Я не пам’ятаю прізвища цієї дівчини, а звали її Танею. На святкування дня народження я потрапив випадково – на свято мене запросила моя сусідка , що навчалась в одному класі з іменинницею. Хоч у святі мали приймати участь лише підлітки, деякі рамки старомодного етикету мали дотримуватись, так дівчина мала прийти на свято обов’язково з хлопцем. Тому , мабуть, хлопці, що зібрались на святкуванні були зовсім незнайомі один з одним. Свято мало бути зовсім невеличким – шість дівчат, шість хлопців. Цього погожого літнього дня воно мало проходити у садку між зелених дерев яблунь, обідній стіл вже був винесений сюди і застелений білою скатертиною. Родина іменинниці безперечно була заможною , вона жила в гарненькому двох поверховому будинку, фотографії таких будинків завжди поміщають у журналах, коли пишуть про заможне життя.
Нас зустрічала, посміхаючись мати іменинниці - коротко підстрижена у рожевій сукні; вітаючись вона тиснула хлопцеві руку і цілувала дівчат у щоку.
Усі дівчата чомусь були одягнуті у білі блузки і темні спідниці; усі вони мали однакову зачіску – волосся зібране на потилиці у кінський хвіст; їх вії були густо підмальовані тушшю ,а губи підведені помадою, наче вони збирались разом зробити шкільну фотографію.
Поки служниця розкладувала на столі два ряди столового приладдя з періодичним чергуванням тарілок , бокалів, вилок і ножів, я розглядав іменинницю. У неї було пряме русяве волосся, бліде обличчя і мала вона досить апатичний вигляд, але я відразу помітив як спалахнули її жовто-зелені очі, реагуючи на якусь репліку її матусі. Взагалі вона була досить гарна – мала продовгувате обличчя з невеликим випуклим чолом і вольовим підборіддям, прямий ніс, по-дитячому пухлі губи, широкі чорні брови підкреслювали її великі очі.
На день народження батьки подарували Тані дуже дорогий велосипед – блакитний і сріблястий, він знаходився тут у садку : стояв під деревом, і час від часу хтось із гостей підходив до нього , розглядав, натискав на дзвінок, одна іменинниця ставилась до свого подарунку якось байдуже.
Нарешті, ми посідали за святковий стіл, мати іменинниці обвела нас поглядом і хоч хлопці сіли навпроти дівчат, а не сиділи поряд хлопець з дівчиною, як передбачалось етикетом - картина свята була ідилічною як зі сторінок журналу мод – компанія хлопців і дівчат в сонячний день весело проводять свій час у садку в тіні дерев. Великий рожевий торт знаходився посеред столу і декілька пляшок шампанського та солодкої води височили над різними стравами. Плями сонячного світла весело грали на скатертині, посуді та на святковому одязі нашого товариства.
Мати іменинниці посміхнулася до нас, у неї була чарівна, посмішка, так посміхалися моделі в журналах мод, показуючи рівний ряд зубів, кропітку роботу свого дантиста.
- Що ж ,- промовила вона задоволено ,- лишаю вас самих і бажаю вам добре розважитись.
На прощання вона помахала нам рукою, а потім повернулася і пішла по стежці до будинку. Ми лишилися самі і сиділи мовчки за столом, усі дивилися їй в слід доки вона не зачинила двері. Крім нас надворі нікого не було, ми лишись самі, навколо розляглася тиша, здавалося усе завмерло чи заснуло. Будинок стояв мовчазний, ніби порожній, вікна його були глухо завішені завісками.
- Фу, нарешті пішла. Слава богу, хоч цього року вони не зіпсували мого дня народження, - промовила іменинниця – Не люблю, коли за твоєю спиною стоять дорослі і постійно втручаються в твої справи.
- У тебе класні батьки. Твоя мати так тримається, і цей будинок гарний і цей садок, - промовила дівчина, що сиділа від неї ліворуч.
- О , Таня, ти така гарненька. Пам’ятаєш , як за тобою бігав Пантелєєв ще у шостому класі, - згадала інша дівчина
Дівчата усі голосно і дружньо засміялись, ніби відразу разом згадали, як кумедно бігав той хлопець за іменинницею.
- Він тоді казав , що простоїть цілу ніч під моїм вікном, - почала розповідати Таня – і що ж встаю я ранком о шостій годині, усі довкола сплять, тільки небо ледь рожеве, дивлюсь у вікно, а він таки ,бідолаха, сидить на лавці під деревом і спить, скулившись від холоду.
- Бідненький, - промовила одна із дівчат – Тим більше, що цим подвигом він нічого не добився, ти так і не звернула на нього уваги.
- Таня, ти жорстока.
Дівчата знову голосно засміялися. Вони продовжували свої спогади, набираючи у свої тарілки салат і тушковану рибу, і усе що вони говорили , здавалося їм таким кумедним, що їх сміх оглушливий і різкий не замовкав ані на мить. На хлопців дівчата не звертали ніякої уваги, наче вони і зовсім не були присутні за столом. Хлопці мовчки спостерігали за дівчатами, як дивляться у зоопарку на роздратованого лева, що кидається з однієї заґратованої стінки на другу. Дівчата не дозволили хлопцям відкоркувати пляшки з шампанським.
- Зачекайте, відкриємо пізніше, - сказали вони, відібравши з їх рук пляшки .
Дівчата повновладно господарювали за цим столом. Хлопці накладали собі у тарілки страви , що знаходились недалеко від їх тарілок, та їли мляво, я теж раптом втратив апетит, хоч добре пам’ятаю , що коли накривали стіл , я був голодний як вовк.
