Пол прийшов через кілька хвилин, і ми стали чекати на зв’язок з Тхі Зунг. Няня, як і обіцяла, скинула посилання на адресу чоловіка, котрий погодився удочерити мене. Поки брат шукав у Мережі інформацію, я намагалася уявити себе чиєюсь дочкою. Перед очима чомусь поставала при цьому родина морських свинок з нашого зоопарку – купа дрібних пухнастих тіл, над якими домінували дорослі – тато й мама. Мати при цьому майже завжди лежала на боці, даючи малечі дістатися молока. Батько при цьому ходив навколо, порпався в підстилці, і усім заважав. Навіщо мені взагалі батько?
Аннеке мала рацію – законодавство стосовно нових членів суспільства застаріло. Тхі Зунг в свої п’ятнадцять дасть фору тридцятирічному фахівцю-біологу. В свої дванадцять я вмію і знаю значно більше, ніж будь-хто з моїх однолітків, котрі жили п’ятдесят років тому. Тоді в геном новонароджених не втручалися так інтенсивно, як тепер, а наноімпланти вважалися потенційною загрозою. Для чого мені потрібен сумнівний інститут родини, коли вже невдовзі, після отримання призначення, я матиму всі права повноправного громадянина Землі?
Я спитала про це Пола, а той лише знизав плечима, сортуючи посилання на екрані свого планшета:
- Ти ж знаєш, що в адміністрації планети є чимало людей, котрі жили ще в часи Відродження, і притримуються консервативних поглядів на суспільний устрій. Тоді родина відігравала вирішальну роль у вихованні дітей, у відновленні населення. Потім, після розповсюдження гентаймінгу і введення квот, родина перестала залежати від часового фактору, головне призначення - народження дітей – перестало бути визначальним, тому потреба в цій формі повністю відпала. Люди живуть разом на основі сексуального партнерства, дружби, професійних відносин. Це викликає несприйняття у консерваторів, котрі борються за збереження "вічних цінностей". А тим часом суспільство, життєві орієнтири людей змінюються, і деякі з цих так званих "цінностей" перестають мати яку-небудь вагу.
- Тоді може варто оскаржити закон?
Пол почухав потилицю.
- Я подумав про це одразу, але в рішенні, котре прийняли стосовно тебе, міститься багато компромісів. Хтось дозволив збільшити квоту, хтось знайшов шпарку в законі, щоб зберегти її за тобою. Гадаю, здіймати галас навколо застарілих догм не на часі. Шість років у незрозумілому положенні прийомної дочки – не така вже й велика ціна за право стати резервістом, а потім – і повноправним громадянином. Зрештою, тобі, як дитині, гарантовано чимало прав, зокрема право на навчання і професійну орієнтацію.
- Тобто ти вважаєш, що в цьому немає нічого страшного?
- Мушу визнати, адміністрація знайшла дуже своєрідне, але вдале рішення проблеми. Не порушивши букви й духу закону.
"Добре ось так просторікувати, - подумала я, - коли тобі не світить прожити разом з незнайомцем шість років". Мій планшет тим часом блимнув сигналом виклику. Тхі Зунг з’явилася на екрані на тлі жовтого неба в широчезному солом’яному брилі та респіраторі.
- Бабуся Фанг показувала плантації, - пояснила вона після привітання. – Ну, що там у тебе?
Я коротко виклала суть проблеми. Ті погодилася з Полом.
- Трохи незвично, згідна. Я знала своїх батьків з малечку, знала, де, врешті, житиму, чим займатися. Однак, з іншого боку, це дасть тобі цінний життєвий досвід. В яслах не можна зоставатися вічно.
- Але ж я не відчуваю потреби в родині! Ніякої!
В очах Ті з’явився насмішкуватий вираз.
- Пол це чує?
Мене кинуло в жар, а подруга продовжувала:
- Ти чуєш слово "родина", і воно викликає у тебе відразу, бо так нас учили в центрі. Прокинься, Полі, в житті все не так просто. Але, якщо тебе так коробить, то навчися сприймати усиновлення, як партнерство. Повір, той чоловік ставитиметься до цього так само. І навряд чи тобі треба боятися, адміністрація не віддала б дитину першому ліпшому.
Раптово з динаміка планшета почулася незнайома швидка мова. Голос був тонкий, різкий і сварливий. Десь на половині фрази наноімпланти зробили її зрозумілою:
- Тхі Зунг, мухо, ти ще довго там цокотітимеш?
Подруга, здригнувшись, кинула через плече:
- Біжу, бабусю, біжу!
- Хто це? – я була трохи шокована.
Проте подруга сприймала наказовий тон невидимої співрозмовниці з гумором, судячи з того, як ще більше звузилися від сміху її розкосі очі.
