Сьогодні я вам розкажу про Трагедію. Ну, її би й не було, якби не баба Настя. Захотілося їй, бачите, і все тут! Хоч сядь та плач. Приблизно так, як мені з братухою заманулося колись комп’ютера ‒ «для домашньої, роби′ть». Так нам з Володькою апарат «вихотівся» в мами аж за пів-, ви тільки подумайте, аж за півроку. А бабі Насті що? Та за півдня! Вранці подумала, а в обід – на тобі! Вже є. Он, посеред подвір’я. Володька рябій покупці відразу успів гримасу скорчити, за що й вихватив бабиною хворостиною:
‒ Зурочать, га! Як стій та дивися, зурочать! В менті! А без неї куди? Та воно ж, як усе, ласку лю′бе…
І правда, спочатку куплена бабина «ласка» ніякою трагедією не була. Зіркою. І так, здається мені, вона витримала днів зо три. Ну, стояла собі припнута на вигоні, помережаному скупою весняною травичкою, час від часу знічев’я потягуючи за собою ланцюга ‒ яка вже то, скажіть мені, з неї трагедія? Та й навіть тоді, коли зуміла одірватися і вмить «збрити» «усі до ноги» пуп’янки молодих вишеньок, що татко тільки восени посадив уздовж межі, Зірка Трагедією не стала. І таткова «навіжена скотина» до неї не прилипла:
‒ Коби цепка до толку… Бо вона тобі й на комин вилізе. Вишні йому… ‒ вставила своє на таткову сварку баба Настя. Татко, знаю, тоді пішов склепувати перетертого ланцюга, а я скоса зиркнув на Зірку, яка ж таки напевне точила ратиці, побликуючи квадратними зіницями на покрівлю, аби здуру враз добратися до димаря.
Проте ближче до літа взаємні образи між нами та Зіркою почали забуватися, згладжуватися... Ми поступово звикли до її мекаючої присутності. Бабина рогата радість, ніде правди діти, вправно відпускала нам по чашці молока вранці та ввечері. Володька спочатку для годиться крутив носом, мекати, мовляв, з того почнемо, та опісля першої ж репетиції прикусив язика:
‒ Я вже тебе зараз умекаю!.. Тварину дарма тривожити! Видумало… ‒ баба Настя підвелася з низенького стільчика, тримаючи невеличку дійницю, ‒ чашки давайте!
І навіть коли Зірка смачно вклеїла братуху нижче спини, він їй пробачив. Бо хто ж стерпить купу неспілих яблук, якими Володька намагався нагодувати скотину, жбурляючи по ній зелепухами аж ген із саду. Бо й правда, степок перед хатою знемігся від літньої спеки, марнів, прибивався курявою, жухнув, стомлено чекав осені...
Тож за указом баби Насті ми почали прив’язувати нашу Зірку за городами, де рівна, як стіл, сільська земля стрімко скочувалась донизу та топилася у плесах Жабкового ставу. Там, на косогорі, ближче до води, в затінку старих верб трава була свіжішою. Аби не сперечатися, кому водити Зірку, встановили з братухою чергу. Я вранці ‒ Володька ввечері. І навпаки: вечором ‒ я, а ранок – за братухою. Все просто! І, як каже баба Настя, головно, без усякого тобі шкандалю.
Отож за тим миром настала моя черга вести Зірку з пасовиська. Я прихопив лозину, відігнав надокучливу мушку, що густо мерехтіла на головою, та подався вузькою стежкою до ставка. Десь удалині за дзеркалом сонної води гримнули мисливські постріли. Краєм ока я ковзнув плесом, замітивши двох метких диких качечок, що злякавшись, притьмом шугнули в зарості рогози. Разом з тим моє око не помітило на бе′резі знайомої рябої плями, що під вечір зазвичай непорушно чекала на господаря. «Мабуть, під кущем, лягла» ‒ промайнула стривожена думка, проте Зірки не було ні там, ні за вербами. «Відірвалася, враже створіння» ‒ розсердився я, не знайшовши на звичному місці ланцюг зі шворнем. Я ще якийсь час покружляв берегом, а потім подався на поміч:
‒ Кози нема!
‒ Як то? ‒ Володька висунув очі з компа.
‒ Отак! Зовсім! Нема!
‒ Шукай тоді… ‒ хмикнув братуха, ‒ чия черга?
‒ Я вже кругом… Пропала…
‒ Чи її чорти вкрали? ‒ для годиться запустив бабиним старший та крутнув кріслом, ‒ всюди був?
Я ствердно кивнув.
‒ І біля греблі? ‒ братуха нехотя підвівся із засидженого місця, ‒ добре, ходімо. Бабі ‒ ні слова!
Ми чимдуж погналися довкола Жабкового.
‒ Зірка! Зірк-а-а!..
Проте це не допомогло. Швидко темніло, і верби набирали якихось дивних похмурих образів, схожих до патлатих велетнів. Лише за греблею променіла цятка багаття ‒ то вечеряли мисливці, готуючись до ночівлі.
‒ Качок смажать, ‒ потяг носом братуха, вловивши тонкий запах димка, ‒ цілий день бахкали.
‒ Сезон почався, ‒ підтакнув я старшому, ‒ тільки де Зірка? ‒ я звернув розмову в знайому колію.
‒ Ти впевнений, що вони качок смажать?
‒ А що? ‒ не змикитила моя голова.
‒ А мо′ , шашлики?.. З кози.
Я знизав плечима, а старший продовжив: ‒ була і нема ‒ це як? Втопилася? Треба їм ті качки! Козу за роги, і…
‒ Украли? ‒ тенькнула в мені правильна думка.
‒ Пішли… Глянемо. ‒ Володька кивнув на багаття.
‒ Ти що?! ‒ я витріщив очі на старшого, ‒ у них же… зброя!..
‒ Ми тихенько… Підкрадемося…
Глухими тінями ми поволі наближалися до вогнища, довкола якого сиділа весела мисливська компанія. Братуха зняв зі своїх штанів жмуток білої шерсті:
‒ Бачив? Доказ. Її.
‒ Ум-гу-у…
Ми непорушно залягли неподалік багаття та слідкували за вечерею. На вогні весело булькотів казан, один з мисливців час від часу жваво помішував вариво ложкою, інші ‒ вже повністю зосередилися над м’ясом нашої Зірки.
‒ Може, то все-таки не козяче?
‒ А чиє, по-твоєму? ‒ і, як на довершення братових слів, перед його носом тенькнула обгризена кістка, котру кинув позад себе мисливець, ‒ гляди!
‒ Що?
‒ З ребра була, ‒ Володька підняв кістку перед очима, освітивши її променями вогнища, ‒ ні, ‒ він знаюче поправив себе, ‒ це нога. Точно. Права.
‒ Та я їм зараз… ‒ спалахнула праведним гнівом моя душа, ‒ за ту-ю ногу-у…
‒ Цить! ‒ зашипів на мене братуха, ‒ ще псів нацькують! ‒ він кивнув на двох ледачих мисливських собак, що мирно посапували біля автомобіля, ‒ ні кози, ні нас!
Я миттю уявив собі страшну картину спустілого світу, де вже нема ні Зірки, ні мене з Володькою, і ноги самі понесли мене по вечірній росі додому. Позад спортивно хекав братуха.
‒ Украли!..
‒ Доїдають!
Ми навперебій завантажили і маму, і тата, і головно, бабу Настю, праведними знаннями про незавидну козину долю нашої Зірки. Тато, хвильку нас послухавши, мугикнув, що ранок вечора мудріший, та й пішов спати. Мама чомусь почала щільніше загортати плечі в накинуту хустку та побігла допитувати тата, чи той позакривав хліви, бо «та чужа банда й свиней покраде..» А баба Настя, баба Настя! Вона неначе заніміла, лишень дрібно ворушачи губами. І знай, почергово пронизувала то мене, то братуху очима, не знаючи, кого слухати першим. Врешті з глибин бабиного відчаю до мене донеслося її «як?!..»
‒ Шворня! Витягли!..
‒ І..і..і… ‒ бабці стало знову бракувати слів.
‒ Навіть ланцюга не лишили! ‒ вторив я старшому, ‒ кості – собакам!
‒ Горе-е!.. ‒ баба Настя знесилено сіла на стільчик, торкнулася губами чашки з водою. Вона знову на хвилю замовкла, потім підвела на нас погляд:
‒ Не вберегла… Трагедія… ‒ бабця заломила порепані руки, ‒ у міліцію їх… Суд!..
…А на ранок козина історія знайшла своє продовження ‒ і вже після того, як татко ходив до мисливців. Не знаю, чи випитав у них що, чи ні, та у хвіртці з’явився розлючений дід Сокір:
‒ Ідіть, забирайте свою… капость! ‒ загримів старий, струшуючи вусами, ‒ до груші прив’язав. Всю капусту мені споганила… За ніч.
Додам, що радості баби Насті не було меж. Дідова «капость» до нашої кози не пристала, а ось Трагедія ‒ скільки тої кози й буде. Намертво. Нам і до сьогодні не відомо, що змусило відірватися козу. Мабуть, наполохали ті ж таки постріли мисливців. Зате діду Сокору тепер теж молоко перепадає. За потрощену капусту.
А зі слів баби Насті, в усьому виявився винним татко ‒ бо «хіба хто такі короткі шворні й робе′!..»
Отак.
