- Ні, ми навіть не маслопупи. Ми раби на галерах, - обурювався Сергійко вже в каюті.
– Ми все життя в машині, ми ніколи не знаємо, куди ми йдемо, – деякі фразочки стармеха були прилипучими.
– Вийшов вчора на палубу повітря хапонути. Острів якийсь проходимо, сонце сідає, птахи кудись летять, курли-курли... А цей наглядач над рабами одразу ж назад в машину і загнав. Мовляв, хто курить – тому перекур, а некурящі марш арбайтен, нічого горобцям дулі тицяти.
- І добре б ще, про машину нам хоч щось розповідав, - піхопив Дениско. – Тільки фарбуємо й драїмо щось весь час, з-під пайол не вилазимо. А Дід ще кричить, що, каші мало їли, з якоюсь трьохходовою пробкою справитися не можете, а вона закисла, не розходиш, її бензинчиком би - і на ніч залишити, піде тоді, як миленька, а так – зламали гайковий ключ на 22, і ще й кругом винні, - Дениско вже не помічав за собою, що навіть у рідній каюті сипло волає з останніх сил, як диктор Парфьонов, наче силячись перекричати шум дизелів, і за здорово живеш розмовляє незрозумілою школярам механічною мовою.
Ну от що це за трьохходова пробка така? Цього і автор не знає, між іншим. Щоб хлопці не казали, за ці дні вони нахапалися від Діда не тільки фразочок, але й механічних звичок. І коли боцман Каримов ставив їм на вид, що вони геть зачовгали своїми гадами в мастилі лінолеум у коридорі, вони гордо, як справжні механіки, відповідали:
- Хоч в мазуті і тавоті, та працюємо на флоті.
- А не треба було стармеха білилами фарбувати, - реготав Богданчик. Йому що? Йому фіолетово, вони ж не електромеханіка пофарбували тоді.
- Про машину і я вам розповісти можу. Два головних дизелі по 600 кінських сил, два дизель-генератори по 100 кіловатт, третій аварійний – 50 кВт. Два гребних вали і два гвинти, запаси (автономність) на 15 днів рейсу. Більше вам знати шкідливо для організму, - і несподівано дав Денискові щигля по носу. Денис з Сергійком переглянулися і одразу накинулися на Богданчика з двох боків.
- Но-но, полегше, маслопупи, - ледь відбивався від них Богданчик. Гуртом і батька добре бити. Але сили були приблизно рівні.
- А хочете вихідний в бога морів замутити? – несподівано запропонував Богданчик.
- Це як? – Дениско навіть перестав гамселити Богданчика подушкою, так йому захотілося отого вихідного.
- Ну, ви ж знаєте, як Дід боїться поганої погоди і як ґвалтує штурманів, щоб ховалися в якійсь бухті? Коли ж судно на якорі, і він сам, і всі мотористи, переважно вудять з корми ставридку на самодури, а не горбатять в машині. Бо Дід дотримується принципу «рейс для праці, стоянка для танців». Хіба що дуже термінове щось. Бухти затишні в Егейському морі ще не перевелися...
- Тільки ось погода підкачала. Я бачив прогноз у радиста, вітер північно-західний 6-12 метрів на секунду, - перебив Сергійко.
- Так і я про це ж кажу, - не вгамувався Богданчик. – Це зараз прогноз хороший, бо ви ще не пошкрябали нігтями щоглу, примовляючи при цьому «подму-повію, зроблю неділю». Перевірена прикмета...
- Ну я так і знав, що знову салаг замолоджуєш, - розсміявся Сергійко. – Ідіть ви зі своїми приколами самі до щогли і хоч напильниками її шкрябайте чи болгаркою...
А Дениско зітхнув, подивися на свої чорні, вже збиті об залізяччя, нігті, подивився на Сергійка і сказав:
- З іншого боку, що ми втрачаємо?..
