Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48257
Рецензій: 92957

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Дорога.

Декілька слів про подорож та поїздки(уривок №3, завершення)

© Ковальчук Вова, 24-03-2013

                                                        4
   Замінниками подорожі можуть виступати поїздки.
    Поїздка – це така чудова нагода обдурити себе. Сказати собі, ось дивись, я не сиджу на місці, я не хворий своєю квартирою, своєю вулицею та районом. Я їжджу. Нехай долаю не такі великі відстані, як відомі мандрівники, як герої романів Жуль Верна, але що поробиш, не всім же бачити незбагнені краєвиди та рухатись по земній кулі хаотичною мухою по вікні, котра ухиляється від смертельно небезпечної газети.
  Навіть в коротких поїздках можна знайти свою радість, свою подорож. Їдучи до тітки в містечко за сотню кілометрів, дивись на дорогу, наче уперше бачиш, насолоджуйся нею, обдурюй себе. Тобі, видно, не судилося бачити первинну Мексику, їхати автостопом Америкою і пити віскі на задньому сидінні, або стати піратом в Сомалі.
   Ти простий житель цієї країни. Залишаються тільки поїздки – замінники подорожі
    Вони бувають – довгі і короткі, від одного міста до другого, від села до села, від області до області, і так до безкінечності, допоки  в тебе вистачить бензину чи квитків на автобус.
  
  Мій автобус – старий, запилений звір українського бездоріжжя. Останній вимираючий вид радянського виробництва – бізон сільських доріг, якого скоро не стане. Вже зараз його місце посіли нові залізні коні. Його, напевно, чекатиме сумна доля. Розберуть на запчастини, або здадуть в металобрухт, чи найкращий  варіант: покинутий десь в лісі чи прямо біля дороги, стане місцем ночівлі бездомних, або вічних мандрівників, котрі не розрахували відстань до найближчого міста, і їм ніде сховати свою голову від гострого вітру та холодного дощу.
  Саме в утробі такого звіра ми з мамою їздили в село.
  Ці поїздки зайняли чималий період мого дитинства: десь років з чотирьох до одинадцяти точно, поки бабусі вже не стало сил самій вести господарство, та вона змушена була перебратися до нас.
Мама брала мене в ті поїздки з тої ж причини, що тато брав мене у подорож та на різні свої роботи – небажання моє бути зачиненим вдома, та страх батьків залишати мене одного.
  Приходили ми з мамою вранці, годин в шість, на автостанцію. Купували квитки й чекали, поки прибуде автобус, щоб першими заскочити – зайняти сидячі місця.
В село ми їздили нав’ючені різними пакунками з їжею, харчами, причандаллям для городньої праці, тому стояти всю поїздку, тримаючи то всьо в руках, не було жодної охоти.
  Взагалі, потрібно окремо розповісти про розташування села, до котрого ми прямували. Звалося (пишу звалося, бо там майже ніхто не живе.  Залишилися тільки стійки патріоти своєї землі, котрій на ній виросли та прагнуть померти) дуже дивно – Стара Буда. У старшому віці жартував, що одної літери не вистачає, а саме літери «д», щоби вийшло Стара Будда. Настільки мешканці села знаходились в якомусь повному ігноруванні навколишнього і суцільному спокою, і єдине, що їх дійсно хвилювало, – клята земля, яка не залишала їхні побиті серця ні на хвилину, ні на секунду, навіть уві сні – аж страшно ставало.
   Автобусом ми доїжджали до Потіївки, селища міського типу колишнього районного центру Житомирської області, десь в шістдесятих роках це почесне  звання в нього відібрали, мама розповідала, що воно навіть мало власний хлібопекарний завод, котрий пік чудесно смачний хліб, не то, що тепер печуть різні фірми.
  Саме Потіївка стала місцем, де розгорталися події мого першого великого дописаного в одинадцятому класі оповідання “Український каравай”.
  Прототипами героїв були справжні люди.  Тобто я, мій друг Патлай,та наш однокласник  Рома Бєлік.
  Сюжет мав стати відповіддю американському кінематографу, а зокрема “Американському пирогові”.
Починалося все так: в невеличке містечко приїздять троє підлітків з міста, само собою, вони всі троє цнотливі, цнотливіше немає куди. Надихнули їх на цю авантюру розповіді старшого кузена ліричного героя, мовляв у таких містечках дівчата простіші і не ламаються так, як ламаються міські.
  З ними відбуваються пригоди, що їх годі уявити. Моя фантазія навіть тоді заходила так далеко, страшно ставало, я ж ніби при писанні не вживав ніяких психотропних речовин, хоча Патлай навчив на той час курити траву, навіть показував як швидко сушити (береш праску, кладеш травку під міцну тканину та починаєш робити такі рухи ніби прасуєш). Якщо зайшла мова про коноплю, не можу не розповісти одну дуже смішну ситуацію. Біля мого під’їзду росла дика конопля, так от моя сусідка-малолєточка, та її подруга, така ж малолєточка з великої літери М,  зірвали її, та занесли на квартиру до малоєточкі-сусідки, ну вирішили засушити, тай сунули в мікрохвильову. Запах на всю хату був ще той, батьки з нею тоді провили чудову виховну роботу, аж до мене долинали їхні аргументи.
  Нажаль, зошит з оповіданням я випадково поклав до купи макулатури, яку ми щорічно з батьками здаємо, аби не засмічувала помешкання, дуже хотілося б провести цитати та й суто для себе перечитати. Але не судилося.
  Отже, зупинився я на Потіївці. Отож, від Потіївки до нашого села ще вісім кілометрів дороги з бруківки, не такої бруківки, як зустрінеш у містах. Сільська дорога складалася зі здоровенного каміння, після прогулянки котрим болів кожний орган, включно з сечовим міхуром. Уявляєте як мені – дитині – було пересуватись цією дорогою.
  Автобуси до села ходили тільки в понеділок та середу, і то після трьох. Іноді, набравши тяжкі клунки, чекали на зупинці. Що поробиш.
  Згодом пустили автобус, який виїздив із Житомира о тринадцяті п'ятнадцять, прибував якраз впритул з Радомишельським, що й довозив нас прямо до села.
  Одного разу розминулися, прийшлось іти пішки. Нам пощастило: підібрала фура, яка возила дерева, і ми добралися на двадцять хвилин пізніше, ніж на автобусі, а так йшли б затяжні дві години.
  
