Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43532
Рецензій: 84819

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Мініатюра

Останній подих

© Елен Тен , 27-03-2013

Прозору блакить неба повільно затуляють одвічні узурпатори – густі білі хмари. Коли сонце зникає, кольори природи тьмяніють, вицвітають, і навіть молоденькі салатові листочки на деревах втрачають свій «фірмовий»  лакований блиск. В кімнаті прохолодно і тихо. А від цього ще страшніше. Я чую її тяжке уривчасте дихання і мої очі повільно наповнюються слізьми. Вперше, вийшовши із підліткового віку, я знову плачу. Ця тінь на ліжку не може бути моєю Ніною, жінкою, яка ще тиждень тому цілувала мене у щоку, пекла мені пиріжки з вишнями і сварила за те, що затримуюсь на роботі.
Раптова серцева хвороба зробила її безпомічною, і полум’я на каганці її життя щогодини слабшає. Лікарі випробували на ній не один десяток ліків, і після чергової невдачі просто розводять руками.
Я торкаюся Ніниної холодної долоні і вона робить спробу її стиснути. Потиск виходить кволим, ледь відчутним. Хвороба таки відняла її останні сили. Ніна ворушить сухими потрісканими губами, намагаючись щось сказати. Я нахиляюся над дружиною і чую:
- Коля! Пробач мені, Коля!
Я вражено на неї дивлюся, намагаючись збагнути, чи мені не почулося. Я навіть не одразу помітив, що Нінина рука вислизнула із моєї і безвільно опустилася на простирадло. Вона заплющила очі і затихла.
- Ніна! – отямившись, кричу я, намагаючись відшукати у неї пульс. – Ніна!
До палати забігає лікар і дехто із рідні.
- Сергію, ходімо, - Галина, молодша сестра Ніни, намагається забрати мене від ліжка дружини. – Не треба заважати лікарю.

Через три дні ми поховали мою дружину на міському кладовищі, поряд з її батьками. На похорон прийшло багато наших друзів, родичів і колег Ніни із соціальної служби, де вона пропрацювала більше двадцяти п’яти років. Своєю присутністю ці люди змогли створити атмосферу душевного тепла і гідно провести людину, яку всі любили.
Дехто з них запитував мене, якими були останні слова моєї Ніни. Я на ходу щось вигадував, але ці запитання роздирали і без того кровоточиву рану. Було непросто відкинути спогади, зміритися з тим, що Ніна подарувала свій останній подих іншому.
Життя без Ніни здавалося суцільним тягарем. Я посірів, змарнів, став схожим на висохле дерево. Мені всі співчували, але ніхто не знав, що на мене навалилося одразу не одне, а два горя. Відчай зробив мене одержимим. Я усякого нафантазував, і кожне моє нове припущення було неймовірнішим за попереднє. «Хто, хто той клятий Коля?» - хотілося кричати, а після того трощити усе, що потрапить під руку.
Я мало що знав про колишнє життя Ніни. Ми зустрілися, коли обом вже було за тридцять. Ми не робили детальні екскурси в наше минуле, а намагалися будувати спільне майбутнє. Десять років жили з нею душа в душу. З Ніною я почувався найщасливішим у світі чоловіком. І мені здавалося, що в очах дружини я читав аналогічні почуття. Тоді чому в останню мить свого життя вона згадала не про мене?
Я зрозумів, що не матиму спокою, доки не дізнаюся, хто цей Коля і чому Ніна просила у нього пробачення. Але у своїх пошуках не одразу отримав те, що шукав. Родичів і знайомих Микол у нас не було, а в особистих документах Ніни я не знайшов жодної підказки. Правда, коли я запитав Галину, чи знає вона чоловіка з таким іменем, та помітно  розхвилювалася. Її відповідь була заперечною, але часто жести і вираз обличчя говорять більше ніж тверде «ні». Галина не вміє брехати. Раніше мені здавалося, що і Ніна така…
Не просто було дізнатися причини, з яких Галина не хотіла мені нічого казати. Я вирішив, що впораюся і без неї. Тільки перший етап пошуків був на надто вдалим. На Ніниній роботі мені не повідомили нічого цікавого. Я ще раз перевірив записники і мобільний телефон дружини. За тиждень до смерті вона дзвонила на якийсь незнайомий стаціонарний телефонний номер.
Я кілька разів його набирав, і кожного разу мій виклик було  відхилено. Тоді я набрав ці п’ять цифр з домашнього телефону.
- Алло! – відповів незнайомий чоловічий голос. Молодий голос.
- Це Микола? – запитав я.
- Так. А з ким я розмовляю?
Я поклав слухавку. Потрібний мені об’єкт було знайдено. Тільки я не знав, чи цьому радію.
Я повернувся до  Галини, і з рішучістю, яка тепер вирувала в мені непокірним джерелом, пояснив, що  не поїду, доки не отримаю відповіді на всі запитання.
- Можеш не боятися. Микола тобі не суперник, - одразу заявила вона. – Тут справа у зовсім іншому. Більше десяти років тому, незадовго до вашої зустрічі, в притулок, де тоді працювала Ніна, прийшов чотирнадцятирічний хлопець Коля, якому не було де жити. Йому надали місце в притулку, а потім з’ясувалося, що він утік з дому і його розшукує міліція.
Через деякий час з’явився  батько хлопця. Він здавався убитий горем і дуже зрадів, знайшовши сина. Але Микола не поділяв цієї радості. Він повідомив, що батько зловживав спиртним, під дією якого перетворюється на садиста. Він не раз бив сина і підліток більше не бажає з ним жити. Хлопець благав Ніну, яка займалася цією справою, не віддавати його батьку.
Але й тато Миколи не збирався здаватися. Він заявив, що закодувався і позбавився алкогольної залежності. Випадок із зникненням сина його дуже налякав і тепер він хоче почати нове життя. Не знаю як, але йому вдалося усіх переконати у своїй безпечності.
Ніна дуже хвилювалася за Миколу. Але і вона повірила його батьку. Хлопець повернувся додому.
Не минуло й місяця, як сталася жахлива трагедія. Батько Миколи так і не покинув спиртне. Під час чергової бійки син зарізав його ножем. Хлопця схопила міліція. Відбувся суд.
Свідків тієї події не було і суддя вирішив, що це не самозахист, а вбивство. Навіть свідчень Ніни, яка на суді говорила, що Микола боявся батька, не вистачило. Його відправили до колонії для неповнолітніх, а через кілька років – до в’язниці.
- Господи, - прошепотів я. – Ніна мені нічого не розповідала.
- Вона дуже важко переживала ту історію. Звинувачувала себе в тому, що віддала Колю батьку. Знаєш, вона носила йому до в’язниці передачі. І приїздила провідати. Правда, він не бажав з нею зустрічатися. А ще Ніна десять років оплачувала рахунки за його квартиру, щоб потім йому було куди повернутися.
- Я нічого не знав.
- Вона вміло це приховувала.
- То Микола вже на волі?
- Його звільнили кілька тижнів тому, - Галина підійшла до вікна. Місто огортали димчаті сутінки, занурюючи у холодні обійми ночі.  – Ніна, Ніна… Даремно вона знову полізла в ту історію. Не знаю, що їй там наговорив той Коля. Замість того, щоб дякувати за квартиру, мабуть, знову її в усьому звинуватив. Після розмови з ним сестра була сама не своя. А потім так раптово захворіла…
- Ти знаєш його адресу? – долаючи внутрішній супротив, швидко запитав я.