Потім уявив, як шкрябатиме щоглу просто за стерновою рубкою, у всіх на виду, і перепитав у Богданчика:
- А радистова штирова антена на кормі замість щогли підійде?
Богданчик почухав потилицю. В часи, коли матроси вітрильного флоту вигадали цю прикмету для викликання вітру, радіо ще не було. Але антена була висока, стирчала як твій флагшток посеред піонерського табору, тож хлопці вирішили, що можна спробувати і на ній.
- Як ти там кажеш примовляти? «Подму-повію, зроблю неділю?» А нічого, що сьогодні і так неділя? – спитав Сергійко вже на кормі, біля антени.
- Ну, можна ще «подми-повій, дай вихідний», - заспокоїв Богданчик.
- Ну, дуркувати так дуркувати, - вирішив Сергійко, і собі приєднався до хлопців, що шкрябали радистову антену, примовляючи, вже хвили три.
І варто йому було лише один раз шкрябнути нещасну радіо-щоглу, як вдарив грім серед ясного неба!
І який! Не короткий удар блискавиці і ліниве відлуння звукової хвилі, а протяжне, тривале гуркотіння, що все наростало і наростало, аж вуха хлопцям позакладало, і коли ревіння повітря досягло вже такої сили, що хлопцям вже залишалося лише попадати на сідниці з відкритими від переляку ротами й позатуляти вуха руками, над самими щоглами «Таврії» двома хижими яструбами пронеслася ланка реактивних літаків. Так низько, що Дениско розгледів навіть пілотів у шоломах з піднятими забралами напівкруглих світлофільтрів та кисневих масках на мармизах. За якусь мить ці хижі сірі блискавики вже проскочили далеко вперед по курсу судна і гуркіт, від якого ледь не лускалися барабанні перетинки, став спадати і віддалятися. Богданчик встиг розгледіти розпізнавальні знаки на фюзеляжах: три червоні й білі кола, вписані одне в одне, як на мішені в тирі.
- Отож занотуйте собі, кадети, - сказав Богданчик. – Якщо пошкрябати радіоантену, викличеш не бурю, а турецькі винищувачі «F-16».
«Таврія» саме проходила повз два скелясті острівці, біля яких «фантоми» заклали віраж і попрямували ліворуч, до берегової лінії. Невдовзі на пеленгаторний місток видерся третій штурман Євген Олексійович і став спускати турецький прапор. Значить, саме біля цих ненаселених острівців, чи й навіть скель, закінчувалися турецькі територіальні води.
- Що, бряцають зброєю буржуїни? – сміючись, спитав він у хлопців, коли вони теж прибігли на пеленгаторний, щоб його розпитати. - О, і воріженько не забарився, - показав їм рукою на невеличкий сіренький військовий корабель з білим номером на борту, що висунув носа з-поза однієї з цих скель й загудів ревуном.
- Давай, Денисе, піднімай грецький прапор, щоб не було ніяких міжнародних скандалів. Це грецький корвет берегової охорони. Ви не дивіться, що і Греція, і Туреччина у НАТО і начебто союзники. Вони за ці камінці вздовж морських кордонів ще й як чубляться. То греки свій прапор на скелі встановлять, і турки його збивають, то навпаки.
Грецький прапор був смугастий, біло-синій, з білим хрестом у верхньому внутрішньому куті. Ледь його підняли, він шумно затріпотів на вітру. Довгий, вузький, корвет під таким само прапором раз-пораз заривався гострим носом у білу піну хвиль.
- Ти диви, як тут у протоці між островами вітерець розходився! – сказав Євген Олексійович. – Отже ж працює береговий бриз! А по прогнозу – тиша й гладь. Ось і вір прогнозам!
На вечір вітерець розгулявся настільки, що «Таврія» таки мусила сховатися у невеличкій бухті принагідного острова і без нагадувань стармеха Хоменка. Ось і не вір прикметам!