Мама мене першого посилала в автобус, я кричав водію на його зауваження показати квитки:
   - Квитки у мами!
А сам займав місця, десь посередині, так, аби сонце при поїздці не било в очі. Мама не поспішаючи заходила, задоволено обдивляючись ті місця, котрі я вибрав, складала пакунки біля ніг. Сумки з продуктами, аби там нічого не пом’ялося і не побилося брали на руки, половину мама, половину я.
  Проте пакунки не заважали діставати книгу та читати. З дитинства любив книги, навіть коли не вмів, все одно носив з собою, не грало ролі, з ілюстраціями вони чи ні, просто подобалося гортати, відчувати папір, нюхати. Кожна книга має свій неповторний смак.
  Маму я років чотири точно діставав проханням читати їх, допоки сам не навчився. Міг слухати годинами, навіть якщо я цю оповідку вже нещодавно чув.
   З дитинства мав гарну пам'ять. Після прочитання якогось фрагменту брав ту книгу в руки, і читав в голос. Точніше, вдавав читання, бо повторював слова щойно або недавно почуті.       Дорослі дивувалися, он який малий, а читати вміє. Мама у відповідь посміхалася, та пояснювала, що я маю просто хорошу пам'ять.
   Автобус спокійно, рівномірно, плавно рушав в дорогу, падаючі з верхніх полиць пакунки лише підкреслювали цю плавність та рівномірність.
  За вікнами минало сонне місто.
  Половина пасажирів бентежно куняли, підхоплюючись на кожному перехресті, немов там повинна була їх очікувати засідка мінімум із шести озброєних чоловіків.
  Десь на двадцятій хвилині дороги, мені набридало читати або вдавати читання, тоді я повністю занурювався у вікно-телевізор.
  Чого я там тільки не бачив.
  Мавок, котрі несли своїх жертв на плечах до шалашів, змайстрованих із степових квіток, лісовиків, що запрошують всіх охочих грибників на чай, потім забираючи у них ножі для великої колекції, складеної з безлічі різних за формою і довжиною знарядь для вбивства грибів. Траплялися на очі також примари воїнів. Одну я до сих пір чітко пам’ятаю.
Козак – вбраний в порвану сорочку (видно, що її порвала не пристрасна жінка з найближчого села, а чиясь ворожа шабля), шаровари, які майоріли на вітрі, немов корабельний парус. В руках лише пістоль.
   Здається, він помітив мій погляд та відразу зник кудись разом із вітром.
  