Я подивився на будинок, він залишався мовчазним, ніби порожнім, його вікна були завішані важкими жовтими кольору опалого листя шторами, здавалось , там усі спали – полуднева сієста, і на нас справді ніхто не звертав уваги.
Ні, раптом у маленькому віконечку під самим дахом будинку я побачив, що хтось припав обличчям до шибкі вікна. За нами все таки стежили. Придивившись я розгледів цього спостерігача – то був якийсь старий з сивою бородою. Я повернув голову і дивився прямо на нього і незабаром він помітив , що за ним стежать і помахав мені рукою, а я в свою чергу помахав йому у відповідь. Я чомусь подумав ,що він страшенно хоче бути тут разом з нами на цьому святі, він ,напевно, глухий і цей дівочий вереск буде для нього нормальною людською мовою. Цей старий здався мені кумедним, я знову махнув йому рукою, запрошуючи його зійти униз на наше свято, хоч хто я був тут такий, щоб когось запрошувати?
Старий ніби чекав цього мого жесту, його обличчя відразу зникло з цього дахового вікна, а через деякий час, якусь хвилину, він дивовижно швидко спустився по сходах, двері будинку відчинилися і старий по стежці попрямував до нашої компанії.
Цей старий зовні виправдовував мої сподівання : він був кумедний – його пласке обличчя виглядало червоним на тлі сивої охайно підстриженої бороди, ніс цибулиною, його вуха стирчали через коротку зачіску, та й одягнутий він був у сірий костюм надто просторий для його худого тіла.
Він підійшов до нашого столу, привітався, всі здивовано поглянули на нього і галас відразу вщухнув . Старий хотів нам щось сказати, бо його погляд , тепер я помітив , палаючий від гніву, був направлений саме на хлопців.
Він так і звернувся до нас :
- Хлопці ! Чи маєте ви хоч трохи сумління ! Що ви робите?
Досить дивне запитання – ми нічого не робили, сиділи тихо за столом, як миші, і кліпаючи очима дивились на старого.
А старий продовжував говорити :
- Я звертаюся до ваших сердець, - казав він – Майте хоч трохи жалю до беззахисних. Батьки кинули їх напризволяще . Як я ненавиджу ці новомодні педагогічні системи. Як можна не звертати уваги на те , що гине твоя власна дитина? Але ж ви маєте трохи шляхетності у своїх серцях, ви не дозволите собі скривдити мою дівчинку…
Він вже благав нас.
- Навіщо? Навіщо ти сюди прийшов, - пролунав голос нашої ювілярки – Тебе хтось сюди кликав? Усе було так добре, ми би самі впорались, а ти прийшов сюди і нас зрадив. Ну, що ж маєш тепер втіху. В я тебе ненавиджу, ненавиджу. Чуєш, ніколи , ніколи тобі це не вибачу. Ніколи – Таня впала головою на стіл і почала гірко плакати, сховавши за ліктями своє обличчя.
Старий відразу остовпів, його обличчя стало якесь перелякане.
- Таню, золотце моє, я ж тебе люблю, зрозумій мене , я ж хотів щоб було як краще, ще не пізно… - бурмотів він, намагаючись підійти ближче до ювілярки.
Та Таня, відірвавши своє обличчя від стола, подивилася на нього поглядом сповненим ненависті і зневаги, що він відразу зупинився.
- Іди звідси геть, зраднику – закричала вона істеричним голосом ,- я не хочу тебе бачити. Іди геть.
- Добре, добре, заспокойся, я йду, я йду звідси ,- забурмотів старий задкуючи назад, а потім ,щоб тільки сховатися від її погляду, швидко побіг до воріт, на вулицю.
Ми споглядали за цим усім як зачаровані і ,можливо, нічого в той день би не трапилось , якби не одна подія.
Раптом щось голосно вибухнуло у повітрі, аж задзеленчали шибки у вікнах будинку. Це був військовий літак у небі, що переходив звуковий кордон, якась невеличка цяточка в небі ,гострий шматочок скла, який став краяти небо білою лінією.
Як пролунав цей грім на ясному небі, ми усі разом раптом подумали - а хіба нам подобається це свято? Оцей дівочий сміх у таку спеку; оці їх білі блузки; оце, затягнуте у кінський хвіст , їх волосся ; оцей нудно-солодкий великий з рожевим кремом торт на столі? Чому ми повинні примушувати себе терпіти те, що нам зовсім не подобається? Ми маємо бути вільними , це ж наше життя. Ми повинні цінувати навіть цю годину, що ми проводимо за цим столом. І що може нам стояти на заваді змінити все. Цей вибух у повітрі , цей літак там високо у небі раптом допоміг нам відчути свою силу.
То була якась мить. Ми застигли нерухомо, дивились на дівчат , і по наших хижих поглядах вони відразу зрозуміли наші наміри і злякано заклякли. А потім ми кинулись на дівчат, кожен вибрав собі подружку і посадив її коло себе. Ми порозстібали усі ґудзики їх білих блузок, оголили їх груди, вигляд їх симпатичних невеликих гострих грудей так гармонував зі спекою цього дня. Дівчата сиділи покірні з блідими, переляканими обличчями.
Ми розкоркували пляшки з шампанським і усі пили це вино. Ми розрізали той великий рожевий торт на шматки і годували ним дівчат, а потім цілували їх замащені кремом губи. Дівчата посміхались нам, їх вже не лякало майбутнє. Ми чудово провели час, було справді весело.
Вдалечині, краєм ока я побачив того старого біля воріт. Він сидів на землі і , здається , плакав над нездійсненністю своїх намагань.
Та життя завжди обирає свій незалежний від нас шлях, і не завжди це так погано.
