Був він вуличним музи’кою. Ні, не бардом, барди виконують лише свої балади, таки вуличний музи’ка найбільше йому підходило. Для нього це не був засіб заробку грошей, не було й завуальоване злидарювання. Уважав це своїм покликанням. Місце на паперті – своїм місцем у житті. Мав довге волосся, що його підв'язував мережаною стрічкою, густу бороду. Водночас скидався на язичника часів Франківського "Захара Беркута", або ж індуського святого. Ті, хто пам’ятали сімдесяті роки пізнавали у ньому хіпі. Хоча й не зовсім - не пив алкоголю, не палив й на наркотики теж поглядав з погордою. У вільні від праці години пересиджував у безалкогольних кав'ярнях, або ж у "Святому саду" ордену Кармелітів босих, де хіпі влаштовували свої фестивалі іще на початку 80-х, і де їх дивним чином ніхто не чіпав. Не приставав до жодного гурту, й біля себе не давав нікому присусідитись. Теж ніколи не платив міліціянтам за місце. Коли чіплялись, тихенько перекидав гітару на плече й без слова відходив. Та частіше ніхто його не зачіпав. Був як вітер, чи птаха, що виспівує собі на галузці. Господь вклав у серце людини свій дар видобувати із деревини зідраної з плоті живого, тремтливого дерева звуки його душі. Був він володарем цих звуків. «Дитина квітів» - це прізвисько дане колись давно хіпі, було йому найбільш до вподоби – любив вплітати у волосся рум’янок чи ромашку, коли мав час сплітав віночок, пасував його голові, що королівська корона. Коли звучала його гітара й мелодійний голос видавав річ незнану, а й часами добре відому, та в його виконанні вона набувала особливого до невпізнанності звучання. Мовчки зупинялись перехожі не годні противитись чару, й так само мовчки відходили, коли пісня закінчувалася.
Гарне місто шпетили почварні, бездушні пам'ятники, як от Каменяреві, Івану Федорову, чи Доблесті лікарів, які не промовляли ні до душі, ані до серця. Не мали вони нічого спільного із людьми, яких би мали представляти. Та музи’ка любив розташовуватись власне біля пам'ятників. В містах де їх не було він не затримувався. Торкався струн і щось мінялось у структурі надворішнього повітря, можливо й каменю, бо він переставав бути скульптурним зображенням, й ставав звичайною гранітною брилою, яка, як і усе живе, може приймати прекрасне. Біля нього тут же гуртувались перехожі, найрізноманітніша публіка – респектабельне панство і вуличні шимони, усі кого на щодень викидає на бруківку Місто. Спочатку одна мелодія покотилась химерно покрученими вуличками старого Львова, як вітер, що змітає бруд, розганяє скверну. Опісля додався й голос. Тепер уже й з душ людських злітали кіптява й денні нашарування бруду, і врешті музика почала виконувати основну свою функцію – єднала з Богом і Всесвітом.
Музика й голос то наростали мов вихор здатний відірвати од землі, понести... то, ставали слабкими, що люди боялись вдихнути повітря, аби не порвалась тонка нитка павутини, що їх пов'язувала.
Нараз (якби тріснула перетягнена струна) музи`ка вмовк, запнувся, якби по горлу полоснули непальським кукурі – грізною зброєю, яка вмить оббіловує бика. Серед натовпу спостеріг дівчину, одну з багатьох, та були у неї зовсім інші очі. Такі очі бувають у тих, хто бачив чудо, ніби в її серці щось ожило, й затріпотіло ніжками, коли пісня торкнулась її. Очі на мент зачарували й обезвладнили його. Заворожила його чаром своєї предивної особистості. Певно усі, хто асистував при тій зустрічі, пережили хвилю великої тривоги. Потім заспівав знову, тому, що не міг не співати, бо йому співалось, як іншим дихалось. Був ніким, бездомним волоцюгою, але коли лилась пісня, чарував людей, мов великий ілюзіоніст, ставав їхнім героєм, провідником, їхнім серцем і їхнім сумлінням, царював й тримав публіку, як це ніколи не вдавалось зробити жодному земному володарю чи політику. Та коли вмовкав, знову ставав бездомним злидарем, відголоском хіпі, що самітно никає вулицями міст, й вибирає собі в тимчасові приятелі лише самотні пам'ятники, до яких ніхто ніколи не верне зору. Хіба може він узяти собі у подруги таку дівчину? Дівчину, в очах якої іскриться диво? Її чекає висока доля. Гідна вона справжнього принца. Зараз, то лиш ідилічне облудження. Фантазія. Фанаберія! Такі, як вона, не ночують у парках й на горищах, увесь пожиток і життєвий скарб їх не міститься у старій спортивній торбині. Вона просто з іншого світу. Їхні світи не дотичні, вони ніде не сполучаються. Тому він заспівав, пісня вдягла його й коронувала, пісня вималювала сонцесяйний німб довкіл його голови.