Маленьким я не соромився знайомитись з цікавими мені людьми. Міг зовсім спокійно підійти до будь-кого та почати говорити.
  Саме в автобусі найбільше любив це робити. Ну, що може бути краще: не спішної  ходи залізного бізона та спокійних, наївних ненав’язливих розмов.
  Повертаючись якось із села, також з повними пакунками, котрі вже нам дала бабуся,  я підсів до одного мужика – вже потім мама мені розповідала, що він був п’яний, тоді, здається, цього не помітив, - й безтурботно почав з ним говорити.
  - Добрий день.
  - Привіт, - не розгубився чоловік.
  - Мене звати Вова, а вас?
  - Пєтя, - простодушно відповів п’яничка.
  Така відповідь мене насторожила. Не знав, як надалі звертатися до співрозмовника, чи то дядя Пєтя чи просто Петя, батьки мене з дитинства привчили до дорослих звертатися на ви. Тому я обрав перший варіант.
  - А звідки ви їдите, дядя Пєтя?
  - Зі Жмеринок, а ти юначе?
  - Я зі Стара Буди, сідали-то ми в Потіївці, бо в наше село автобуси майже не їздять.
  - Сам їдеш?
  - Та ви що, з мамою, он до вона сидить, бачите?
  - Ясно – ясно. А ти вже десь навчаєшся?
- Та тільки піду цієї осені в перший клас.
  - Молодець. А що ви в селі робили?
  - Мама на городі працювала, я їй допомагав.
- Будуть з тебе люди.
   - Хочете вареника з чорниками? Я їх сам збирав по лісі, бабуся зварила, смачний дуже.
   - Неси, - мужик знову не розгубився.
   Я побіг до мами, але у відповідь на прохання дати вареник тому дядьку мама лише насварила, правда не голосно, щоб люди в автобусі не чули.

  Прибувши в пункт тимчасової дислокації – селище міського типу Потіївку – відправлялися в крамничку з харизматичною назвою “Мисливець”. Там купували щось попити та свіжу буханку київського хліба.
За кілька метрів від магазину по прямій розляглося перехрестя, ми повертали направо та йшли до самого краю дуже довгої вулиці, десь кілометрів зо два. Мене іноді бентежить забута назва цієї вулиці, якісь занадто рідкісні таблички на будинках проходили повз моєї уваги, я лише можу дофантазувати цю назву. Цілком вірогідною, насамперед для мене, була б назва, наприклад Стара Будська.
На тій вулиці колись жила родичка по материній лінії – тітка Іра. Як і всі мамині родичі, вона була кацапка, але згодом переїхала в інше село. В неї ми іноді зупинялися перевести подих. Вона мала дивного зеленого папугу, який не знав жодного слова, хоча всі гості тітки вкупі з нею намагалися його навчити бодай чогось, нехай навіть смішного матюкливого словосполучення. Також вона зберігала наш родинний велосипед. Його іноді брали наші родичі, щоб повісити на нього тяжкі пакунки тай швидше добратися. Ми з мамою ним не користувалися, по причині остраху мами впасти з тим всіма речами і зі мною на додачу. Був схожий випадок. Дядько, мамин брат, посадив на велосипед до себе маму, мене, а тяжкі сумки почепив на кермо. Не проїхали хвилин п’ять, як впали. Моя нога попала у шпиці, які хаотично вертілися. На щастя – минулося. Замазали зеленкою, та й пройшло.
  Коли ми виходили з вулиці, нашому погляду відкривалася та тяжка кам’яна восьмикілометрова дорога.
  Десятирічним школярем я навіть намалював у потертому зошиті в клітинку мапу тієї дороги, десь з шістьма контрольними точками, які ми мали з мамою минути.
  
  Старт.
  Десь кілометр, можливо трошки більше, з обох сторін поле, на котрому пасуться корови, іноді видно пастухів, що завзято грають в карти.
Пройшовши так звану степову зону,  наближаємося до другої контрольної точки – Верімійок.
Це такий перехід, від поля до лісу. Однією з його особливостей те, що він не мав дороги і узбіччя, висипана собі поляна із піску, яка плавно переходить в заасфальтований шматочок дороги.
  Назву вона має від імені – Веремій.
  Жив тут один багатий фермер або куркуль, кому як зручніше, якого радянська влада відправила до веселих країв, а господарство і будинок просто знищили.
Асфальтованою ділянкою йшлося легше. Зупинялися перекусити. Заходили до лісу, знаходили принагідну полянку і влаштовували скромний пікнік.
  Третьою точкою була маленька електропідстанція. Біля кожного села такі будували. Огороджений невисоким парканом щиток з проханням не влізати і великий стовп до якого він приєднувався.
  Ця підстанція викликала незрозумілі хвилі у грудях і поштовхи в дитячих легенях. Вона мені навіть тоді асоціювалася з якимось самітництвом. Підкреслювала його. Бо на кілометра два нічого не було, крім неї. Маленької електропідстанції, яка постачала електрику до  навколишніх сіл.
  Перед очима відразу поставав образ мандрівника, до котрого писав листи та звертавсь у затяжних снах.  
  От  він іде сам, незрозуміло куди і звідки. Впевнений у своїй абсолютній самотності, із наплічником та спогадами, чи навіть їхньою відсутністю, та  бачить цю заблукалу між дерев електропідстанцію. Маленький паркан, котрий можна без проблем перелізти та торкнутися до чутливих нутрощів щитка.
  Коли відбувався сезон літніх дощів, щиток заливало, й всі села залишалися без світла, допоки п’яний електрик з Гути не відремонтує його.
  Четвертою точкою на моїй мапі виступало село Мар’янівка.  Від одного знака, який позначав назву села, до іншого, який позначав закінчення – хвилин п’ять швидкої ходьби.  Загалом село було не замале та не завелике. Будувалося воно доволі дивно: убік. Тобто, йдучи прямо, помічаєш хіба що декілька хат та пару прямокутних городів. Ліворуч відкривалися два повороти, один – біля початку, другий біля закінчення села. Коли ти вирішуєш зазирнути до них, відкривається повноцінне село, з довгими вулицями, щільно заставленими хатами, з бабусями в подвір’ях, із дітворою, яка бігає по калюжах босяком, та великими вишневими садами.
   П’ятою та майже заключною точкою ставав кар’єр. Знаходився всього лиш за два кілометра від села. Десь на початку двохтисячних на ньому розпочалися роботи по видобутку граніту, але згодом вони заглухли, залишилася велика яма,  згодом наповнена водою. Місцеві там полюбили  відпочивати улітку. З цим кар’єром в мене виникають три асоціації: зі смертю, з любов’ю та спасінням.
  Почнемо з останньої. Поїхали якось всією сімєю до того кар’єру: тато, мама, бабуся та я. Розклалися біля автівки. Дістали варену картоплю у ще теплому горщику, спечений бабусею за моїм проханням хліб, шпроти та свіжий кавун. Чомусь цей перелік продуктів до цих пір яскраво пам’ятаю. Так от, взявши собі чималий кусень кавуна, пішов до води. Сів біля краю, дивився, як люди купаються, засмагають, та як хлопці намагаються зірвати з дівчат купальники. Вирішив ближче підкинутись, не розрахував та й полетів у воду, кар’єр глибокий на середині, десь метрів шість, а я плавати не вмів, почав конвульсивно махати руками, люд навіть не помітив тонучого хлопчика. Вибрався сам. Як? Не знаю, можливо, вода просто не прийняла мене.
   З любов’ю важкий на характер парубок-кар’єр викликає асоціації через одну подію. Не скажу, що вагому, проте вона відклалася в голові. На той раз нас троє: я, двоюрідна сестра та її хлопець Віталік, згодом майбутній чоловік, від якого народила доволі милого та вередливого хлопчика Максима. Ми купаємось, граємо у квача на воді, Віталік вчить мене плавати, але, нажаль, без результату. Виходимо на берег, лягаємо засмагати, трошки перекусили, випили домашнього квасу. Я задрімав. Коли прокинувся, їх не було. Лише грізно, таємниче виблискували на сонці здоровенне каміння завбільшки із панельну двоповерхівку. Невже їх забрали духи лісу, чи вони просто вирішили наді мною пожартувати, пішли до села, і тепер сміються «от малеча зараз перелякалася»? Я встав та почав обстежувати кар’єр. Вилазив на каміння, плигаючи з одного на інше, оглядався, поки не помітив руду голову моєї сестри, що то підіймалася, то опускалася за брунатною каменюкою. Згодом показалася голова Віталіка. Він мене помітив, щось шепнув на вухо сестрі, вони обидва розсміялися. Через декілька хвилин підійшли до мене. Я вже сидів біля речей, допивав смачнючий квас. Збираються, як ні в чому не бувало, лише змовницьки переглядались і посміхалися. До темряви ми вернулися до села.
   Смерть. Доволі відносна штука, як скажімо довіра або рівноправ’я у сім’ї, чи ще якісь підозрілі речі. Саме з нею найбільше в мене асоціюється ця яма наповнена водою, камінням та утоплениками. Жив у Стара Буді такий собі Володька Яремчук, мамин троюрідний брат, мужик років сорока, на останніх роках життя сильно спився, його знаходили сплячим в чужих хлівах та городах. Мав свою доволі непогану хатинку. За пару пляшок міг допомогти зробити тяжку роботу га городі. Любив читати, що доволі дивно, як на сільського пияка. Давав мені читати свої книги. Найбільше мені запам’ятався американський жахастик про те, як автомобіль із рідкісними та агресивними зміями перекинувся,  і вони розповзлися провінційним містечком. Мені навіть снилося, що я один із героїв цієї книги. Так от, якось Володька пропав, вже декілька днів ніхто його не бачив на селі. Згодом знайшли його тіло викинутим на камінь, який самотньо стирчав із води. Сам втопився по п’яні, чи хто поміг – не відомо. Або кар’єр нарешті знайшов собі співрозмовника, бо так сумно напевно йому іноді бувало. Після того туди вже ніхто не ходив купатися. Люди в селі в край забобонні.
  Остання точка, звичайно, – Стара Буда. Ми підходили, не поспішаючи, навмисно вповільнюючи ходу. Розуміючи: нема куди поспішати, ось вже близько завершення шляху; підсвідомо розтягували це доволі сумнівне задоволення від затяжної дороги серед такого первинного лісу.
  Виднілася найперше хата Якима. Самотнього дідугана, котрий сам прожив життя і не сильно з цього побивався, завжди лагідно всміхаючись до будь-якого люду, що проходив повз його будинок. Від нього до хати бабусі рівно кілометр, так стверджують сільські жителі.
   Моя бабуся жила точно в центрі села. З подвір’я було видно клуб, котрий ще не був зруйнований та понівечений, але вже не працював; пошту, в котру іноді заїздила поштар з Вихлі; магазин, який працював час від часу; медпункт – його на той час відновили, проте медичка передумала тут працювати і заміни їй не знайшли; контору, яку вже тоді місцеві жителі розбирали на шифер та дошки.
   Бабуся завжди чекала нас на веранді, замислено дивлячись кудись у далечінь.
   Ми відкривали двері, і вона постійно по-дитинному дивувалася, хоча про наш приїзд завжди була попереджена заздалегідь. Вона діставала з печі свіжий борщ та запрошувала до обіду чи сніданку – залежно о котрій годині ми з мамою прибували до села.
   Потім лягали відпочити буквально десь на годинку. Можливо, більше, можливо, менше. Бабуся ділилася свіжими сільськими новинами та після кожного речення скрушно хитала головою.
  Після відпочинку мама та я перевдягалися – вирушали на город. Проводили там майже весь залишок дня, поки бабуся не кликала вечеряти.

