З кожним роком я більше і більше цікавився історією нашого народу і нашої Батьківщини – України. Вже почав читати історичні книжки. Що правда, в більшості вони були писані польською мовою і польською комуністичною думкою, все таки коли я побачив з великої букви написане слово Украхїна, через моє тіло починав переходити мороз. Я ставав гордим, що я українець. Я вже не чекаючи, коли мені тато схоче щось сказати, а вже сам з запитаннями підходив до тата і питав. Одного разу я запитав тата:
- Тату, скажіть мені, як то сталося, що у 1918 році Україна виборола волю і після короткого часу втратила її. Тато задумали, поківали головою і починали мені оповідати.
- – То було так сину. Війна вже кінчалася ( Перша Світова) а я і мої рувесники ми мали тоді стільки років, що ти нині (мої тато народилися у 1904 році). Непригадую собі від кого, але мали ми збирати всяку єброю, яка залишилася по боях і зносити її в одне визначене місце. Тато почали думати, щоб пригадати собі, хто бувтим, хто наказав хлопцям збирати зброю, але не пригадали собі. Котрогось дня стають з ранку і бачать а ту в важливійших місцях села висять синьо-жовті прапори. Нині знають, що це було 1 листопада 1918 року. Говорили, що серед улючан настала ейфорія. Всі дуже тішилися, що повстала Україна. Лиш ця радість не тривала довго. Україна була, але вдержати її не було легко і не було за багато кому це робити. Радість тривала дуже коротко. Багато з тих, яки почали служити в нашій армії це бувші жовніри, які до недавна служили в австрійській, або російській армії. Вони по кілька років служили в війську з далека від свох сімей, з далека від дому. Коли воскресла Україна, вони замість хоронити і захищати її, вони починали тікати до своїх домів, до жінок, до родини, до дітей. А світлих людей в той час серед нашого населення не було багато. Ворогам не залежало на тому, щоб його піддані були мудрі, щоб здобували освіту. Не було ким обставити хочби найважливійші пости в наново воскресшій українській державі. Було так, що начальниками в більшості ставали поляки, жиди, росіяни, а навіть німці. Но і вже скоріш сказане дезертирство. Дальше розказали мені про подію, яка мала місце в Улючі.
- _Улюч, та інші села і міста яки після 1 листопада стали в межах Західно Української Народної Республіки на протязі короткого часу захопили поляки. Вони поставили на постах своїх людей. Поставили свою полійію, а ця зараз почала ходити по нашіх селах і містах і ловила всіх тих, що служили в українській армії, або піддержували її. Також тих, які в час тривання української держави занимали якись пости. І прийшли до Улюча озброєні польські поліціянти. Вони вже знали, хто з селян що робив вті вижче зтадані дні. Так зайшли вони до одної такої хати в Улючі, де чоловік служив в нашій армії. Тато говорили його прізвище, але я нині не пригадую його. Взяли його за руки і вивели перед хату, а там давай його бити чим попало і де попало. Жінки тоді не було в хаті. Коли прийшла і побачили, що діється, побачила облите кров*ю лице свого чоловіка, підійшла вона до тих , яки били її чоловіка і каже: - Бийте його. Добре його бийте. Хай має за своє.
- Бо коли він мав зброю і силу, і мав вас бити, то він дурний втік до дому. Так нині нехай має від вас за це нагороду. Поляки подивились на жінку, подивились на її чоловіка і заніміли. Стало їм ніяк. Залишили бувшого дезертира в спокою і пішли геть з села. Ця жінка від того часу мала велику шану серед нашого населення. В одних за те що врятувала свого чоловіка, а в іншіх за те, що в неї було більше мудрості і патріотизму як у її чоловіка.