Співав довго, набагато довше, аніж завжди. Старезні романси "Іnte sperari" та "Ultima ratio" ("Останній притулок" та "Сподіваюсь на тебе"). Щасливі очі ласкали, пестили його. Бриніли струни й оргіастично вібрували нерви музики. Усвідомлював – цей чар триватиме доки звучатиме його музика, його пісня. Врешті узяв у руки свого широкого капелюха, що лежав збоку, й рушив із ним до публіки, чого не робив ніколи. Король зійшов із свого тронного місця, й одразу став тим ким і був – злидарем. Хтось кидав дрібноти, хто повертався й відходив, ніби затримався тут через яке непорозуміння. Тільки дівчина з великими, мов озерцята очима, здавалось, усе ще чує музику. Повільно, немов увісні, незнайомка підняла свою тендітну ручку і в капелюх спланерував сто доларовий банкнот. Він опустив очі і пішов геть.
Музика йшла за Яруською, так любовно кликали дівчину рідні, ніби прив'язана і здавалось, слід за нею йде її невиправдана і непоправна ніжність. Таке блаженство, такий кейф, Яруся відчувала, коли уперше… Коли перші дози морфію почали грати у її крові. Усі роки поспіль, вона намагалась упіймати то райське, неземне відчуття, яке несила було забути. І ось сьогодні слухаючи музику, вона уперше якби прокинулась з важезного сну, в якому жила усі ті роки, відчула те ж неземне блаженство. Її не дратувала перелюдність міста, була мов несповна розуму, чи несповна щастя... Усе, що було з нею раніше, усе її дотеперішнє життя, - брудний і мерзенний сон.
Музика вмовкла уже в її кімнаті. Сонце примлівало на білій блясі будинку навпроти. Здавалось, воно пропалить їх до дір. Спека була нестерпна. Вона занурювалась в амарантові штори, ще більш розігрівала їхню барву і тепер видавалось, що крізь вікно в кімнату вривається полум'я. У кутку вікна нерухомо, мов бояри на засіданні думи, сиділи звеличені власною тінню таргани. Тут вони були у повній безпеці – Яруська просто не звертала на них уваги. Високе вікно єднало її з великою стихією міста, вчувались їй пристрасні шепоти закоханих, а й інші відголоски любовних ігор. Слухати їх було нестерпно, нестерпно до болю, й вона закотила рукав. Червонава рідина увійшла у жилу й за якусь мить з вікна уже почувся прохолодний повів вітру, ураз з ним покидали її нестерпні мисельні тортури. Дихати стало легше, їй навіть здалось, що чує приглушену мелодію "Inte sperari". Не роздумуючи набрала іще куб наркотику. Вона тільки й колеться аби раз, бодай раз єдиний відчути ту неповторну ейфорію, що виникла після першої дози... Та дарма, ворота раю лише раз їй відкрилися. Далі був лише порятунок від жахливої ломки. Нині знову сягнула раю заслухана у пречудові звуки. Її принц має повернутись, він мусить прийти до неї під вікно, і грати божественну мелодію лише для неї. Він єдиний годен її врятувати! Мусить його дочекатись!
Сили покидали Ярусю. Скинула легеньке платтячко і, подивувалась, - злетіло з неї мов з вішака. Схудла чи що? – ковзнула свідомість думка. Музика звучала все голосніше, плакала й манила за собою. Дівчина відчула що знову починає мінятися структура повітря, ба, якісь незнані зміни заходять і в ній. Вона читала у якомусь науково – популярному журналі, що музика може творити подібні чуда. Живий дух довкілля і людини злилися воєдино, стали в нероздільності. Якусь хвилю відчувала стан всепроникнення: щезало тіло, стиралась пам'ять про кляте минуле. Її віддзеркалення у шибі теж дивним чином зменшувалось. Таке враження, що вона уся збігається докупи, так би мовити, вертається до себе, як море під час відпливу, або равлик, що ховається у своїй черепашці від ворожого довколишнього світу.
Коли за декілька тижнів випадково викрили дівоче тіло, поняті – найближчі сусіди, не признали у зморщеній дівчинці – Яруську. Слідчі запевнили, що тіло обов'язково ідентифікують. Та в це ніхто не повірив, кому потрібно ідентифікувати наркомана, що помер від передозування...
Музи’ка покидав місто. Грати тут він більше не міг. Не міг зосередитись на мелодії, взяти вірну тональність. Повсякчас ввижались йому очі прекрасної незнайомки, яку чомусь він розбудив зі сну. Почувався «Чужаком в чужім краю», як писав Роберт Хайнлайн. Тим разом його шлях лежав не до міст з їх безглуздими пам’ятниками, а в Карпати, до чарівного водопаду Шипіт. Подорожував він, як і усі хіпі, автостопом, тому виїжджав за пару днів до 7 липня - дня Івана Купала – єдиного дня в році, коли вони, диваки колись могутнього племені хіпі, своєю комуною зберуться на свій міжнародний сейшин. Будуть співати про те, у що вірять: що людина повинна бути вільною, що досягти свободи можна, лише змінивши внутрішній лад душі, і що її, СВОБОДУ слід оберігати як найбільшу коштовність. Звичні мотиви Дітей квітів...