  Після класу третього мене стали залишати у селі на літо. Я сильно скучав за домівкою та батьками, тому я перебував у бабусі максимум місяць, вимагаючи від мами, аби вона кожний вечір мені телефонувала, просиджуючи багато хвилин біля стаціонарного телефону (мобілки тоді ще не були такі розповсюджені) і сильно нервував та плакав коли зв'язок обривався.
  Але згодом я призвичаївся до села. Ганяв з місцевим хлопчаками у футбол, ходив з ними до лісу по ягоди, читав великі томи французьких письменників. Найбільше подобався Гюго. Хоча його я найчастіше не дочитував.
  Вже в класі шостому стверджував, що коли виросту, буду підіймати село на новий рівень. Впевнено стверджував – виросту, зароблю гроші, зроблю хороший ставок біля нашого садка. Там будуть ловити рибу за гроші, зроблю завод по виробництву консервів із щойно добутих овочів, побудую школу та відреставрую клуб, бо – коли ще село то все отримує! Люди не будуть з нього виїжджати, а навпаки вертатимуться назад.
   Так я мріяв.

  Наші сусіди по селу виявилися доволі своєрідними людьми. В народі їх прозвали Чепраками, ще їх кликали Тусіками. У їхній родині було п’ятеро людей. Тато Олег, типовий житель  села, мама Людмила, періодично страждаюча алкоголізмом – на пару з чоловіком, -  та їхні діти: Сергій, мій одноліток, Світлана і Юля. Ще в них іноді жив дід, Людин батько, котрий приходив у подвір’я до бабусі, гупав у вікна та повідомляв про те, що він вмирає, викличте швидку, і так разів зо два на тиждень, не менше.
  Саме із Сергієм пов’язана моя найбільша дитяча травма.
  Мені, здається, років чотири чи п’ять, – неважливо. Сергій приходить до нас, мама дає йому смажену ковбаску, він не їсть. Грається нею перед нашим псом, той стрибає на Сергія і зубами зачіпає його половий орган. Крик. Дикий крик. Мама підбігає, заспокоює, тато викликає швидку. Сергій згодом відходить і пісяє прямо через колготки, в котрі був вдягнений. Кров’ю пісяє.
  Потім, коли все загоїлося, Сергій показував свого друга. Його головка була синя, як безтурботне небо,що пропливало над нами ніби загублений корабель.  
   Загалом, Сергій видався дивним хлопцем, як і його сім’я. Його залишали три роки у першому класі, допоки мама не відправила в інтернат, в Кмитів.
   У нас з ним була доволі дивна дружба, іноді ми не розлий вода, іноді він біжить за мною із сокирою, та й кричить «уб’ю».
   Всяке бувало.

  Я не бачив Стара Буди років п’ять. Бабуся періодично живе у батьків та тітки. Їздять старші до села хіба що на Проводи.
  Виникає бажання зібрати всі потрібні речі і махнути туди, писати якусь затяжну прозову поему, аби тебе ніщо не відволікало. Пройтися відстань у вісім кілометрів вже дорослим, згадати кожний потрісканий паркан села. Пропустити крізь себе всю застиглість часу та випустити її крізь пальці на напір чи монітор.
  Проте не їду.
  Бо тоді це будe не поїздка, як раніше, а подорож, у спогади.




















Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

деякі доповнення до "уривку №3 завершення"

© Віктор Цюпа, 10-03-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78619599342346 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …