Добре, я розповім вам про своє минуле кохання. По закінченню інституту я три роки працювала у школі вчителькою математики ,коли збентежено стала помічати , як цей уклад мого життя веде мене до все більшого усамітнення. Мої знайомі чоловічої статі , на яких я покладала певні надії, чомусь один за одним сварилися зі мною через дрібниці, а потім ніби у пошуку кращого життя покидали місто. Мої подруги повиходили заміж, вже обзавелись сім’ями і дітьми, і тепер серед своїх турбот і щоденних проблем їм було просто не цікаво слухати мої сповіді про мою гірку долю. Лише мені одній не таланило. Сумно, наче з дерев падає осіннє листя, так і я поступово стаю старою дівою. Я не любила золоту осінь.
Тож з Борисом я познайомилась на нудних вчительських зборах у школі перед початком шкільного року. Посередині зборів я відчула на собі чийсь погляд, що обережно стежив за мною і обернувшись побачила чорнявого молодого чоловіка. Коли ж цей хлопець побачив, що я здивовано дивлюся на нього, то відкрито посміхаючись підморгнув мені.
Для школи він був несподівано гарний: чорні брови, довгі вії, темно-карі очі, чуттєві губи, запалі щоки, які підкреслювали тверду лінію його вилиць. У школі при її консервативних порядках він виглядав таки незвично зі своєю щетиною на щоках.
- Хто той чоловік,що сидить отам збоку, я його чомусь не знаю ?- спитала я тихо про нього свою сусідку.
- А це наш новий вчитель малювання та креслення. Працюватиме в нашій школі на пів ставки. Не сприймай його серйозно. Уявляєш скільки він зароблятиме? Копійки. Може тому він дозволяє собі трохи по блазнювати перед присутніми.
Безперечно, цей хлопець був гарний та незважаючи на його сексуальний вигляд, він не викликав особливого інтересу серед старих дів нашої школи. Таке було наше життя, перш за все важили гроші, зовнішність і вік були поняттями другорядними.
Я все таки після зборів в класному журналі серед прізвищ нових вчителів знайшла ім’я і прізвище цього бешкетника – Борис Леонідович Герцик.
І потім цього ж дня, коли я самотньо поверталася додому, цей Борис підійшов до мене.
- Здається , ми разом працюємо в школі, - промовив він замість привітання.
- О, так, ваше обличчя я помітила на зборах,- відповіла я. – Ви – наш новий вчитель малювання.
- Мені достатньо було лише погляду на вас, щоб зрозуміти, що ви творча людина, - продовжувала я з захопленням,- власні картини, мистецьке середовище, художні виставки. Ваші твори певно вже цінуються у художніх колах. Робота в школі з її мізерною платнею, то для вас розвага, чи мабуть потреба спуститись на землю до нашого нудного життя, потреба поділитися з кимсь , хоча б з дітьми своїми творчими задумами.
- О, ні,- промовив Борис. - Я не пишу картин. Мені була потрібна робота. Робота вчителя малювання у вашій школі дісталася мені по знайомству. Вона мене цілком влаштовує. Взагалі я такої думки, що вчителем малювання в школі може працювати кожна людина творчої вдачі. А вона у мене клянусь вам є. Бо головна мета уроків малювання в школі не навчити якимось загальним правилам малювання, хоч і це потрібно, а пробудити і підтримати цю творчість в душі дитини. Змінити її відношення до життя. А за освітою я економіст. Банківська справа і аудит.
- Я зрозуміла, ви з тих людей, що шукають власний шлях у житті. Такі люди намагаються пізнати життя з усіх сторін, хоча б працюючи вчителем малювання.
- Так, ви дуже прониклива людина, - промовив Борис посміхаючись, - ми тільки встигли обмінятися декількома фразами, а ви вже про мене знаєте майже все. Сьогодні день дуже спекотний, я відчуваю справжню спрагу, мій голос сів і зараз я можу лише хрипіти. Ви не відмовитись піти зі мною в бар на пиво?
Пивний бар був не те місце , куди запрошують дівчат, та я погодилась.
У напівтемному і прохолодному барі ми сіли за столик у кутку.
Офіціант приніс нам два кухлі пива.
- Так ,- промовив Борис, пробуючи пиво на смак ,- пиво трохи гіркувате та наше життя не солодше за це пива, та якось живемо і хочемо далі жити.
Я мовчки сьорбала пиво з важкого кухля і непомітно спостерігала за ним. Щось було таємниче у цьому хлопці, він був не такий простий як здавався на перший погляд ,мені здалось що він чомусь постійно стримує себе, ховає свою рішучість, своє бажання вирішувати все самому, своє вміння переконувати. До того ж він був таки гарний, хіба що його ніс був трохи закороткий, і це надавало йому якийсь дитячий невпевнений вигляд.
Борис несподівано попрохав мене:
– Розкажи мені про себе.
- Я звичайна людина , нічого особливого, закінчила місцевий педагогічний інститут, незаміжня, живу разом з батьками. Моє життя нудне і одноманітне.
- Чи маєш ти зараз приятеля - хлопця ? – наполегливо розпитував Борис.
- Приятелів у мене багато, - відповідала я, відчуваючи що червонію. Незручне запитання ,це все одно що питати жінку про її вік.
- Розкажи краще ти про себе, чого я ще не знаю ,- запропонувала я.
- У мене є квартира , де я проживаю один самітником, - повідомив Борис.
- Ти розповідаєш про свою квартиру кожній жінці з якою намагаєшся познайомитись?
- Так. Звичайно, я хочу становити якусь цінність в жіночих очах. Та ти все добре сама знаєш, поряд з тобою я ніяковію.
- Я цього не помітила.
- Ну, то як , ти підеш подивитися на мою холостяцьку квартиру ?
- Я ще не вирішила . Твоя квартира знаходиться далеко?
- Ні, в центрі міста. Третій поверх п’яти поверхового будинку. Невеличка однокімнатна квартирка.
- Це небезпечно, іти в гості до незнайомої людини. Ти часом не ман’як, що заманює жінок у свої тенета?
- Ні, звичайний чоловік якому подобаються гарні жінки.
- Добре, я ризикну ,- промовила я зітхнувши.
Зі мною Борис поводився несміливо, коли ми піднімалися по сходах його будинку він уперше взяв мене за руку. Коли Борис відкрив двері своєї квартири я очікувала побачити якісь безлад, розкидані речі, як то буває у чоловіків в кімнатах, коли вони живуть самотньо . Борис ніби готувався до мого візиту – усюди було чисто і прибрано.
В кімнаті, де жив Борис. були голі стіни, пофарбовані в блідо-рожевий колір, майже увесь простір кімнати зухвало займало велике ліжко. Крім ліжка в кімнаті знаходилось ще м’яке крісло, стілець і журнальний столик. Все ж кімната справляла дивне враження, я тільки не могла зрозуміти чому, доки на стелі якраз над головою ліжка я не розгледіла картину – небо з хмарами. Здавалось , що у стелі є квадратна діра, з якої виглядає небо.
- Правда, чудово придумано , - промовив Борис, лягаючи на ліжко і відкидаючи голову на подушку .- Я можу годинами споглядати за хмарами, лежиш собі і ніби медитуєш . Заспокоює нерви краще за будь –які ліки. Ось побачиш, я зараз посунусь, лягай на подушку і дивись на хмари , відчуєш розслаблення і спокій, твоя втома швидко мине.
Я підкорилася його бажанню, Борис посунувся , я лягла поряд з ним на ліжко.
- Відчуваєш задоволення, - промовив Борис, не відриваючи свого погляду від намальованих хмар.
- У тебе що немає ні телевізора , ні радіо? –спитала я його.
- Немає ,- підтвердив моє припущення Борис – Телевізор – це зло, він калічить душі людей. Телевізор – небезпечніший за атомну бомбу. Його програми поступово нав’язують тобі чиюсь думку, заставляючи вірити в те чого не існує. Я не хочу стати зомбі, тому я не дивлюсь телевізор і не читаю газет.
Що до інформаційних програм телебачення він був правий на двісті процентів , там вже давно навчились перевертати все ногами догори, та це була звичайна річ і ніхто не сприймав це так гостро як Борис.
- Я уперше в житті чую таку нісенітницю, - сказала я, підводячись з ліжка – Звичайно, вони брешуть весь час та можна просто не сприймати їхню брехню.
- Хіба це можливо? – промовив Борис, розсміявшись - людина, що постійно живе в божевільні обов’язково стане вар’ятом.
- Не знаю, чи я змогла би жити в такому обмеженому світі. Я звикла вже до зручностей цивілізації,- сказала я врешті після декількох хвилин роздуму і мовчання.
Борис пригостив мене кавою, ми більше не сперечались. На прощання він потиснув мені руку, обійняв рукою за плечі, а потім ще поцілував у щоку. Борис взяв з мене обіцянку прийти до нього в гості ще раз.
-
Наступної неділі зранку на душі настрій нікудишній, мені не має що особливого робити. Жодних планів, жодної зустрічі з друзями, жодного особистого побачення. Дубль пусто, всі наче забули про мене. Але треба рухатись , не можна розкисати, покірно пливти за своїм настроєм, не можна опускати руки. Тому я одягнула свою святкову синю сукню і довго фарбувалась перед дзеркалом, щоб надати собі вигляду таємничої привабливої жінки, потім пішла на прогулянку по місту. Місто було сонне, якесь спорожніле, тихий сонячний день та на вулицях лише де не де виднілися окремі перехожі. Та мені натовп людей був і не потрібний. Я сіла на порожню лавку в невеличкому сквері.
- Дівчина , чому ти сьогодні одна? – звернулася я до себе – час тобі вже жити у реальному світі, а не в світі своїх мрій і ілюзій. Настав твій час прийняти доленосне рішення, оціни наявні варіанти і дій. Боже, про що я говорю, які варіанти, я залишилася сама і буду так жити до старості. Заспокойся, ти панікуєш.
Я розставила руки на спинці лавки і заплющила очі. Сонячні проміні продовжувало ніжно лоскотати моє обличчя , наче загравали до мене :
- Ти не остання ,- пробурмотіла я і заспокоїлась.
Я ще так просиділа на лавці хвилин десять з заплющеними очима, а коли піднялась, дивно, я вже знала що робити. Шлях був знайомий і мені цікаво було його пригадати. Я увійшла у будинок, піднялась на третій поверх, подзвонила в потрібні двері. Мабуть, Борис не сподівався, що я так швидко завітаю до нього.
- Пам’ятаєш , ти мене запрошував прийти до тебе в гості ще раз і я тобі обіцяла що прийду. Так ось я виконала свою обіцянку. – пробурмотіла я замість привітання.
- Ти хоробра дівчинка. Не повіриш, але я саме думав про тебе.
- Жартуєш. А я то думала чому у тебе були такі круглі очі, коли ти відкрив мені двері.
Борис справді був радий, що я завітала до нього, він став поводитись зі мною значно сміливіше, разом ми вели себе, наче два старих приятеля, що не бачились двадцять років, хоча не мали жодного спільного знайомого і я нічого не знала про нього. Та я заспокоїлась і це було добре. Саме таке життя бажала, легке і приємне, щоб було до кого сказати слово і щоб тебе почули. Усе було добре, на невеличкій кухні за столом ми удвох пили каву, ненароком торкаючись один одного ліктями.
- Бог з ним з тим телевізором ,- подумала я , – телевізор дивляться старі люди, а я ще молода. Якось переживу без цього ящика. Щоб там не показували по цьому телевізорі, а Борис кращий за нього – він гарний, дотепний, з ним можна щиро про різне поговорити. Так можна ще не один рік думати про те, який він хороший – прошепотіла мені моя друга скептично настроєна особа. І якась нездоланна сила потягнула мене діяти далі і саме сьогодні розставити усі крапки над і.
- Борис, ось ти перший підійшов до мене, так сказати приділив мені увагу, я хочу знати, що означають твої дії? - запитала я його прямо в очі - Я саме прийшла до тебе у гості, щоб вияснити це.
- Ти мені подобаєшся ,- промовив Борис
- І усе? Мало що мені подобається усього і не перерахуєш – ось хоча б - мені подобається, коли гарна картина висить на стіні у кімнаті ; мені подобаються малі кудлаті тер’єри ; подобається як квітне бузок… Мало що ще . Я хочу , щоб ти щиро сказав про свої почуття до мене . Ти в мене закоханий?
- Мабуть що так.
- Ти кажеш це з якоюсь непевністю. Згадай: це не я до тебе чіпляюсь, ти перший підійшов до мене з якимись намірами. Я хочу до кінця вияснити сьогодні це питання.
- Ніно, ти особлива дівчина, у тебе є характер, своя гостра думка , ти особа , яка не буде тихо мовчати. Ти сама не уявляєш, яка ти чудова. Ти ніколи не будеш сірою мишею. Я захоплююсь тобою, тобою неможливо не захоплюватись. Мати таку кохану дівчину було одно з моїх потаємних бажань. Ти не уявляєш, як мені пощастило, що я зустрів тебе. Можливо, я вів себе занадто обережно з тобою, не знаючи твого ставлення до себе. Зізнаюсь, мені завжди боляче, коли з мене після моїх зізнань сміються дівчата. А ти ще не сказала ані слова про своє відношення до мене.
- Я б не прийшла сюди і не робила цей допит , коли б ти був мені байдужий. То ти казав усе це серйозно , ти дійсно у мене закоханий?...
Раптом Борис обійняв мене і перервав мої слова поцілунком. Дивовижно, він умів цілуватися і чи було це відкриття дивовижним , коли він мені підморгував ще на першій нашій зустрічі на вчительському засіданні у школі. Від нього треба було такого очікувати. Довгий поцілунок розслабив мене , я відчула себе закоханою, від щастя перед очима усе попливло – я прийняла рішення і вирішила свою долю.
І я прошепотіла:
- Ти знаєш , а я не люблю дивитися телевізор.
-
Ми з Борисом стали жити разом у його квартирі в цивільному шлюбі. Я б хотіла, щоб ми з ним офіційно одружилися, та знаючи характер Бориса, я не могла наполягати на цьому зараз, Борис міцно тримався за цю примарну волю, він би потім все життя постійно дорікав мені, що саме я одружила його на собі, рішення одружитися - мало бути його осмисленим рішенням. Фактично, наш офіційний шлюб був питанням часу, Борис мав ще до мене трохи призвичаїтись, а я мала стати частиною його життя, він мав ще відчути життєву необхідність моєї присутності в його існуванні.
Що до Бориса,то він виправдав на всі сто мої сподівання і побоювання. Я була щаслива і закохана, між нами встановилась атмосфера внутрішньої довіри і розуміння з півслова, яка встановлюється між закоханими. З Борисом було весело і приємно проводити час, він був вигадливий – так тепер він став постійно називав мене Еноною (Н.О.- Ніна Олексіївна). Борис мав лише один недолік, про який я звичайно здогадувалась раніше, він не хотів працювати, казав , що гроші його не цікавлять, його влаштовувало його напівжебрацьке життя. Філософія хіпі – насолоджуйся життям серед злиднів. Грошові питання нашого сімейного бюджету тепер змушена вирішувати я сама займаючись репетиторством. Математика не була серед популярних предметів на репетиторство, технічні спеціальності низько цінувались через безперспективність подальшого працевлаштування спеціалістів по закінченню вузу. Та я не шкодувала, що вибрала саме такий фах, я любила математику, це була зовсім не суха наука. Можна придумати любий фантастичний світ, а потім змоделювати його за допомогою математики. Хіба це не чудово! В силу обставин, часу, грошей я не мала крил, щоб робити таке, я була звичайна шкільна вчителька математики, та у своєму серці я зберегла своє захоплення цією наукою.
Моє теперішнє життя було наповнено турботами, браком часу і звичайно коханням з Борисом. Як це не було важко, я почала пристосовуватись до смаків Бориса. В квартирі Бориса весь час панувала дивна тиша, до якої я ніяк не могла призвичаїтись. І щоб якось побороти цю могильну тишу я змушена була постійно говорити. Борис виявився занадто мовчазним - він то медитував на ліжку, то мовчки слухав мої довгі монологи. Я розповіла йому про свою родину, рідних, знайомих, про своє студентське життя і навіть про своїх минулих хлопців. Я раптом відчула, що вже заходжу на друге коло в своїх розповідях і починаю повторюватись. Я розповіла Борису все про себе наче на сповіді, а він мені про себе майже нічого не розповів. Я спробувала розговорити його, задавала йому питання, на які він відповідав неохоче: у нього є старі батьки, велика родина, але вони живуть в іншому місті, звідси далеко і він вже три роки не бачив нікого з своєї родини.
Те що я переїхала жити в квартиру Бориса і тепер до батьків приходила в гості лише по вихідних, не сподобалось моїм батькам, вони були сердиті на мене, та я рішуче заявила їм, що у мене має бути своє особисте життя і мені вже час вирішувати свою долю.
Я привела батькам на оглядини Бориса як свого нареченого, щось поганого про нього вони сказати не могли, тому промовчали і не сказали про Бориса мені ані слова.. Тоді я вирішила перезнайомити його з своєю родиною, ми пішли разом у гості, на день народження до моєї сімдесятилітньої тітки. Тітці, як і двом її присутнім подругам на святі Борис дуже сподобався. Після обіду вони сіли вчетверо грати у карти, потім як завжди розглядали старі фотографії, потім кожна з бабусь гадала Борису на картах, смішно кожна нагадала йому своє, наче він збирався жити три життя.
-
Одного разу у суботу ми з Борисом проводили час разом у своїй квартирі. Борис лежав на ліжку, читав якусь книгу, я перебирала своє вбрання. Як раптом Борис спитав у мене:
- Скажи, Еноно, чи тобі в твоєму житті доводилось просити милостиню, просити принижуючись грошей, вже не звертаючи увагу на власну гідність та сором?
- Здається, ні.
- А мені прийшлось. Був один момент в моєму житті, коли справа йшла про моє виживання. Так, я просив милостиню на вулиці. До цього треба призвичаїтись. Перший раз стоїш і червонієш з сльозами на очах. Потім вже призвичаїшся і тобі стає байдуже, що ти говориш, що говорять тобі, де ти стоїш, хто тебе бачить, усе - душа черствіє. Головне, очікування результату,отримані гроші затиснуті в долоні. Так от ці гроші мають одну дивну властивість – вони печуть пальці, коли їх тримаєш у руці, печуть тіло, знаходячись у кишені, і ти намагаєшся по-швидше позбутись їх. Такі гроші неможливо збирати, люба людина якою черствою вона не була буде намагатись швидше розтратити ці гроші. До чого я веду цю розмову. Час від часу мені присилають гроші, дають наче милостиню, щоб більше принизити мене, це невеличкі суми,та відмовитись від них у моєму становищі було би безумством. Нещодавно я знову отримав таку суму грошей, тож ми з тобою, Еноно, мусимо їх швидко витратити, тому ми сьогодні ідемо у розкішний ресторан. Досить вже жити якимось сірим життям, коли один день нічим не відрізняється від іншого. Чому наше життя має тривати без яскравих спалахів, лише у сірій боротьбі за існування? Який ресторан тут у місті найкращий?
Борис замовк очікуючи від мене відповіді. Я зрозуміла, він щось задумав і тепер поступово підводить мене до вже прийнятого ним рішення.
- Не знаю, - зізналась я – в моєму житті мене не часто запрошували до ресторану. В студентські роки ми ходили по різних кафе. Колись, пам’ятаю, я була в «Надії» і там було непогано.
- Ні, цей ресторан нам не підходить , він позбавлений шику, він брудний і велико людний. Я вибрав би « Англійський клуб».
- Так це найдорожчий у місті ресторан ,- вигукнула я від здивування , підтвердивши тим самим його вибір, – щоб попасти туди треба витратити великі гроші.
- Тож вирішили – сьогодні ми з тобою ідемо в «Англійський клуб», - радісно повідомив Борис – я вже дзвонив туди і замовив нам місця.
- Нас все одно туди не пустять. Ти ж знаєш, що «Англійський клуб» - це не стільки ресторан, скільки елітний клуб, куди пускають не всіх підряд, а лише у вечірньому вбранні – жінки одягнуті у бальні вечірні сукні, чоловіки – в смокінги чи фраки. Ні я , ні ти не маємо відповідного вбрання.
- Ось про що я ще не подумав, - визнав Борис і поглянув на свій годинник. – В ресторан ми підемо на сьому, тож у нас є мінімум п’ять годин, щоб якось вирішити цю проблему. Я знаю один варіант, де можна знайти цю сукню і смокінг. Одягайся, Еноно, нам треба поспішати.
Я повірила у те, що ця розмова не є жартом і що Борис говорив серйозно, коли ми опинилися біля входу в магазин-салон «Сьоме небо», де саме Борис збирався орендувати костюми для відвідин «Англійського клубу».
З тамбура магазину вели двоє дверей – одна вхід до зали магазину, над іншою висіла табличка з написом «Дирекція».
- Послухай,- раптом сказав мені Борис, зупинившись ,- тепер ми маємо на деякий час роз’єднатись. Я зараз піду поговорю один на один з директором щодо оренди наших маскарадних костюмів, а ти тим часом іди до зали магазину роздивись їхні сукні, вибери найкращу, що підходить до вечері у ресторані. Обіцяю, я затримаюсь ненадовго, проблем не буде, Альберт - мій товариш, я через п’ять хвилин повернуся.
Я не встигла якось зреагувати на його слова і машинально увійшла до зали магазину. У залі панувала напівтемрява , якесь мерехтливе фіолетове світло, що робило атмосферу в цій залі заспокійливою і лагідною, бо в той же час біля виставлених експонатів палало яскраве біле світло. Крім мене у залі магазину було чотири продавщиці, вони стояли у різних кутках зали і спостерігали за мною. Продавщиці були однакові між собою, наче відображення однієї людини в багатьох дзеркалах. Кожна продавщиця мала темне волосся, підстрижене під зачіску каре, пряма чолка проходила по середині чола. Одягнені вони були в сіро-чорні сукні-форми з коротким рукавом і великим декольте, на шиях у них висіло просте намисто з шматочків чорного шліфованого дерева. Очі продавщиць були підведені густою чорною тушшю, що надавало їхнім обличчям нерухомий ляльковий вигляд. Ще у залі магазину крім мене і продавщиць знаходились три жіночі манекени. Один, що стояв посеред зали, був одягнутий як продавщиці у сіро-чорну форму з коротким рукавом і мав на голові парик з темного волосся з зачіскою під каре. Інші два манекени, що зазирали в вікно вітрини були біляві, одягнуті одна у сукню з сітки, друга у коротку чорну сукню з фіолетовим бантиком на грудях.
Продавщиці лишались нерухомі на своїх місцях, з мого вигляду вони відразу розпізнали що я не відношуся до категорії їх клієнтів, а завітала сюди випадково, як та муха чи бджілка, що політає по залі і врешті–решт вилетить через розчинені двері.
Я самотньо ходила і роздивлялась розвішені сукні, намагаючись як найменше торкатися до них руками, за цим пильно стежили продавщиці. Я підходила до чергової сукні, роздивлялася її фасон, уявляючи себе одягненою в таку сукню, потім переходила до розгляду наступної сукні на вішаку.
За цим заняття мене застав Борис, який зайшов до зали з директором магазину - невеличким на зріст повненький чоловічком у вузьких квадратних окулярах, в зеленому піджаку і чорних штанях, що одягнув замість сорочки сіру кофту і почепив на шию фіолетову краватку-метелик у дрібний білий горошок.
- Ну як ти вже вибрала собі сукню на вечір? – спитав мене Борис
- Мені здається декілька суконь можуть мені підійти.
- То ти ще не примірила їх?
- Альберт, - промовив Борис, повернувшись до директора, – вона ще не приміряла жодної сукні !
Директор плеснув у свої пухлі долоні.
- Дівчата, до нас завітали дуже поважні клієнти, - промовив він - Їх треба обслужити як найкраще.
За якусь мить усі продавщиці зібралися довкола мене, сон у якому дрімав цей магазин миттєво розтанув. Продавщиці взяли з собою вибрані мною сукні, і ми пішли в вбиральню приміряти наряди. Одягнувши нову сукню, я виходила із вбиральні і демонструвала свій наряд Борису.
Перша сукня була коротка, гіпюрова, прозора і занадто смілива для смаків такого місця як «Англійський клуб». Борис виявив свій консервативний смак і цю сукню він відхилив.
Друга сукня, яку я приміряла, була чорна, довга, блискуча, на шлейках, вона ніби струмок обтікала моє тіло та і її Борис відхилив через її чорний колір.
- Чорна сукня занадто банальна, - промовив Борис.
Врешті-решт я зупинила свій вибір на кремово-чорній сукні досить короткій, але наповненою якоюсь легкістю, теж на шлейках, з оголеними плечима і спиною, і Борису ця сукня теж сподобалась.
- Вона пасує до кольору твого волосся, - сказав Борис.
Сам Борис одягнув чорний смокінг, білу сорочку з дрібними чорними ґудзиками і чорну краватку метелик. У цьому строгому костюмі з відкритими, білими грудьми, що контрастували з темним волоссям Бориса, він мав справжній аристократичний вигляд і був справжнім красенем.
Вже не буду розповідати як крутились коло нас продавщиці, як осипали мене компліментами:
- Ви такі чарівні у цій сукні, - промовляли вони, слідкуючи за кожним моїм поглядом, за кожним рухом моєї руки.
Скажу лише, виходячи з пакунками з магазину я була вражена і задоволено і щасливо посміхалась.
- Одного лише не можу зрозуміти, Борисе, чим ти заплатив за усі ці пакунки . Усе це мабуть коштує шалені гроші.
- Згадай казку про Попелюшку. Тут усе просто – ці речі ми маємо повернути назад після вечері в «Англійському клубі». Пробив годинник дванадцяту годину і ти знову замість розкішної сукні маєш на собі подертий на ліктях светр.
- А що нам робити як ми часом забруднимо цей одяг чи десь поставимо пляму?
- Це вже буде не наша біда. Усе входить в вартість оренди. Але намагайся не ставити на цей одяг плям.
-
Перед сьомою годинною Борис подзвонив і замовив нам таксі до ресторану. В великій просторій залі ресторану, наповненою срібним блиском дзеркал, яскраво палали кришталеві люстри, але відвідувачів було ще не багато і від того тут здавалося якось зимно. Нас провели до столика в куті біля вікна, і я чомусь зайняла місце з стратегічно невірною позицією – спиною до зали,обличчям до вікна. Борис з виглядом знавця зробив замовлення, що вийшло у нього досить природно, я погоджуючись з його вибором мовчки кивнула головою. Перше ми випили майже не закусуючи по келишку коньяку, мені відразу стало тепло і добре, я чула за спиною шум, як поступово наповнюється ресторан відвідувачами. Нам принесли рублені біфштекси з складним гарніром і Борис став розказувати, як він в компанії друзів-студентів відмічав чиєсь день народження, розповідав він дотепно, а я уважно слухала його і охоче сміялась.
Все було так добре та раптом я стала помічати, що Борис чомусь став якийсь неуважний і зовсім втратив інтерес до своєї розповіді, хоч він і продовжував говорити, але постійно збивався і забував про що тільки що говорив, його погляд був направлений десь в далечінь позаду мене, де саме знаходилась причина цих чудернацьких змін. Я, намагаючись дотримуватись етикету, довго стримувала себе щоб не повернутися і відкрито не подивитись на об’єкт спостережень Бориса. Нарешті, в усьому є своя межа, не втрималась і повернулась і подивилась на той стіл, куди був направлений погляд Бориса. Нічого особливого - за столом сиділа молода дівчина з старим чоловіком. Борис не був оригінальний, на цей стіл, а швидше за все саме на цю дівчину було направлені більшість відкритих поглядів чоловіків.
- Я бачу ти задоволений, що прийшов сьогодні до ресторану? Є на кого подивитися? Тобі що сподобалась ця дівчина ? – спитала я відкрито і різко.
- Вона гарна …- лише промовив Борис.
- Що з того? Вона прийшла сюди не сама – зауважила я .
- Я лише дивлюся, вона така чарівна,- промовив Борис.
Ця білявка у червоній сукні на шлейках випромінювала якусь первозданну радість життя, таким щастям світиться обличчя немовляти, ще не захмарене жодним гірким розчаруванням. У неї було кругле обличчя і великі якоїсь дивовижної форми очі, які в літературі називаються «волоокі», такі очі мала на єгипетських фресках богиня Ізіда. Між тим у її вигляді не було нічого від східної жінки – прямий ніс, розпущене по плечах пряме волосся кольору стиглої пшениці, а часом в мерехтінні світла воно виглядало вигоріло білим. Колір її очей не підвладний опису і означенням, безперечно глибокий у затінку і золотий на світлі. Дивлячись на неї, а вона, як я вже казала, притягувала погляди багатьох чоловіків у цій залі ресторану, які зітхали «молодість», Тим часом очікувати від неї якоїсь наївності не приходилось, коли вона у свої роки була щаслива у шлюбі зі старою людиною. Він старий з фарбованим волоссям не соромлячись цілував її на людях, і вона так щасливо посміхалася, виставляючи білі зуби.
Обличчя її супутника здалось мені знайомим, не те що я його відразу впізнала, але профіль його обличчя чомусь застиг у мене перед очима черговою загадкою, яку я маю обов’язково розв’язати. В голову приходили і відходили одна за одною ідеї, ні це не він, і раптом я згадала цей профіль біля вікна в студентській аудиторії - пан професор математики. Він півгодини писав крейдою математичні формули на дошці, потім відійшовши в кінець аудиторії з задоволенням розглядаючи продукт своєї праці, підійшов до відкритого вікна і нервово закурив. Виходить усе, що про нього говорили було правдою! А казали про нього фантастичні речі – що він кинув інститут і свою математику і зайнявся серйозно специфічним бізнесом – контрабанда, сутенерство, продаж наркотиків і алкоголю. Він став главою місцевої мафії, бо мав брата в Києві на високій посаді. Далі про нього казали, що він кинув свою дружину і узяв собі іншу жінку значно молодшу за нього.
Я не вірила в усі ці розмови, бо це усе було занадто фантастично.
- Я хочу тебе попросити зробити щось заради мене, - промовив Борис.
- Твої слова звучать досить патетично, наче це останнє твоє прохання. То що ти хочеш від мене? Невже я перше маю пообіцяти тобі, що виконаю твоє прохання?
- Ти лише не дратуйся, сприйми моє бажання як своєрідну гру. Я хочу, щоб ти запросила до танцю супутника цієї дівчини - цього старого чоловіка.
Чого я тоді погодилась на його прохання? Я не сприймала цей ресторан і цих людей, його відвідувачів, як свій світ і це був може єдиний день в моєму житті, коли наші світи (до себе я ще приєднувала Бориса) торкаються один одного, тому не ставилась до цього серйозно. Яка різниця? Що трапиться, коли Борис запросить до танцю цю дівчину, бо я відразу зрозуміла, чого він хоче досягнути своїм проханням. Двом світам ніколи не об’єднатися . Борис зараз був подібний до малої дитини і тоді я відчувала до нього чомусь якісь материнські почуття, тож нехай тішиться.
- Добре ,- погодилась я. – Мені не важко це зробити.
І коли оркестр заграв нову мелодію, я встала зі свого стола і направилась до стола тої дівчини.
- Я хочу запросити Вас до танцю, - промовила я рішуче професору.
- Мене? Досить дивний вибір партнера. Я погано танцюю.
- Це не важливо. Ви не можете мені відмовити, ось ваша супутниця нічого не має проти нашого танцю.
Дівчина кивнула головою і промовила: – Іди, любий, потанцюй, я на тебе тут почекаю .
- Ви досить наполегливі у здійсненні своїх бажань, - незадоволено промовив професор, піднімаючись з за столу.
Ми пройшли до танцювального майданчику, він обережно обійняв мене за талію, і ми почали повільний рух. Танець був повільний.
- Ви не сумуєте за математикою, професоре? – раптом спитала я.
- Як тебе звати, дівчино? Я щось не можу пригадати, де саме і коли ми з вами познайомились.
- Не напружуйте свою пам'ять, професоре. Мене ви навряд чи пам’ятаєте, колись я відвідувала ваші лекції в інституті, а звати мене Ніною.
- Так, час тече, як пісок крізь пальці. Я сумую лише за одним - за втраченим часом. Занадто пізно я наважився на рішучий крок. Що таке математика, що вона могла мені дати в цьому житті, лише сухі логічні ходи у міражних світах. Мрії дістатись до кінця неосяжного. Ні, я не шкодую за математикою, бо влада, якою я володію надає мені реальну силу і міць, я можу по справжньому керувати своїм життям, це не якесь малювання схем на листі паперу. Я людина життя.
- Бо я є Менелай (Man of life) ,- прокричав професор мені на вухо, цей раптовий його перехід на англійську мову був мені незрозумілий, бо його звали Віктор Петрович і прізвище у нього інше – Старченко. Чому він так енергійно називає себе Менелаєм?
Тут я побачила Бориса, що танцював з дружиною професора. Знаючи нервовий характер професора, я старалась тримати нашу пару в такому положенні, щоб професор знаходився весь час спиною до своєї дружини і Бориса. Він ревнував свою дружину до простого погляду, а тут вона раптом танцює з незнайомим чоловіком. Борис про щось жваво розмовляє з дівчиною, і вона посміхається йому. Та у мене не було часу ревнувати, нехай тішиться, це були зовсім не ігри, професор став небезпечною людиною, якій нічого не варто було вбити людину.
- Про вас кажуть страшні речі. А вас не лякає ця ваша влада? Ось ви зробили рішучий крок, який потім неможливо виправити, я маю на увазі покалічені людські життя.
- До влади звикаєш, звикаєш не звертати увагу на інших, існує лише твоя мета і її досягнення . Так і в математиці є величини, що не входять в встановлені межі, які ми відкидаємо, теж є у житті тільки ці жертви реальні і на них маєш зважати. Я ніби на сповіді у священика, чомусь маю виправдовуватись - промовив він посміхаючись.
- Хіба я щось питалась про вашу роботу? – спитала я.
- Ви заставили мене пригадати минуле.
Він дійсно був захоплений цією розмовою, бо лише зараз побачив, що стіл у ресторані, за яким він сидів з дружиною порожній, і відразу почав шукати поглядом по залі свою дружину. Мені було вже не втримати його. Він побачив її танцюючу з Борисом, миттєво почервонів і розсердився.
- Тепер я зрозумів, що то була змова проти мене, - прошепотів він зі злістю, - це запрошення мене до танцю, розмова про математику, я вб’ю цього негідника, що так нагло підступився до моєї дівчинки. Він певно не знає з ким має справу, а ви (це він звертався до мене) спланували цю акцію удвох – він боляче стис мою руку.
- Не нервуйтеся так, з вашою дружиною танцює мій хлопець, думаєте, якби між ними було щось серйозне, я би дозволила йому танцювати з іншою дівчиною, ще такою красунею?
- Навіщо ви це робите? – спитав професор. – Ви ж граєтесь з вогнем, він же вас так кине.
- Не хвилюйтеся за мене, професоре, - промовила я спокійно – в цей ресторан ми з моїм хлопцем попали випадково, ми не належимо до вашого кола і немає жодної надії, що ми колись приєднаємось. Для мене цей вечір наче гра - щоб тут не трапилось воно ніяк не вплине на мою долю.
- Бог з ним, ви мені сподобались, - сказав професор пильно поглянувши на мене, - тому я зроблю виключення для вас. Я не стану чіпати вашого хлопця, нехай ваше життя йде без непередбачених змін. Я бажаю вам щастя.
Професор лишив мене посеред танцю і підійшов до своєї дружини, що танцювала з Борисом.
- Люба, я мушу перервати твій танець, бо ми негайно їдемо до дому, - промовив він наполегливо, не звертаючи ніякої уваги на Бориса.
- Добре, дедді, як бажаєш, - слухняно промовила дівчина і схиливши голову пішла до свого столу за сумочкою.
Прибіг швидко офіціант, професор сунув йому у руку гроші і разом з своєю дружиною вони пішли геть з ресторану.
Борис сів за стіл збуджений і радісний, а я не була такою веселою, вже явно відчуваючи, що з наданою Борисові свободою я перебрала. Він налив собі і мені в келишок горілки і тихо засміявся:
- Ми показали їм, ти бачила , яким сердитим був чоловік Єлени?
Я кивнула головою, це питання було наче тостом, бо відразу після цих слів ми випили свою горілку.
- Боже, - подумала я, - Борис навіть не уявляє, яка небезпека тільки-но висіла над його головою.
До кінця вечора ми з Борисом розважались – танцювали, багато пили, голосно розмовляли, сміялись і не звертали вже ніякої уваги на присутніх. З ресторану пішли перед самим його закриттям, одними з останніх.
Коли ми вийшли з ресторану, на вулиці мружив дрібний дощ, до таксі нас провів під парасолею швейцар, одягнутий у малинову шинель з блискучими ґудзиками. Борис дав йому чайові, ми поважно сіли в таксі, але проїхали ми на цій машині небагато - десь за мостом на середині дороги до дому Борис зупинив машину і ми вийшли. Він розплатився з водієм і таксі поїхало, а ми залишились самі на порожній вулиці. Добре що дощ перестав йти.
- Щось трапилось? - спитала я Бориса.
- Нічого страшного, у мене лише скінчилися гроші. Давай трохи пройдемось.
Ми пішли пішки по порожнім вулицям міста, час був пізній , будинки вздовж вулиці стояли темні і похмурі, лише де-не-де горіло світло у якомусь вікні. Борис йшов мовчазний і задумливий, він тримав мене за руку, стискаючи мою долоню, і усю дорогу промовляв: - Ти мій найкращий товариш.
Звичайно, добре було відчувати, що я не байдужа Борису та його слова дратували мене - не такого признання я від нього чекала.
- Що не кажи - це був чудовий вечір, - раптом промовив Борис.
Я погоджуючись кивнула головою.
- І цього вечора трапилось дещо важливе, - продовжував говорити Борис. – Я розумію, тобі може це не сподобатись, та це трапилось мимоволі, без жодних моїх зусиль, так ніби було визначене долею. Я мушу визнати це перед тобою, бо по-іншому буде не чесно щодо тебе. Я закохався, закохався в Єлену .
- Ти лише протанцював із нею один танець.
- Яка різниця, цього було досить. Образ цієї дівчини зараз стоїть у мене перед очима, її слова, її посмішка, її рухи.
- Так, вона гарна.
- Вона чарівна, вона така безпосередня. Вибач, але ми повинні з тобою розстатися, так буде краще для нас обох…