- Бабуся Фанг, хто ж іще? Вибач, мені пора. Не хвилюйся, все буде гаразд. Бувай!
Я відклала планшет, і взялася терти долонями скроні. Жах. Просто жах. Пол тим часом порпався в мережі, забувши про все на світі. Я дивилася на нього, згадуючи свої дитячі фантазії. Ми тоді вивчали історію суспільства, інститут родини, і вже знали про нашу генетичну спорідненість. Пол сприйняв це як одкровення, відвів після уроку на лавку під пальмою, і сказав:
- Виходить, ми з тобою – брат і сестра?
Мені відняло мову. Ніколи не забуду виразу його обличчя, ніби він раптом знайшов щось дуже важливе, що давно шукав. Я трохи злякалася, і спершу заперечувала. Але Пол для себе все одразу вирішив, і намагався поводитися, ніби справжній брат із старовинного фільму. Напевно, няня це помітила, і не раз мала розмову з ним, проте ніхто не може позмагатися з Полом у впертості. Якийсь час я намагалася триматися від нього подалі, боячись проявів атипової поведінки, але згодом, непомітно й ненав’язливо, сама перетворилася на сестру.
Мені ввижалося, що ми живемо разом – я, Пол і Мама. Причому при спробі уявити Маму перед очима завжди з’являлася Аннеке. Усі діти – страшні егоїсти. В молодшій групі кожен вважав, що няня належить тільки йому, і їй коштувало чималих зусиль позбавити нас цього. То був час ніжних дитячих мрій, фантазій, ми захопилися нашими новими стосунками, перетворившись на нерозлучну парочку. Разом сиділи на заняттях, разом займалися у спортзалі, разом мандрували Волтеборгом. І весь цей час незримо поруч знаходилася Мама. Повертаючись до центру, я розповідала Аннеке про наші пригоди, питалася поради, мліла від ласкавих слів виховательки. Згадуючи ті часи, мене раптом немов струмом ударило: невже увесь цей час я жила в уявній родині?
Невже Тхі Зунг має рацію?
Образ Мами потроху потьмянів, потім взагалі щез, бо з часом нас навчили сприймати дійсність такою, якою вона є, і тепер з родичів у мене залишився тільки Пол. Щось сталося у мене в голові, раптом перед очима постав вчорашній вечір у буфеті, але цього разу я сиділа на місці брата і дивилася на себе. Відчуття невідворотної втрати накрило з головою, стало важко дихати, в очах потемніло. Невже й з ним таке було вчора?
- Полі! Чуєш мене? – брат сіпав мене за руку, вирвавши з темної глибини відчаю.
Отямившись, я хапала ротом повітря, ніби викинута на берег риба.
- Тобі зле? – стривожився він.
- Ні… Ні, все гаразд.
- Ти зблідла. Я викличу няню.
- Не треба! – з усіх сил намагаючись повернути голосу твердість, відповіла я. - Вже минулося.
- Тобі треба відпочити, - наполягав Пол. – Всі ці хвилювання…
- …Від них нікуди не дінешся, чи не так?
Пол похитав головою.
- Те, що з нами відбувається, здається мені неправильним. Від початку й до кінця.
Я готова була розплакатися, і лише зусиллям волі стрималася.
- Що ти знайшов?
Пол, зітхнувши, посунув свій планшет до мене.
- Майже нічого. Лише ім’я.
Я не стала дивитися.
- Поле, ти вважаєш, що мені варто погодитися?
Брат опустив очі.
- Якби нам було куди подітися у цьому світі, якби ми могли вибирати, куди піти… Але, зрештою, ти маєш рацію, ми не піщинки в морі, розкидані хвилями, у наш час ми можемо залишатися ріднею, навіть розділені мільярдами кілометрів. Ми будемо спілкуватися, поки матимемо в цьому потребу. А коли світ таки роз’єднає нас, довіку пам’ятатимемо один одного. Погоджуйся, сестричко. Твоє життя належить тільки тобі.
Я простяглась на ліжку, заплющивши очі. Пол тихенько вийшов. Коли я розплющила очі, кімнату наповнювали блискітки сонця з відеовікна і спів давно вимерлих пташок.
Батько.
Поправка – опікун. Партнер. Чоловік, котрий погодився взяти мене на утримання. А, можливо, хотів цього сам? Ні, навряд. Жоден дорослий у наш час при здоровому глузді цього не зробить. Отже, можна налагодити товариські стосунки, навчитися поважати, можливо навіть це переросте в симпатію. І можна вести цілком самостійне життя, якщо одразу розставити всі крапки над "і".
Сівши, я взяла планшет на коліна, перейшла за посиланням, котре надала няня. Сторінка користувача Мережі виявилася дуже скупою на інформацію. Лише ім’я та фах: "Д. Коваль, АІ-дизайнер". Повагавшись кілька хвилин, я надіслала виклик, але система несподівано відповіла, що абонент не може прийняти його, натомість можна залишити візуальне, голосове, або текстове повідомлення. Тут мене й здолав страх. Говорити з незнайомцем, котрого не бачиш? Ні, тексту буде достатньо.
"Шановний пане Коваль!
Мене звуть Полі, гадаю, ви знаєте, хто я. Вашу адресу мені надала вихователька, і перед тим, як прийняти рішення, я б хотіла обговорити деякі умови…"
Закінчивши писати, я пробігла очима текст. Стримано, ввічливо, по суті. Сприймайте мене як дорослу, або прощавайте. Надіславши повідомлення, відчула деяке полегшення і, разом з тим, – що страшенно зголодніла.
Пол невтомно кидав м’яча, перебігаючи з місця на місце, незмінно влучаючи в кошик. Колись я сказала йому, що він марно намагається переплюнути себе самого, на що брат відповів, що тут не в результаті справа, просто існує тисячі траєкторій польоту, і що кожна з них для нього цікава по своєму. Ось так, ще й не стажувався, а професійний перекос уже присутній.
Помітивши мене, відкинув м’яча, підійшов.
- І що?
- Я написала йому. Спершу познайомимося, а далі видно буде.
Брат схвально хитнув головою.
- Ходімо, перекусимо?
- Гаразд.
В буфеті, після великої порції локшини, стало майже добре. Що б там не говорила Тхі Зунг, немає приємнішого засобу від стресу, ніж заїдання. Пол спантеличено спостерігав, як щезає з моєї тарілки їжа, але мовчав, задумливо сьорбаючи сік, і слухаючи стислий переказ листа.
- Трохи занадто, - прокоментував нарешті. – Я б не став починати із з’ясування житлових умов. Краще б ти розповіла йому про себе, чим цікавишся, що любиш. А так виходить, що тобі начхати на нього, аби тільки було де спати.
- Він навіть не зміг поговорити зі мною особисто, - обурилась я. – Я не можу виливати душу перед порожнім екраном!
Пол погодився.
- Звісно, в такому випадку краще поговорити віч-на-віч. Але ти ніби наперед звела між вами стіну. Безглуздо навіть припускати, що ви житимете в одній кімнаті.
Мені стало соромно.
- Що ж робити?
- Почекай на відповідь. Одразу з’ясується, як він до цього поставився.
Три години, поки не прийшов лист від Коваля, я провела, ледь не гризучи нігті з досади. Але й потім легше не стало. Не знаю чому, але чоловік відповів теж в письмовому вигляді.
"Доброго дня, Полі.
Пробач, що не зміг відповісти на відеовиклик, запрацювався.
Я отримав твого листа, і розумію твоє занепокоєння особистим простором, але спішу запевнити, що там, де я живу, з цим немає жодних проблем. Навіть навпаки, простору у нас забагато. Справа в тому, що я мешкаю у мономісті SC240 в Східно-Європейському окрузі. Можеш пошукати подробиці в мережі. В твоєму розпорядженні буде власний житловий блок з усіма зручностями. Якщо забажаєш, зв’яжися у відеорежимі, і я тобі все покажу. Спільною кімнатою у нас буде тільки кухня-вітальня.
Стосовно додаткового переліку, можу сказати, що все це ти зможеш отримати на місці. Більше того, у нас знайдеться чимало речей, котрі зможуть тебе зацікавити, не кажучи вже про цікавих людей, з якими ти зможеш познайомитися.
Зрештою, запрошую тебе до нас у гості. Це не так вже й далеко, як здається, до того ж є нагода проїхатись на справжній монорейці.
Чекатиму на відповідь.
Д. Коваль."
- Він скопіював твій офіційний тон, - сказав Пол, прочитавши листа. – З того, що ти віддала перевагу тексту, зробив висновок, що ти соромишся, тому не став відповідати по відео. Очікувано, як на мене.
- Ти що, не розумієш? – спаленіла я. – Він живе на поверхні! Мало того – в мономісті!
- То й що? – знизав плечима Пол. – Багато людей живе на поверхні. Тхі Зунг працює на поверхні.
- Так ото ж бо й воно, що тільки працює!
- І що з того? – наїжачився у відповідь брат. – Що це міняє? У тебе немає агорафобії, а мономісто – це все одно, що космічний корабель, там така ж замкнена система рециркуляції. Що тебе непокоїть?
У мене відняло мову.
- Тобі зовсім байдуже, куди мене запроторять?
Пол зітхнув, похмуро подивився на мене і поклав руки в кишені куртки.
- Сестричко, якщо не хочеш – не погоджуйся, чекай іншого слушного випадку. Ставай позаквотною і тиняйся Волтеборгом до вісімнадцяти років. Тільки май на увазі, що рейтинг твій упаде нижче каналізації.
Полилися сльози, і все навколо щезло в розмитій пелені. Пол узяв мене за руку.
- Здається, тобі треба поговорити з Аннеке. Це усиновлення, по суті, є твоїм першим призначенням, а ти поводишся, мов невротичка.
Повитиравши очі, я опанувала себе. В чомусь брат мав рацію, всі ці раптові зміни я почала сприймати зовсім неадекватно.
- Заспокоїлась?
Хитнула головою.
- Тоді давай подивимося на твоє мономісто.
Невдовзі після катастрофічної війни, яка коштувала життя трьом мільярдам людей, деякі райони Землі так і не було заново заселено. Хоч руїни мегаполісів через значне радіоактивне забруднення зосталися покинутими, на відносно чистих землях з’явилися нові підземні й наземні міста, центри цивілізацій не змістилися. Населення скупчилося у кількох регіонах, де склалися найсприятливіші умови для виживання, але з посиленням експансії в космос пустища навколо цих оаз цивілізації так і залишилися незайманими.
Східна Європа виявилася одним з таких депресивних районів. Відсутність багатих покладів мінеральної сировини, загибель сільського господарства та соціальний колапс спричинили відтік населення. Всеохопний гентаймінг, зміна способу життя, стабілізація чисельності теж не сприяли реколонізації. Єдиною спробою хоч якось підтримувати присутність людини стало будівництво так званих мономіст – споруд із замкнутою системою життєзабезпечення, які могли слугувати форпостами на шляху рекультивації земель. Однак світогляд людей, сформований в умовах виживання в підземних бункерах, вже не допускав існування під відкритим небом. Майже всі мономіста стояли законсервовані.
Посилань на SC240 в Мережі вистачало. І майже всюди зазначалася неофіційна назва мономіста - "Мафусаїлова вежа". Там, в глушині, добровільно мешкали літні люди, котрі пізно пройшли гентаймінг. Жах. Заповідник динозаврів. Навіть Пол не мав чим мене втішити.
Зрештою, на що я сподівалася? Що якимось неймовірним чином мені випаде щастя поселитися на березі океану, чи десь у Півдненній Америці? З усіх можливих місць єдиним, на яке могла сподіватися позаквотна дівчинка, було саме мономісто, населене зморщеними старими.
- Це діра, Поле. Сибір в порівнянні з нею – людний майдан.
Дзвонити опікуну перехотілося. Уява малювала страшного стариганя з відвислими щоками. "Я туди не поїду. Краще прожити шість років у хостелі, ніж серед живих мумій."
Проте Пол мав рацію в тому, що стосувалося фахового рейтингу. Не отримуючи відповідного навчання, при досягненні повноліття мені світитиме лише нудна чорна робота. "Призначати тебе на місце, невідповідне психо-інтелектуальним параметрам, означало б втрату потенційного цінного фахівця," – сказала няня. А чи не буде для мене такий шлях особистою катастрофою?
Щоб розвіятися, ми знову пішли в спортзал. Пол мовчав, ігноруючи мене, зосереджено кидав м’яча, переходячи з місця на місце. Якийсь час я трималася поруч, потім сіла на лавку, спостерігаючи за його вправами. "Він хвилюється за мене, а я мотаю йому нерви. Треба це припиняти."
Вислизнувши з душової, я побігла шукати Аннеке. Як завжди по обіді, вона займалася з малечею в атріумі. Цього разу я потрапила на урок природознавства. Няня сиділа під широким сітчастим віттям, навколо неї півколом на карематах- четверо п’ятирічних учнів. Раз-у-раз в повітрі виникали голограми пташок, і Аннеке розповідала про часи, коли Земля шуміла лісами і буяла життям. Я терпляче чекала, поки не закінчиться урок, а коли дітлахи розлетілися, мов горобці, присіла поруч.
Аннеке довго дивилася на мене.
- Гаразд, кажи.
Я глибоко вдихнула.
- Зваживши все, я згідна пристати на пропозицію адміністрації.
Кібер нахилила голову вбік, всміхнулася.
- Це було нелегке для тебе рішення, чи не так? Але ти знайшла у собі сили відважитися пройти непростий шлях. Я пишаюсь тобою. Нічого не бійся, серденько, твій майбутній опікун – чудова людина. Ти неодмінно переконаєшся, що я мала рацію.
- Дякую, няню, що допомогли мені.
- Будь ласка! – вона скуйовдила мені волосся. – А тепер піди і поговори з Полом. Він не зможе спокійно поїхати на стажування, якщо ти виглядатимеш нещасною.
- Звичайно, так і зроблю.
- І пообіцяй мені, що більше нічого не боятимешся.
Зусиллям волі я прогнала кислу міну з обличчя і посміхнулася.
- Я нічого більше не боюся!