Віддалений район міста. Маленька похмура квартирка відповідає її  похмурому власнику – ще молодому, привабливому хлопцю, котрий має довгий тонкий шрам на шиї і втомлений зацькований погляд. Коли я називаюся чоловіком Ніни, він гордо піднімає голову і заявляє:
- Я вже говорив вашій дружині, що не збираюся бути її боржником. Я поверну їй гроші за квартиру, - його запал швидко згасає. – Або хай краще одразу забирає її собі.
- Я тут не через гроші.
- Ні. А чому?
- Десять років Ніна звинувачувала себе в тому, в чому насправді не винна. Вона просто діяла згідно інструкцій.
- Ненавиджу інструкції. Вони не роблять людей кращими.
- Можливо, - киваю. – Але ти маєш її пробачити.
- Інакше ви від мене не відчепитесь. Правда? Добре, якщо це все, то перекажіть їй, що я  пробачаю.
- Не можу. Ніна померла. Але її останні слова були про тебе. Вона дуже хотіла, щоб ти її пробачив.
Він міняється в обличчі і робить кілька кроків назад.
- Померла… Я не знав. Я її вже пробачив. Чесно, - тихо додає він.
- Добре. Це все, що я хотів почути.
«Невже, невже не можна було їй цього сказати при останній зустрічі?» - ледь не викрикую я, але вчасно стримуюся. Розвертаюся, щоб іти, але мій погляд знову повертається до Миколи. В мені сперечаються різні почуття, але тепер, коли я знову на нього дивлюся, він здається мені ще розгубленішим.
- Потрібна якась допомога? – запитую я.
- Я більше ні у кого не прошу допомоги.
- Я серйозно.
- Хіба що ви знаєте, як починати життя заново, - невесело посміхається він.
Я знаходжу на столі газету, дістаю із кишені ручку і пишу на білих краях «Комсомолки» кілька цифр.
- Це телефон мого друга Ігора. У нього є будівельна бригада і йому потрібні на роботу сильні хлопці.
- І він що найме колишнього зека? – в його голосі чується іронія.
- Найме.
Він переводить погляд, в якому тепер помітне вагання, на газету.
- Я подумаю.
- Подумай.
Зачиняючи за собою двері, я бачу, як Коля відриває від Комсомолки  клаптик паперу з номером телефону і кладе його до кишені.
Я виходжу з під’їзду. Із приймача сріблястої Ауді, яка стоїть навпроти дитмайданчику, лунає улюблена пісня моєї дружини. «Це збіг?» - запитую я себе, піднімаючи очі до неба. Сонце грає з хмарами, освітлюючи їх своїм чарівним, але дещо штучним на вигляд сяйвом. На якусь мить мені здається, що я помічаю серед цих неонових хмар Нінину посмішку. «Ні, не збіг», - шепочу я, і вперше за останні тижні в душі оселяється такий бажаний спокій.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 29-03-2013

Хто той клятий Коля?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 28-03-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.30949592590332 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжки Ксенії Заставської: Жінка, що відкриває історію
У прозі Ксенії Заставської форма, що нагадує так званий «дамський роман», стає ключем до історичних …
Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …