Питання мало вирішитися. Катя уже не знала, чи потрібний їй Тревіль. Хлопець, певне, це відчув, тому запропонував зустрітися. Катя на зустріч пішла із подругою. Той випадок, біля пошти, її дуже настрашив і вона уникала самостійних прогулянок. Танька зразу ж погодилася бути на підхваті.
- Правильно, сходи! – сказала, коли Катя коротко розповіла про їхню переписку. - Може то простий «лушпен». А ти думатимеш, що проґавила принця. Я теж із одним «чатувалася», а коли зустрілися - слова зліпити не міг, а всі вірші, як виявилося, злупив із Нету.
Вони прийшли завчасно, встигли з’їсти по морозиву. Катя почала нервувати, бо до призначеної години лишилося кілька хвилин. Як раптом, в кафе зайшов високий юнак одягнений в сірий костюм. Він зупинився, обвів поглядом зал й побачивши дівчат, направився до їх столика. В руці хлопець тримав троянду. Правда, йшов якось дивно, увесь час повернутий обличчям в один бік, ніби намагаючись приховати другу половину, як місяць невидиму сторону. Катя не зводила погляду із юнака. Який вродливий, це певне не до них. У Тані, навіть, відвисла щелепа. Проте хлопець простував саме до них.
- Вибач, я не знав, що ти з подругою. Троянда одна, тому вона для Попелюшки. - Він нагнувся подаючи квітку. Катя підвелася і тут вона побачила той бік обличчя, який хлопець сором’язливо відвертав. Зойк подиву мало не злетів із її вуст. Велика червона пляма спотворювала половину обличчя Тревіля. Він зразу ж вловив подив на лиці Каті.
- Я, певно, не мав сюди йти? Мав попередити тебе. До цього важко звикнути.
- Ні, чого ти! Все нормально, - опанувала себе Катя. – Знайомся це моя подруга…
Він по-дитячому зрадів, заметушився.
- Заждіть, я щось вам замовлю! – промовив і пішов до стійки.
- Кать, ти як? – із вдаваним співчуттям, промовила Таня.
- Не знаю, що й сказати. Я розумію, що не в красі… Проте, здається, я ще не готова на таку самопожертву.
- Тоді гайда звідси!
- Якось незручно...
- Пішли! Подякуєш потім. – Таня вхопила подругу за руку й вони швиденько вийшли надвір.
Коли хлопець повернувся до столика, із тацею наповненою солодощами, там нікого не було. Здивовано обвів очима зал , ще надіючись, що дівчата пересіли на інше місце. Зупинив погляд на троянді, що самотньо лежала на столі
- І на що ти чекав, Антоне? Надіявся, що така красуня закохається в Квазімодо? – мовив сам до себе, стримуючи сльози образи. Він поставив тацю й попрямував до виходу. Біля кафе, за рогом стояв його мотоцикл. Хлопець згадав, що в гардеробі забув куртку з водійським посвідченням, проте не захотів повертатися. Він завів мотоцикла. Антону стиснуло горло, сльози клубочилися десь всередині, але хлопець тільки стріпнув головою. Він надів шолом й сів у сідло мотоцикла.
- «Я маю з цим жити! А чи варто? Чи варто жити із такою відмітиною? – тяжкими молотами стукало в голові. Хлопець звик, що від нього поспішно відвертаються, звик ловити співчутливі погляди, звикся із думкою, що він самотній. Але зараз, коли здається зустрів ту, що його розуміє, що, як вважав, не така як інші й якій готовий був подарувати своє серце… Вона пішла, навіть не попрощавшись, не захотіла…
- Зараз, за містом буде поворот, біля бетонної опори шляхопроводу. Я не буду повертати. Так, певне, буде краще.» Мотор заревів і мотоцикл, знявшись дибки, виніс вершника на шосе.
Повз дівчат, що переходили вулицю, на шаленій швидкості промчався мотоцикліст. Він був в шоломі, без куртки, в сірому жакеті, поли якого розвівалися від зустрічного вітру. Каті видалося, що вона бачила вже того мотоцикліста раніше. Але хіба ж один рябий собака?
А тим часом норовистий мотокінь вивіз свого наїзника за місто. Попереду, на трасі, виднівся шляхопровід. Поворот - а за ним бетонна стіна. Антон додав газу. І раптом, спереду, на дорозі він щось побачив - якесь марево. Воно виникло ніби із простору, із повітря: юнак і дівчина, прозорі, мов із кришталю, дивляться зверху на нього. Антон напружив зір, видіння зникло, а під колеса мотоцикла кинулося, невідомо звідки, малесеньке кошеня. Він різко натиснув на гальма й звернув вправо. Писк гуми, скреготіння заліза по асфальту…
Його викинуло із сідла. Антон пролетів кілька метрів й вдарився в загорожу. Світ навколо Тревіля спалахнув яскравим сяйвом, проте він ще встиг побачити, що перелякане кошеня звелося на ноги й стрімголов побігло в кущі. Хлопець посміхнувся й втратив свідомість.
***
Всеньку дорогу додому Катю мучило відчуття провини. Вона обірвала подругу на півслові й швидко розпрощалася. Дівчині не хотілося слухати тріскотню Таньки й пережовування дурних подробиць їхньої втечі. Вона злилася на весь світ: на себе за такий безглуздий вчинок; на подругу, що підбила її це зробити; навіть на перехожих…
Чому вона так вчинила, хіба ж він заслужив на таке? Як йому, певно, боляче? Катя уявила себе на місці юнака. І від того їй ще більше стиснуло в грудях.
Часом ми робимо необдумані, дурнуваті вчинки, про які потім жалітимемо все життя. Повернути б все назад, але, нажаль, життя не кіно – стоп кадр не спрацьовує й відкрутити плівку не виходить. Якась чорна крига затягує нас на свою слизьку ковзанку, а потім тріщить, ломиться під ногами, не даючи спокою сумлінню. Катя знала, вона сьогодні ступила на ту кригу.
Прийшовши додому, зразу кинулася писати вибачення, та знала, писала в порожнечу. Вона б сама ніколи не пробачила подібного вчинку. Потім жбурнула ноутбука на подушку й залилася слізьми. Двері тихенько відчинилися й до неї зазирнула бабця.
- Катю, тебе хтось образив? – Сива жінка сіла біля неї на дивані.
- Бабуню, ти не уявляєш, яка я негідниця, яка стерва! Я повелася підло, образила невинну людину. Я не хочу жити ! – сльози полилися річкою. Катя впала бабусі на груди й голосно заридала. Баба Ліда поклала руку на голову онуці й пригорнула до себе.
- Дитинко моя, ти певне, закохалася. Все пройде, повір мені.
Катя навіть не намагалася їй перечити, а тільки голосно хлипала.
Десь, в кармані її куртки озвався телефон. Ніхто не звертав уваги, на його переливи – всі плакали, але телефон, певне, дуже хотів, щоб його почули. Катя втерла сльози рукавом і взяла слухавку. Там висвітився незнайомий номер. Дівчина трохи заспокоїлася й приклала телефон до вуха.
- Вам телефонують із лікарні.
- Лікарні? – здивувалася Катя. – Але ж…
- До нас привезли хлопця, що потрапив у аварію, він без тями. Не тривожтесь, він хоча й в тяжкому стані, але живий. Проте в нього жодних документів із собою, тільки записаний цей телефон на клаптику паперу. Чекайте, тут ще якісь вірші.
В Каті похололо в середині.
- Він живий?! – видихнула, - Як це сталося?
- Кажуть, щоб не наїхати на кошеня, змушений був звернути в загорожу.
Катя враз пригадала розхристаного мотоцикліста, котрий промайнув перед ними, коли втікали із кафе. Піджак, сірий піджак – це ж… Її вразило здогадом…
- В нього на лиці велика червона пляма? – тільки й запитала.
- Так! А ви хто йому будете?
- Наречена. Кажіть адресу, я вже їду!
***
- Теале, скажи, ти навмисне врятував цього хлопця?
- Це була одна із можливих випадковостей, я дав йому шанс, - посміхнувся Теаль.
- Але ж Програма… Вона прорахувала все наперед, до нового стиснення всесвітів. – Амала з тривогою дивилася на коханого.
- Скажи, а чи правильний світ, коли все за програмою? Коли неможливо зробити вибору і йти протоптаною стежкою? Ми ж з тобою не такі, тоді чому інші, ті, що народилися пізніше нас мають бути обмежені Програмою? Вони теж повинні мати вибір. – Теаль, аж розпашівся від суперечки, нове тіло, в яке, перед входженням у вибрану Амалою зоряну систему втілився, так пасувало для нього, що дівчина замилувалася коханим.
- А рівновага світів? – Амала не могла відійти від догм, які їй втовмачили в коледжі, проте її вже підкорював запал коханого.
- Маючи вибір, розум сам знайде рівновагу. Не можна ділити планетний розум на вищий і посередній. Розумна цивілізація сама має пройти шлях до висот пізнання, якщо вона хоче бути цивілізацією всесвіту.
- Певне, ти правий, Теале. Добре, що ми зробили перший крок. Сама не могла спокійно споглядати, як гине це кохання. Тепер я готова розділити із тобою всю відповідальність.
- Ні, Амале, це була моя ідея. Я просто бездумно втягнув тебе й тепер сам понесу всю відповідальність за скоєне втручання.
- Я пишаюся, твоїм вчинком, тому прийму твою долю, як свою!
Система зразу ж вирахувала збій у Програмі. Та й хіба могла вона не помітити, як в нетрях далекого космосу порушилася рівновага. Темна, стабільна енергія зануртувала, велетенські протуберанці роздерли простір. Він став дибки і викинув у космос могутню світлу енергію. Вона стрімко розширювалася, закручуючись в неймовірні завитки – галактики.
Там зароджувався новий світ.
Знайти винуватців не склало великих труднощів. Теаля і Амалу арештували за втручання в Програму. На суді Теаль – інженер із світобудови, виклав свою теорію. Він відстоював свідомий вибір, для всіх форм розуму. В палату правосуддя прибула вся Велика Рада на чолі із його батьком Спікером Броком. Не дивлячись на чудовий виступ Теаля, судді були невблаганні: Система його засудила до анігіляції.
Амалу - неповного спеціаліста із нових цивілізацій, до довічного вислання в найдальший всесвіт.
Та вчинок Теаля зворушив усіх Народжених до Великого Вибуху. Його теорія найшла послідовників навіть серед Великої ради.
Проте голоси розділилися. І тоді Спікер підвівся й повідомив, що схвалює рішення Системи, але…
***
Теальк, тільки й встиг попрощатися із Амалою. Її смуток був настільки великий, що Ситстема прискорила процес, аби вона щось не накоїла. Теалька засмоктало в розжарене горно. Навколо нього пульсувала антиматерія. Стіна викривленого простору наближалася з шаленою швидкістю. Десь, над ним, пролунав механічний голос Системи:
- Ти жалієш про свій вчинок?
- Ні! – голос Теалька звучав твердо, - Я стверджую, що всі розумні створіння повинні мати вибір.
- Тоді…
Та враз все завмерло. Плазма, вир простору, згустки антиматерії зависли ледь не торкнувшись Теалька.
Він побачив батька. Спікер займав увесь видимий простір.
- Я не поділяю твоїх переконань. Ти ж знаєш, що ми, що Система робить усе можливе, аби вберегти наш світ. Будь-який витік енергії, відхід від Програми може призвести до колапсу і ми, Народжені до Ве…
- Тату, - Теаль вперше так звертався до Спікера, перебивши його напівслові. – А чи варто мати іграшковий світ? Я хочу кохання, життя навіть короткого, як і впевнений всі ті, яких творить Система, для рівноваги.
- Що ж, я можу дати тобі такий шанс. Проте ти вже не станеш вибраним – народженим, до Великого Вибуху. Твій дух відправиться на планету, на якій ти порушив Програму. Але ти станеш одним із тих слабких створінь, якими до цього опікувалася Система. Проте ми дамо їм, для випробування твоєї теорії, можливість робити вибір самостійно. Ти ж будеш тільки слідкувати й відбирати їхні чисті душі для нового світу, який утворився, завдяки вашим із Амалою витівок.
- А як вона?
Батько відвернувся.
- Така ж навіжена, як і ти. Вона захотіла розділити твою долю. Проте я не знаю, як ти її найдеш серед кількох мільярдів жителів тієї планети. – Він подумав трохи й додав. - Я просив систему, аби дала вам зустрітися. Проте вона категорично проти. Раз дається свідомий вибір всім – то ніякого виключення. Не подумай, що я і Велика Рада діяли із гуманних цілей, ми керувалися тільки прагматичними рішеннями. Комусь же, із Народжених до Великого Вибуху, потрібно було наводити лад в новому світі. Система і більшість була проти конкурентів по розуму, але цей світ застарів, його потрібно змінювати.
Таель навіть не встиг подякувати, як Спікер Брок зник серед виру. Простір навколо Теаля різко стиснувся і його понесло в порожнечу.
***
В Антона і Каті, через рік після весілля, народився хлопчик. Дитя було справжнісіньким вундеркіндом. У два ріки він запропонував батьку пристрій для телепатичних переміщень своїх улюблених іграшок.
***
