Жінка вдивлялась у дивну примару на обрії, доки не почали боліти очі. Воно і справді скидалося на людину. Досить сильно скидалося. Проте… Зненацька Юстина згадала, як її, ще зовсім маленькою, бабця відучувала боятися темряви і всього того, що могло там ховатися. Вона заплющила очі й полічила до десяти, глибоко дихаючи і повторюючи про себе слова «Отченашу». Зазвичай цей спосіб добре допомагав долати усілякі такі страхи, проганяючи осоружні видива кудись далеко, в глибини сутінкової країни несправжнього. Юстина користувалася цим способом й досі – хоча бабці давним-давно не було серед живих.
На слові «Амінь» вона розплющилась, і вже свіжим поглядом зиркнула туди, де височіла ота мара, котра так налякала Марту і її саму. Темний силует ще й досі був на місці. Юстина глянула туди дуже пильно, можливо, занадто пильно… і раптом відчула, що більше не боїться. Жінці неначе відразу розвиднилось. Неймовірне полегшення затопило душу – таке сильне, що зворушило Юстину мало не до сліз.
– Марто, які ми з тобою дурні обидві! – вигукнула вона.
– Що? – Марта від страху уже була напівживою. – Що ти кажеш?
– Це ж грушка! Грушка, розумієш! Я ж бачу її кожен день, коли приходжу на буряки! Стара грушка, і більше ніц!
Якусь мить зміст її слів повільно доходив до Марти – а коли вираз смертельного переляку поступово почав зникати з її лиця, Юстина підійшла до подруги і міцно обійняла її за плечі. Марта розплакалась.
– Боже, Юзю… Я так перестрашилась… Я ще ніколи в житті так не боялась.
– Тихо, Мартуню… тихенько… Зараз підемо додому. Бог вже з тою конюшиною, – заспокійливо прошепотіла Юстина.
Ще трохи постоявши отак, міцно обійнявшись і плачучи, жінки потроху заспокоїлись і заходилися збирати розкидані конюшиновим полем речі – серпи, мотузки, хустку, яка злетіла з голови Марти за тими всіма хвилюваннями… На зміну тривогам прийшла якась розбурхана веселість, майже ейфорія… Несподіваний порятунок від вигаданої ними ж самими небезпеки здавався ледь не дивом Господнім… Вони сміялися і жартували, і всю дорогу додому перебували у піднесеному настрої.
– Тож в неділю – на горох! Не забудь! – попрощалася з подругою Юстина біля Мартиних воріт.
– Та де ж я забуду! Добраніч, Юзю! – Марта голосно засміялась, скрипнула хвіртка, і жінка опинилась у безпечному затишку свого подвір’я. Вона ще не знала, що цієї ночі їхня дружба з Юстиною закінчилась. Щось важке, невловимо погане назавжди постало між ними.
До світанку було ще далеко.
ЕПІЛОГ
Михайло Кривоусов тієї ночі виїхав з дому біля опівночі. Старенький уазик заклопотано торохтів, щось у його металевому нутрі протестуючи поскрипувало, гарчало, прохало про заслужений відпочинок. Та Михайло на це не зважав. Йому аж пекло всередині – якесь невловиме мисливське передчуття охопило чоловіка.
Цієї ночі він упіймає Юстину на гарячому – звідкілясь Михайло знав це напевно.
Жінці виділили норму цукрових буряків ген за селом, – там, де колгоспні поля впритул підходили до густого букового лісу… Місцевість там була болотистою, складною з точки зору сільськогосподарського обробітку… Та Михайло не здавався. Урешті-решт він подолає цю непокірну трясовину. Як подолає і жінку, котра насмілилась йому відмовити. Поряд із нормою Юстини росла чудова, рясна конюшина, яка цьогоріч видалась на славу. Михайло був дуже вдоволений з тої конюшини – з неї мусив бути добрий комбікорм для колгоспної худібки.
Та Михайло знав, що не він один помітив, яка хороша конюшина росте на Панській Греблі. Далебі, Юстина теж мусила звернути на це увагу.
Звісно, цього тижня Михайло мав пильнувати посіви гороху… Селяни внадились цілими мішками цупити солодкі молоді стручки – а цього допустити було не можна.
Проте Юстина все ж була важливіша. Вона була для нього понад усе.
Михайло гнав свого уазика у напрямку Панської Греблі, а самого його заполонили думки про цю дивовижну жінку… Думки, в яких ненависть перепліталась з бажанням, гнів із пристрастю, страх із любов’ю. Сьогодні він врешті решт опанує її. Опанує самого себе. Михайло мусив повернути собі владу над власним розумом і почуттями. На сидінні уазика поряд із ним лежала старенька берданка, заряджена соляними набоями. Вбити такою зброєю було неможливо – але от завдати дикого болю, чи навіть скалічити – цілком.
Йому хотілося захопити її зненацька. Звичайно, жінка почує звук двигуна і, чого доброго, встигне втекти чи сховатись. До того ж, вона, швидше за все, не сама, а зі своєю божевільною подругою. Сьогодні він обом їй покаже, де раки зимують. Михайло відчув, як його тіло під сукняною гімнастеркою вкривається липким, гарячим потом. Стискаючи однією рукою кермо автомобіля, другою сяк-так примудрився розщепнути одіж.
Проте все одно було душно. Йому захотілося якнайшвидше вийти з машини, вдихнути чистого нічного повітря.
Зоставивши лан цукрових буряків трохи збоку, Михайло об’їхав довкруж Панської Греблі, й зупинив уазика майже під самим лісом. Щось підказувало йому – вона тут, і якимось чином йому навіть вдалося її не сполохати. Здобич покірно йшла у розставлену ним пастку.
Михайло мав план. Зараз він підніметься трохи вгору, аж до старої груші, звідки на всі довколишні поля відкривався чудовий краєвид. З тієї точки ніщо і ніхто не залишиться ним непоміченим. Він чатуватиме, скільки доведеться. А далі… йому, досвідченому бійцю і розвіднику, тихцем підібратися до двох беззахисних жінок буде зовсім просто. Звідки в нього була ця певність – що Юстина обов’язково з’явиться там, за пагорбом – Кривоусов не знав. Натомість знав інше – ця ніч була особливою, і він мусить скористатися нагодою, що випала.
Можливо, він діяв не зовсім так, як годилося керівному колгоспному працівнику, комуністу і учаснику взяття Берліну – та Михайло нічого не міг з цим удіяти. Цієї ночі ним керувала якась інша сила, лукава і стрімка.
Саме ця сила наполягла на тому, щоб прихопити з собою берданку… а також і плящину самогонки, хоча зазвичай Кривоусов від алкоголю стійко відмовлявся. Кілька ковтків з цієї пляшечки він уже зробив – і відчув, як чарівне тепло розливається тілом. Це було так приємно… Давно забута, але все ж така впізнавана приємність.
Михайло вийшов з машини. Свіже нічне повітря трохи протверезило його. Виникла думка, що він дарма сюди приперся. Але це просвітління тривало недовго. Далі мисливський азарт ще сильніше охопив його, і чоловік попрямував туди, до підніжжя старої крислатої груші, в тіні якої так зручно було ховатись від надміру цікавих очей.
Берданку він стискав у руках. Гімнастерку зняв, залишившись у самісінькій майці. Легкий вітерець приємно обвівав тіло.
* * * * * *
Іван Яковенко, або ж «Яків» – як називали його у певних колах уже зо два десятки років – здійснив успішну втечу з Ладиженської виправної колонії суворого режиму № 39, що розташовувалася в невеликому містечку Губник, на північному сході Вінниччини. Це сталося 17 квітня 1968 року, близько двох місяців тому назад – і за цей час він подолав доволі таки значний відрізок шляху, котрий відділяв його від омріяного кордону. Яків хотів пробитися у Польщу – йому набридла тутешня вбога країна з її вбогими людьми, в яких і поцупити було нічого.
Загалом Яків був висококласним злодієм широкого профілю – та не цурався він і грабунку, було в нього на совісті також одне-двоє людських життів. Остання його «ходка», на думку радянського судочинства, мусила стати для Якова по-справжньому останньою – його засудили на довічне ув’язнення. Втім, у нього самого на це була інша точка зору. Яків не збирався довіку гнити у похмурих стінах «Ладижки».
Втім, тепер йому це вже точно не загрожувало. Якщо цього разу впіймали б – то стратили б. Він знав це напевно – тож попадатися не збирався.
Спершу Яків сподівався на поміч своїх старих приятелів – але на волі майже нікого з надійних знайомих не виявилось. А ті, що були, не викликали довіри. Крім того, сталося так, що на зоні Яків… скажімо так, скоїв одну прикру помилку. Нажив собі ворога в особі одного поважного арештанта – а, відтак, став «підсніжником» – себто злодієм, котрий опинився поза межами кастового поділу тюремного середовища. Їхні поняття більше на нього не поширювались – це, зокрема, означало й те, що він більше не мав права очікувати жодної допомоги на вольниці, сівши на колеса, як вони казали. Деякі гроші втікач іще мав – забрав зі старої хати у Вінниці, яка дивом залишилась незасвіченою. Проте, коли Яків надумав завітати в гості до одного вінницького приятеля, «прошляка», неподалік його домівки помітив двох підозрілих типів, схожих на ментів, або й кадебістів. Довелося драпати звідтіль, аж земля під ногами горіла. Дійшло діло навіть до перестрілки. Але, на щастя, ментовські кулі його оминули.
Відтак Яків вирішив діставатись до Львова, де мешкав один надійний кореш, ще з часів юності, самотужки. Це було не так легко – адже його шукали скрізь. Надто вже допік їм Яків. Тож іти доводилось переважно вночі, найчастіше він обирав безлюдні польові путівці, або лісові просіки, уникав міст, їжу крав, або знаходив… Одного разу він потягнув старі чоботи з-під порогу домівки якоїсь селянки. Зазвичай він нічого не брав у бідних – це було нижче його злодійської гідності – але тут обставини були сильнішими. Час від часу він дозволяв собі скористатись залізницею – та ці переїзди завжди були короткими, аби лиш дати відпочинок ногам. Яків мусив старанно заплутувати свої сліди. Звалити з «Ладижки» було набагато простіше, аніж вижити на волі.
Коли Яків помітив крислате дерево посеред поля, то одразу вирішив, що зупиниться там перепочити. Відкритий простір довкола гарантував, що ніхто не зможе дістатись до нього непоміченим. З котрогось часу він уникав лісу – там було забагато різних звуків, запахів, там за кожним деревом йому ввижалися підозрілі тіні, у кожному тріску гілляки Яків чув кроки переслідувачів, у кожному мишачому писку – гавкіт нацькованих на нього собак.
Поле теж було небезпечним – проте ліс лякав його значно сильніше. Якщо перечекати дві-три години, місяць зайде – і тоді Яків зможе рухатися далі. За розрахунком, завтра він мусить вийти на залізничне полотно, а там можна буде підчепитись до якого-небудь потяга. Усе-одно якого – головне, щоб він прямував на захід, у львівському напрямку. А зараз… понад усе на світі йому хотілося трохи подрімати у спокої.
Повечерявши скибкою житнього хліба з шматком якоїсь пересушеної тараньки, віднайденої ним хтозна-де, Яків запив їдло водою з жерстяного бутля, й улаштувався на траві під деревом трохи перекимарити. Дрімав чоловік сторожко, наче дикий звір у постійному очікуванні небезпеки. Правду кажучи, там, у Вінниці, Яків думав, що йому настав край… Здавалося, безвихідь поглинає його. Але ж він зумів виборсатись.
Пройшло вже стільки часу – а він і досі був на свободі. Це давало надію. Маленьку, зовсім крихітну – проте дуже і дуже йому потрібну.
А втім, переслідувачі насідали Якову на п’яти – він це знав. Наче загнаний вовк, кружляв нічними полями, не зважуючись вийти на широкий шлях. Але завтра, якщо йому пощастить… Хвилі сну підняли його на свої пухкі гребені, і понесли кудись далеко-далеко… Яків мрійливо посміхнувся, його очі заплющились, тіло чоловіка зм’якло і весь він уже от-от мусив поринути в глибокий, міцний сон.
Та в цю ж мить до нього долинув тихий, ледь вловимий звук. Звук, який було не сплутати ні з чим. Він розбудив чоловіка, змусивши враз повернутися в реальний світ. У цьому світі панували небезпека і страх. А ще – смерть, котра чигала на кожному кроці.
– Суки… – прошипів Яків. – Дістали таки мене.
Живим не дасться – так вирішив утікач уже давно. Буде битися до останнього. Щоправда, набої в нього закінчились ще тоді, коли відстрілювався від міліцейських автівок у Вінниці, а дістати нових не було де. Та Яків цим не переймався. Він мав сталевого бруска, загостреного з одного кінця – удар такою зброєю цілковито міг стати смертельним в умілих руках. І, звісно, у нього залишалися самі ці руки. Їхня вправність та швидкість не раз рятувала його з халепи.
Втікати яскраво освітленим полем від автомобіля – то було марною справою. Яків вирішив зачаїтись і почекати. Сила була не на його боці – та він мав досвід, і ту особливу хоробрість, якої набувають люди, приречені до загибелі.
Він чекав і чекав… Машина прогарчала десь зовсім поряд, відтак зупинилася. Далі запанувала тиша, і нічого не відбувалося. Спливали хвилини, завдовжки у саму вічність.
– Може, просто здалося, і пронесе? – майнула спокуслива думка.
Та Яків не квапився переводити подих. Життя навчило його – усе найгірше трапляється саме тоді, коли його не чекаєш. І воно трапляється неодмінно.
Хтозна, скільки часу минуло – Яків не міг би цього сказати, навіть якби захотів – аж поки він почув іще один звук.
Це були кроки. Важкі, втомлені кроки людини, яка перебуває в полоні нав’язливого бажання. Так. Яків умів визначати такі речі – це було частиною його професії.
Людина несла зброю – проте чи була вона небезпечною для Якова? Навряд. Навіть напевно – ні. Від прибульця пахло самогоном і божевіллям… І ще – тим, про що більшість людей воліє не говорити вголос. То був чоловік, досить похилого віку, у самій лише майці, що вилискувала білим навпроти місячних променів.
– П’яниця? – подумав Яків. – Заблукав і вештається нічними полями в пошуках дороги додому.
Ні. Чоловік не був схожим на п’яницю. Швидше за все, якийсь колгоспний сторож. Вийшов на полювання, ага. Ну що ж… полювання перебувало у самому розпалі – тільки невідомо було, хто саме мусив стати здобиччю. Хода чоловіка залишалася цілеспрямованою, виваженою, попри очевидні ознаки втоми. Так само очевидною була його мета. Він ішов до старої груші – дерева, яке цієї ночі стало прихистком для втікача. Так чи інакше, невдовзі вони мусили зустрітись обличчя в обличчя.
– Що робити? – Яків вирішував недовго. Не можна було допустити, щоб його хто-небудь побачив. Крім того, у незнайомця був автомобіль, і знаходився він, вочевидь, неподалік. Це значно спростило б дорогу до Львова, авжеж. Яків не вагався ані секунди. Тіло можна буде забрати з собою – не варто, щоб на ранок його знайшли й підняли галас. Чоловік був високим, проте худорлявим. Яків мусив упоратись із цим. Він витягнув із кишені «заточку», стиснув її в долоні, скрутився весь, наче годинникова пружина, і завмер…
Михайло наближався до груші.
Його розум, потьмарений алкоголем, витав у якихось сюрреалістичних простраціях. Він бачив Юстину – вона, вдягнена в тонку квітчасту сукню, танцювала посеред поля, звівши руки до неба. І сміялася… так знущально сміялася з нього.
– Зачекай… Зачекай, я іду за тобою… – шепотів Михайло, а силует старої груші все ближчав і ближчав.
Юстина манила його вперед помахом тонкої білої руки. Насправді вона була відьмою – він завжди це знав. Її чари заполонили його. Та Михайло вірив, що зможе позбутися наруги. Треба тільки… тільки впіймати її.
– Зараз… я вже йду… Ще трошки…
– Так, Михайлику… Ходи до мене… Ходи…
Юстина кликала.
Яків чекав.
Кривоусов, ніби мимоволі, підняв догори заряджену сіллю берданку й струсонув нею в себе над головою.
– Дивися, що в мене є! Я тебе не боюся! – хотів крикнути Юстині, проте її тінь вислизала, віддалялася, танула у місячному мареві.
Йому ніколи її не впіймати – зненацька зрозумів Михайло.
Темрява поглинула його. Він вступив у тінь. Але був там не самотнім. Краєм ока Кривоусову ще вдалося вловити якийсь порух під кроною густого гілля.
Яків заніс руку для удару.
– Що за… – Михайло не встиг закінчити думку.
Бризнула кров, і цього разу вона вже не скидалася на бузинове чорнило. Втім, крові було зовсім трохи. До ранку вона висохне, і її вже ніхто не помітить.
Яків закинув знерухомлене тіло собі на плечі. Діяти слід було швидко. Знайти авто, знайти надійний сховок, аби позбутися трупа. Здається, неподалік мала протікати річечка, чи щось таке… А потім – в дорогу! Залишалося надіятися, що бензину в баку автівки вистачить. Яків хижо всміхнувся. Ніч тривала – і вона була доброю до нього. Тепер він це знав напевно.
* * * * * *
Пройшов час.
Михайла Кривоусова так і не знайшли.
Юстина, несподівано для себе, стала ланковою. Потім пішла заочно вчитись на зоотехніка. Дехто говорив навіть про те, що вона може очолити колгосп… але то, звісно, були не більше, ніж плітки.
Марта вигнала чоловіка-п’яничку, а потім і сама переїхала жити до свого бригадира, Павла Степановича. Дітей у них так і не було. Обійстя Марти занепало, хата осунулась, будка покійного Цигана вкрилася ядучо-зеленим мохом… Через декілька років сільські діти почали розповідати одне одному страшні історії про дивних істот, які, начебто, час від часу з’являлися на цьому дворищі, вдягнені в довгі блискучі строї, – а Марта так ніколи більше й не повернулася в село.
Доля Якова залишилася невідомою. Проте через чотири роки після описаних подій, в самісінькому центрі Кракова відкрилася кав’ярня. Її назва була – «Під старою грушкою». Кав’ярня проіснувала ледь не до наших часів. Її знесли, коли поряд розпочалося будівництво нового великого торговельно-розважального центру.
