Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51622
Рецензій: 96045

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 35621, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '18.188.245.152')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Нуар

Цирульник

© Ковальчук Вова, 27-03-2013
Він вирішив спочатку зайти до квартирантів забрати платню.
Двері відчинила красива жінка років тридцяти. В середині двох кімнатного помешкання, долинали крики дітей та телевізора.
Вона простягнула йому конверт. Він взяв, подякував, заглянув ще раз до квартири, в якій прожив близько двадцяти років, до квартири в якій він вперше відчував радість та біль любові, смуток першого сексу, та будун першої п’янки.
Тепер він її здає молодій сімї, котра приїхала звідкись із півдня.
Квартирантка закрила двері.
Ще рік тому тут жили його батьки, а потім він вирішив, що залишатися їм в цьому щурячому місті небезпечно, тому перевіз їх до маленького села за п’ятдесят кілометрів.
Сам він жив у просторій однокімнатній квартирі. Вже років сім. Хоча зважаючи на його діяльність та гроші з неї це викликало подив у друзів які  жили у шикарних приватних будинках.
Пару секунд постояв біля дверей. Немов намагаючись спіймати запахи та миті минулого життя тут.
Швидко спустився з другого поверху. Вийшов з під’їзду.
Його зустріло осіннє перед вечірнє сонце. Воно пускало свої щупальця до дітей котрі бігали в подвір’ї одне за одним.
Він глянув на котельню, яка розташовувалася навпроти під’їзду, по середині неї були намальовані балончиком ворота, та напис футбольної команди якої вже років п'ятнадцять не існувало.
Рушив не поспішаючи. Оглядав уважно гойдалки, пісочницю, дітей, мам, напевно надіявся що вони його повернуть туди де він падав ловлячи м’ячі, ходив пити воду з колонки, та харчувався тільки з ранку, бо вдень та у ввечері був зайнятий футболом та іншими хлопчачими забавами.
Вийшов з подвір’я. Повернув на право. Простягнулася вуличка з приватних будиночків. Він любив цей район. Багатоповерхівки як великі непорушні дуби, які шелестять своїми балконами як листям, а біля них маленькі  гриби будиночків.
Йшов не поспішаючи. Вдихав листопадове повітря, яке наповняло його легені ностальгією та смутком. Воно було насичене немов концентрат всіх думок та спогадів. Вітерець легенько полоскотав йому шию.
Підняв комір свого чорного пальто. Запалив. Дим поєднався з осіннім повітрям та втік кудись до іншого кварталу.
Зупинився на перехресті. Автомобілів майже не має. Перейшов. Кроки були впевнені, але не спішні.
Небо уважно дивилося на нього. Підіймало хмари немов брови.
За пару метрів зліва визирнуло кафе, котре розташовувалося на першому поверсі якогось підприємства. Він прожив тут багато, але до сих пір не знав, що то за підприємство, і що там виробляють. Тільки з балкону спостерігав за жовтим велетнем краном, якій розміщався на його території .
Посміхнувся. Це кафе до цих пір існувало. Напевно вже там збирається специфічна клієнтура робочого району, а не доволі інтелігентні представники середнього класу.
Саме до цього кафе, з дивною назвою, тато водив його, коли він був в молодших класах, до тих пір поки не стало сутужно з бізнесом.
З третього класу він туди не заходив. Навпроти кафе, розташовувалася автомийка, на майданчику стояли доволі дорогі автівки, біля них копошилися як ті жуки робітники.
Через кілька кроків ліворуч вже у всю свою могутність розкидалася стоянка. Він кинув недопалка до ніг. Він дитиною любив ставити разом батьком тут його автівку. Пам’ятав приємні відчуття від прохолоди вечора, котра акваріумними рибками  запливала  в легені, руки, очі.
За стоянкою немов наглядач випросталася новобудова.
Ландшафти ніколи не пустують.
Відвів погляд від будівлі, що зі своєю непорушністю приросла до землі протистанська церква, огороджена металевим парканом. Він згадав її відкриття, як з татом завернули до її подвір’я, де на свіжому повітрі молодий проповідник розповідав повчальну притчу з життя.
Він її пам’ятав досі.
Запалив ще раз. Повітря було насичене до такої міри, що боявся довго тримати в руках сірник аби воно не вибухнуло.
Отже досить спогадів та ностальгії. Потрібно повертатися до справи.
Він йшов до великого будинку, який своєю побудовою нагадував великий колодязь.
Він прямував не в саме його нутро, тобто не в ті під’їзди,  котрі розташовувалися в середині колодязя, а в фронтову частину, котра була схожа на середньовічну стіну яка захищала місто від загарбників, що правда ця стіна іноді блимала вікнами.
Глянув на пам’ятник військового діяча, в честь якого була названа його вулиця.
Перейшов дорогу. Кинув недопалка. Та рушив до перукарні котра розташовувалася на першому поверсі будинку. Будинки його міста любили прихистити на своїх перших поверхах різні організації для надання мешканцям певних послуг.
Він відчинив важкі дерев’яні двері, ті із старечим бурмотінням відчинилися. Його зустріли знову двері. Тепер вже сучасні, пластмасові. Цікава еклектика. Вони далися легко, мов п’яна дівчина.  
Зайшов до холу. Запах відразу дав про себе знати. Пахло так як і повинно пахнути в перукарні, волоссям, вологою, дешевими парфумами та осінню.
Навпроти входу скляні двері з написом котрий повідомляв, що повідомляв там знаходиться жіночий зал, праворуч чоловічий, у кутку біля нього за столом сиділа огрядна жінка. Вона тримала в руках спиці, плила напевно сину чи внуку шалика.
Нічого не змінилося, з тих пір як він спочатку дитиною,  згодом підлітком, а потім вже студентом сюди заходив. Хіба що власник.
Підійшов до жінки.
- Доброго дня.
- Скоро вечір, - ліниво відказала жінка.
- Ну тоді доброго вечора.
- Доброго.    
- В чоловічому залі вільно.
- Зайдіть подивіться.
- Дякую.
Він рушив до залу. Крісла для клієнтів пустували. Двоє жінок з об’ємними зачісками сиділи на підвіконні, жували чималі бутерброди, пили чай з великих чашок.
- Чого вам? – обізвалася чорнява перукарка дожовуючи свого бутерброда, здається з ковбасою та сиром.
- Доброго вечора, - люб’язно привітався.
- Привіт, красунчик, - відповіла жіночка пофарбована у рудий колір, який нагадував ржаву трубу.
- Чого тобі? – знову запитала чорянва.
- Постригтися та побритися.
- Постригтися запросто, а послугу бриття ми не надаємо, о так то.
- Я знаю тут Цирульник працює, я до нього.
- Він тут не працює, - не красиво посміхнулася руда, - він власник цієї перукарні.
- І ми його називаємо, не Цирульник, а Майстер, - доповнила чорнява.
- Чому Майстер? – запитав, хоча він здогадувався чому, і та майстерність не стосувалася перукарської справи.
- Ти його просто не бачив в роботі, - знову темноволоса .  
“І правда не бачив, хоча чув, багато чув” – подумав про себе він. Ледь помітно посміхнувся.
- Я був би не проти.
- Хм, - пирхнула  чорнява, крихти з рота розлетілися залом, - Ух ти чого захотів.
- Угу, - підтримала подругу руда, - Розмріявся.
- А чого так?
- Він вже не творить зачіски. Займається виключно директорською діяльністю.
- Я б хотів з ним поговорити.
- Не можна, - заперечно похитала головою руда.
Він різко розвернувся вийшов з чоловічого залу, і попрямував до дверей, які заховалися біля лавочок для очікування. Прості непримітні двері.
- Ти куди, зібрався? – дикий виск чорнявої.
Не встиг він занести руку аби постукати, як двері розчинилися, і перед ним виник дідок років сімедисяти, який виглядав дуже пристойно на свій вік. Вдягнутий був у коричневий костюм тройку, в зубах папіроса.
- Дівчата не кричіть, я розберусь, - глухий голос немов хрускіт гілки.
Дівчата махнули в знак згоди, і розвернулися та пішли допивати свій чай.
- Чого вам шановний?
- Я вже вашим дівчатам, - на цих словах він трошки скривився, нічого собі “дівчата”, - говорив хочу підстригтися та поголитися.
- То хай вас пострижуть, чому шум влаштовувати.
- Я ще поголитися хотів.
- Ну вибач, такої послуги, наша перукарня не надає, пошукай десь наче.
- Я гадав може домовимося і ви мене поголите та підстрижете як вмієте.
- Вибачте, я вже років десять, як не перукар.
- Припини Цирульник, не викаблучуйся, потрібно поговорити.
На цих словах старий напружився, в очах пробігли дуже не добрі вогні, які нагадували вогні від вибухів.
- Не називайте мене так, в мене є ім’я. От у вас теж воно є, тільки цікаво яке?
- Генріх, - тихо відповів відвідувач.
- Я так зрозумію Генріху поки я вам не надам тих послуг котрі ви просите і не вислухаю, ви мене не залишите в спокої?
- Правильно розумієте.
- Тоді прошу до залу, - рукою показав шлях Цирульник, пропускаючи Генріха вперед. Той рушив, нервово озираючись, зайшов, повісив пальто на вішак.
- У котре крісло сідати? – запитав.
- Яке вам до душі, - розвів руками дідок.
Генріх вибрав те що біля вікна.  Крісло ніжно прийняло його тіло. Перукар зайшов із заду, накинув на відвідувача накидку, оглянув приладдя, взяв до рук ножиці. “Дівчата” уважно спостерігали.
- Вас як? – запитав Цирульник. Фраза прозвучала дуже двохзначно.
- Під ножиці, акуратно.
- Дівчата вийдіть будь ласка, клієнт хоче зі мною те-а-тет поговорити.
Жінки слухняно вийшли.
Старий увімкнув радіо програвач який стояв на підвіконні.
- То про що ви хотіли поговорити? - почав розмову власник перукарні, вміло користуючись ножицями під красиві мелодії джазу, які залітали краплями до приміщення та до вух Генріха.
- Вашої допомоги потребує, старий друг.
Цирульник на мить зупинив рух ножицями, потім як ні в чому далі зайнявся своєю роботою.
- Зачіска на дому? – запитав дідок.
- Ви жартівник Цирульнику.
- Я ж казав не називай мене так більше, Генріху.
- Вибачте пане.
Запала довга мовчанка. Хвилин п’ятнадцять старий стриг клієнта без розмов.
Генріх уважно дивився в дзеркало. Спостерігав за рухами.
- Зачіску завершено, - промовив Цирульник, - Переходити до бриття?
- Звичайно. Думаєте навіщо я відпускав таку щетину, - відвідувач провів рукою по щоці.
- В мене залишилася моя старенька подруга, я її до цих пір точу на паску, - дідок відійшов, крикнув до холу, - дівчата на грійте рушник.
- Добре, - почулося у відповідь.
Перукар на ніс на обличчя клієнта крем для гоління. Дістав з кишені небезпечну бритву, його стару подружку, підніс її до горла Генріху
- Чому ти щеня вирішив, що я погоджуся? Передай Графу, я на пенсії, в нього  є багато різних робітників.
- Не дури старий, - хрипко промовив кур’єр.
- А що мене може зупинити?
- Граф каже, що ти його боржник, правда двадцять років пройшло, але він просив нагадати.  
- Так, правда, проте я старий, а він має у своєму розпоряджені чимало молодих кадрів  - рука Цирульника досі біля горла, розміщена так що видно старий поки не збирається голити клієнта.
- Граф хоче аби ти перед смертю розрахувався зі всіма боргами.
- Я ще нікуди не збираюся.
- Це не погроза. Просто в тебе вік солідний.
Цирульник задумався. Почав голити Генріха плавними рухами. Той сидів напружений, але все таки  намагався отримати задоволення від процесу.
Зайшла руда простягнула гарячий рушник. Старий взяв, доголив остаточно відвідувача, і притис рушник до обличчя Генріха, він закрив очі від задоволення.
Піднявся. Сам скинув із себе накидку.
- Скільки з мене?
- За рахунок закладу.
Генріх дістав із внутрішньої кишені конверт. Поклав настолик біля перукарського приладдя.
Надягнув пальто.
- Я передам, що ви погодилися, - на цих словах він розвернувся і рушив у бік вхідних дверей котрі мали його доставити в осінній вечір.
2
Цирульник відчинив двері трикімнатної квартири в якій він проживав вже років двадцять. Його зустріла, із нетерпінням і пристрастю та обійняла темрява. Старий жив один.
Увімкнув світло. Присів на пуф який розташовувався майже біля самих дверей, роззувся. Зняв із себе старе сіре пальто. Він його дуже любив, за що і сам не знав.
Пішов прямо на кухню. Світло, холодильник, яйця, ковбаса,сало, вогонь, сковорідка. Механічні рухи холостяка.
Помив руки в раковині. Дістав кишенькового годинника сріблястого кольору. На пів восьму.
Став за плиту. Кишеню його піджака дуже сильно обтягував конверт вручений Генріхом.
Цирульник думав що зав’язав, але не тут то було. Життя як клятий бумеранг, завжди повертається до тебе різне лайно.
Вечеря швидко приготувалася. Він їв прямо з пательні. Запиваючи вчорашнім компотом.
Повечеряв. Залишив все на столі та пішов до найбільшої кімнати його квартири.
Знову світло. Забув на кухні вимкнути. Пофіг.  Кімната заставлена двома шафами з книгами, на стінах дорогі картини та репродукції. Великий письмовий стіл. Зручний диван. Біля вікна крісло. В нього він і впав. Треба відпочити все обдумати. Заплющив очі. Телевізора Цирульник не мав з чого іноді дуже тішився. Не любив він цієї скриньки Пандори.
Розплющив очі.. Глянув на фотографії які стояли на столі. На тій що з краю ліворуч, зображена його дружина. Він плакав коли та померла від зупинки серця.
Цирульник не плакав коли вбили його трирічного внука.
Цирульник не плакав коли втратив свою дочку у віці сімнадцяти років.
Цирульник скріпив зубами але з його очей не покотилася сльоза, коли його молодшого сина знайшли мертвим у місцевій річці.
Але коли одного разу він знайшов свою дружину, мертвою в ліжку він заплакав . Вона не була вбитою. Померла у вісні. Він тієї ночі ночував в іншій кімнаті. Посварилися.
Він не знав кому мститися, що робити, хто винуватий. Просто сидів притулившись до стіни і ридав поки не приїхав його син, первісток, який залишився живим до сьогоднішнього дня.
Цирульник ридав три дні.
А потім із кімнати де жила дружина зробив музей її імені, і майже до нього не заходив.
Старий перевів погляд на вікно. В сусідньому будинку світилися вогні вікон немов гірлянда.
Глянув на книги.
Їх було дійсно багато, як його сумнівів, як його спогадів, як його безсонних ночей.
Старий мав дуже солідну бібліотеку. Тут і старі фоліанти початку минулого століття, тут і зовсім древні книги доби пізнього середньовіччя. Всі книги поставлені згідно з хронології та алфавіту.
Одна шафа заставлена старими книгами, інша суто сучасними авторами. Цирульник був справжнім закоренілим  букіністом.
  Завжди після справи, купував собі книгу, чи то якийсь раритетний фоліант чи то просто сучасну книгу. Заходив додому, першим ділом ставив її на поличку. Таку традицію він започаткував, ще з двадцяти років. Кожна квартира де він проживав, мала дві шафи з книгами, котрі мандрували разом з ним до різних помешкань.
Одного разу, дружина, степ любові в його брудному житті, коли він ставив чергову книгу на поличку, підійшла поцілувала в щоку, тихенько спитала
- Можливо досить?
Він їй нічого не розповідав, але вона теж не дурна із заплющеними очима, розуміла перукарі так не живуть.
Цирульник, пристав на її прохання. Його самого це все втомило.
Через три дні вона померла.
Він викупив на свої “скромні” заощадження перукарню неподалік від будинку де проживав, та назвав її ім’ям дружини.
Не порушував слова даного коханій до сьогодні.
Думав так буде вже до смерті. Але тут цей кур’єр. Він був правий, Цирульник дійсно мав за собою маленький борг.
Граф допоміг знайти тих хто відправив молодшого сина до риб. Тай дозволив спокійно піти на заслужений відпочинок.  
Цирульник запалив улюблену папіросу. Дістав з кишені мобільного. Йому потрібна була підтримка
Набрав виклик.
Настав час розрахуватися з боргами.
3
Борман запалив цигарку, яка вже за сьогодні? Тридцята чи сорокова він збився з рахунку.
Автомобіль в якому він сидів, ,був шикарним, плавно рухався вузенькою вуличкою. Вечір гуляв по її тротуарах.
Він сидів на задньому сидінні, на передньому його охоронець Грігор, водієм та охоронцем за сумісництвом був Шерех. Обоє дуже кремезні хлопці
Борман оперся головою об долоню. “Що за дні? Одні проблеми, якесь суцільне невезіння”
Машина зупинилася на перехресті.
Повз промчався трамвай.
Борман здригнувся. Дарма. Транспорт був наповнений простими громадянами.
“Блін. Треба було ж цій добваній шльондрі кудись запропаститись, що їй не влаштовувало? Давай різним виродкам та отримуй за це дуже не погані гроші. Романтика. Так ні, потягнуло її на пригоди”.
Граф не зрозуміло чому кіпішує через зникнення повії. Наче в нього немає важливіших проблем.
Ладно з цією хвойдою, здавалося замнеться згодом. Так на днях його один сутенер надув на цілу купу бабок. І як про це сказати Графу Борман не знав. Босс і так злився на нього через інцидент з повією.
Автівка рушила знову.
Борман дивився у вікно, немов хотів знайти, у цих старих будівлях, пошарпаних магазинчиках, втомлених прохожих  відповідь.
Вечір та темрява роз’їдала його з середини немов сірчана кислота.
- Зупинися, - промовив до водія.
Той важко видихнув та припаркував атвтівку неподалік від школи. Він знав любов шефа до прогулянки пішки, але на цей раз до помешкання добрячих півтора кілометра, а по друге він не хотів вилазити на осінній холод з теплого нутра машини. Його напарник  притримувався тієї ж думки. Але проти шефа не попреш.
Борман виліз з автівки. Глянув на школу, всі вони чимось нагадують тюрми.
Охоронці вже розмістилися біля нього. Свита рушила.
Борман не боявся залишати тут автівку. Весь район знав чия це автівка.  
4.
Цирульник знав про любов до прогулянки свого клієнта. Напевно тільки шалена інтиуція мисливцядопоміг йому прорахувати, що Борман зупиниться саме біля школи.
Старий одягнений як завжди в плащ. Руки в кишенях. Він рухався на зустріч свиті.
Коли компанія проходила повз, дьорнув за рукав охоронця що йшов ліворуч від Бормана зі словами:
- Дозвольте запалити.
- Старий іди куди йшов, - відповів Шерх.
- Дай старому, - наказав його шеф.
- Тримай. – грубо проскрипів охоронець, тягнучись за цигарками в кишеню. І тут миттєво в руках Цирульника виник ніж. Він вжалив ним Шереха прямо в горло. Кров  забилася ключем. Охоронець впав на коліна, дикий погляд на старого.
- Шеф, в сторону, - крик Гігора, лівою рукою хапає Бормана за комір кидає собі за спину, правою виймає пістолет. Але Цирульник вже тут.
Прямий удар кулаком між очей. Ще один труп.
Прийдеться завтра купити дві книги, бо зараз всі книгарні замкнені.
Цирульник дивиться як Борман втікає. Старий міг легко влучити йому в голову проте не брав з собою вогнепальної зброї, всю котру мав викинув у річку після кончини дружини.
Цирульник спостерігав як Борман забігає у доволі темний та брудний провулок. Він вже старий щоб гратися в спринтера.
Посміхнувся, згадав вчорашню розмову.
5
- Привіт.
- Привіт.
- Як справи?
- Нормально. Здивований, що ти подзвонив.
- Чому так?
- Після нашої розмови місячної давнини, на рахунок мого подальшого життєвого шляху, здалося ти не хочеш не тільки зі мною говорити, а і бачити.
- Та припини. Ти вигадуєш та помиляєшся.
- Добре було б. Я не хочу з тобою сваритися.
- І я не хочу.
- От бачиш помирились.
- Мені здавалося ми і не сварилися.
- Хай буде так.
- Хай буде. Що нового?
- А що в мене нового? Нічого. Робота. Ой вибач. Ця тема не приємна тобі.
- Не вибачайся, ти здивуєшся чому я до тебе дзвоню.
- Дізнатися як моє життя?
- І це також.
- Заінтригував.
- До батька їздив на кладовище?
- Так, два тижні тому. Я бачив ти там все прибрав. Молодець.
- В старої людини завжди багато часу.
- Але ж ти маєш бізнес. Який до речі дуже не поганий в сенсі фінансовому.
- Непоганий.
- То яка діло до мене.
- Я маю віддати борг .
- Думав ти зав’язав остаточно.
- Маю віддати борг.
- Ясно.
- Хочу щоб ти мені допоміг. Без тебе не впораюсь
- Ніфіга собі.
- Угу. Я старий, а довіряти можу тільки тобі.
- Приємно. Хто клієнт?
- Борман.
- Ого.
- Сам трошки здивувався. Так що допоможеш?
- Звичайно. Куди я дінусь
- Давай відразу до діла. Я хочу це все провернути завтра ввечері.
- Я завтра якраз вільний.
- Слухай, маю план. Я його зустріну на прогулянці, він любить гуляти, зупиняти автівку. та йти певну відстань додому. Думаю він зупиниться завтра біля школи.
- Звідки така впевненість.
- Розрахунок. Вір мені. Вчора він зупинився на пів кілометра далі. Думаю завтра наверстає згаяне.
- Припустимо.
- Я буду без пістолета. Поки справляюся з охоронцями, в мне реакція вже не та, Борман втече. Думаю він забіжить в один темний провулок. Там його зустрінеш. Домовилися.
- Без питань. До завтра.
- До завтра. Я тебе люблю внучок.
- І я тебе дєда.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.030359029769897 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати