Познайомилися вони випадком. Катя прийшла із пар втомлена, навіть їсти не хотілося. Проте, аби зайве не нервувати бабусю, вхопила із миски канапку, залізла із ногами на диван і впхнула носа в комп’ютер. Світ швидко звузився, для неї, до ширини Мережі. Дівчина полистала кілька повідомлень, зазирнула в «Контакт», «Facebook», пробіглася по літ. сайтах, додала кількох друзів. Робила вона це механічно, за звичкою. І тут, мишка зупинилася на незвичному ніку - «Trevil». Щось знайоме, здається, капітан мушкетерів із творів Дюма. Клікнула. А він уже у чаті.
Привітання, кілька фраз, а далі закрутило…
Катя шелестіла пальцями по клавіатурі до півночі, аж поки бабця, після третього нічного походу в туалет, не гримнула на неї. Він ще писав і писав, та Катя вимкнула компа. А зранку, тільки розвидніло, вона вже читала його послання.
Так продовжувалося щоденно. Листуватися їм було про що: вона тільки розпочинала речення, а він уже завершував; він набирав фразу, а Катя вже знала, що він скаже. Така спорідненість думок, її навіть трохи бентежила. Одні й ті ж прочитані книги, ті ж самі захоплення ритм-енд-блюзом і музикою Ліндсі Стірлінг. Хіба таке можливе? Ще ніколи вона не зустрічала хлопця, який би читав Конфуція, Ніцше; цікавився Томасом Транстремером; міг спорити із нею про творчість Хіла Джерфі…
- Чому ми такі схожі? – якось запитала.
- Ти знаєш, я про це теж думав.
- Тоді давай зустрінемося.
- Може, краще зачекаємо. Ми ж, певне, не такі, за яких себе видаємо. Зазвичай, внутрішній світ не завжди відповідає оболонці...- Вона погодилася.
Вони листувалися більше місяця. Катя так звикла до цього ніка, що коли він довго не виходив на зв'язок, була не своя; їй бракувало Тревіля, як повітря. Дівчина не підозрювала й навіть відкидала цю думку – але, судячи із всього, вона закохалася. Так закохуються юні, переповнені нерозтраченої любові душі, в мрію. Катя ще не осягнула цього почуття, боялася, навіть, в цьому признатися, щоб не сполохати ту мрію, ніби чарівну жар-птицю, що невідомо звідки прилетіла й всілася над її диваном. Вона боялася й очікуваної зустрічі, аби її марення не розвіялися. Хлопець не наполягав на швидкій зустрічі, це трохи тривожило Катю, хоча виявилося, що живуть вони в одному місті. А може так і краще, бо скільки її подруг обпеклися, після тих комп’ютерних знайомств. Хай буде свій віртуальний, комп’ютерний принц!
Сьогодні Катя сиділа, як завше, на дивані схрестивши ноги під собою й тріскотіла пальцями по клаві. Через прочинені двері зазирнула бабця.
Із бабусею Лідою, вони жили вдвох давно. Батьки десь повіялися по світах, коли Катя була ще в п’ятому класі. Мати в Італію, а батько в Португалію. Тепер у них, в кожного своя сім’я. Гроші шлють й інколи приїжджають на свята, але чи це потрібно дівчині? Вона замкнулася, як і більшість підлітків. На світ дивилася, виключно, через монітор. Тільки бабуся тримала її в реальності.
- Катю, доцю, сходи на пошту й принеси мою пенсію! Я вже домовилася по-телефону із поштаркою. Ось там у шухлядці й доручення лежить. Я пішла б і сама, та ноги дуже крутить. – Бабуся прочовгала капцями до Каті в кімнату й поставила перед нею печиво.
- Бабусю, я ж може працюю! – збрехала Катя.
- Шкода, на вихідні пошта закриється й ми залишимося без грошей. Тими, що мати прислала, я заплатила за навчання.
- Ну добре, зараз зберуся. – Катя настукала ще кілька фраз, закрила ноутбук й, жуючи находу, неохоче попленталася в коридор одягатися.
Надворі було зимно, тому накинула куртку й пішла швидким кроком до зупинки. Пошта - за кілька кварталів. Коли зайшла до середини, аж присвиснула: біля каси тулилася чимала черга із пенсіонерів. Катя не терпіла такого довгого чекання, та де ж дінешся, коли погодилася. Вона дістала олівець і стала щось писати у блокноті. За годину, дівчина отримала гроші, запхнула їх у сумку й, накинувши на голову каптура, вийшла надвір. Її зустрів поривчастий вітер, та Катя не захотіла чекати маршрутки. Її схотілося пройтися, обдумати римування до вірша, а заразом й обміркувати нові повідомлення від «Тревіля». Хто він, чи не грається із нею?
Вона йшла, прикриваючись каптуром від вітру, як раптом хтось щосили смикнув її за сумку. Від несподіванки дівчина, навіть втратила рівновагу, та міцно вчепилася за ручку. Дужий чолов’яга став тягти її по асфальту.
- Пусти, сука! – люто вилаявся нападник і тяжкий кулак опустився їй на голову. Зірки спалахнули в очах і Катя зомліла. Коли, за мить, опритомніла, то побачила як грабіжник втікає з її сумкою.
- Допоможіть, люди, допоможіть! – вигукнула в безнадії. Дехто із перехожих боязко озирнувся, дехто відступився, даючи дорогу знахабнілому грабіжнику. Літня жінка підійшла, щоб допомогти Каті підвестися.
- До чого нахабніють, серед білого дня грабують, наркомани кляті, – ніби із дуже далекого світу, донеслося до неї.
І тут Катя побачила, а може то їй привиділося? Дівчина була в такому розпачі, що їй хотілося, аби хтось за неї вступився, дуже хотілося… Далі все сталося, як у вестерні.
Десь взявся мотоцикліст, який кинувся напереріз грабіжнику. Він біг дуже швидко, тому скоро наздогнав втікача. Стрибок і хлопець в шоломі підсік злодія. Втікач підвівся, готовий до відсічі, проте, побачивши перед собою відвагу, кинув у лице герою свій трофей і подерся на кам’яний паркан. Мотоцикліст не став переслідувати грабіжника, а підняв сумку й поніс її до Каті.
- Візьміть, це ваше! – Каті здалося, що вона вже чула цей голос. Хлопець не скидав шолома, затемнене забрало було опущене, тому дівчина не могла розгледіти його лиця.
- Я вам так вдячна. Тут бабусина пенсія. А без неї нам би обом… - вона провела долонею собі по горлі й силувано посміхнулася, витираючи сльози.
- Хай би бабуся не посилала Червону Шапочку за пиріжками. В цьому лісі, ще бродять вовки.
- Червона Шапочка сама роззява, не помітила гострих зубів під ягнячою шкурою. Я не знаю, як вам віддячити? Може зайдете на чай, ми з бабцею будемо дуже раді. Тут недалеко.
- Ні, дякую, іншим разом. Я поспішаю.
- Тоді, ось мій телефон! – Катя, поквапом дістала записника, відірвала клаптик паперу на якому був її вірш, написала рядок цифр і простягла рятівникові.
Він нічого не відповів, тільки легенько потиснув пальці, коли брав папірець. Навколо них стали збиратися зіваки. Мотоцикліст повернувся й, легко обійшовши невеликий натовп, поспішив до свого мотоцикла. В таку погоду мало хто ризикнув би осідлати мотоконя, проте хлопець завів, скочив у сідло й, за хвилину, його й бачили. Катя теж не хотіла бути в центрі уваги, тому заховавши сумку під полу куртки, побігла до маршрутки. Вдома вона нічого не розповіла бабусі. Та й все, що відбулося, було якесь нереальне. Катя, навіть подумала, чи не нафантазувалося це їй. Якби не гуля на лобі, то вона скоріше б прийняла це за свою вигадку. Сьогодні ноутбук її вже не цікавив. Катя навіть не заглянула, чи були нові повідомлення. Вона зайшла до бабусі на кухню і довго, за чаєм, слухала розповіді старенької по минувше.
***
- Сьогодні погуляємо між зорями? – юнак благально глянув на кохану.
- Ні, взавтра іспит. Останній. І тоді, мене відправлять на стажування у якусь провінційну діру. – Вона із сумом опустила очі.
- Це ж кілька мільйонів періодів піврозпаду дейтерію! Я не переживу стільки часу без тебе. Може, хоч на прощання, зробимо вилазку?
- Теале, не підбивай мене на дурне. Пам’ятаєш, як минулого разу ми втрутилися в розвиток газового гіганта й мало не зірвали його із орбіти?
- То були дитячі забави, а зараз я хочу тебе чимось вразити, щоб ця подорож тобі запам’яталася. Знаєш, Амало, як я сумуватиму без тебе.
- Теале, мені теж тебе бракуватиме. Невже не можна нічого зробити, аби нас не розлучали?
- Я про це думав. Зараз ми перенесемося в Центр Зародження Розуму, а там я спробую щось вигадати.
- Ти з’їхав з глузду. Коли Система дізнається про вручання, то нас просто зітруть із файлів.
- Ну як знаєш, тоді я йду сам!
- Чекай, я з тобою! Лише пообіцяй, що це остання твоя авантюра.
- Обіцяю! – Теаль посміхнувся й вхопив її за руку.
- Їхні суттєвості розсипалися на зоряний пил й кометами понеслися міжзоряним простором. Вони неслися туди, де серед вічного космосу, холодною звивистою рікою плинула одна із численних артерій світобудови. Зовні невидима, вона зв’язувала між собою паралельні світи. Тут, всередині, вже не діяли закони фізики: без простору й часу, заповнена первородною енергією, що неслася зі швидкістю, яка перевершувала швидкість світла. Та енергія, подібно крові, циркулювала у велетенському організмі, насичуючи темним ефіром віддалені всесвіти. Пообіч її незмірних боків, інколи, вирували отвори - чорні діри, що відкривали вихід у зовнішній космос. Цей, неймовірно велетенський коридор відходив від сплюснутого, пульсуючого утворення - Центру Зародження Розуму. Таку страхітливо гігантську конструкцію створили вони, зоряні духи - Народжені до Великого Вибуху. То був їх світ. Рятуючи свою цивілізацію від циклічності й змінності світу, вони дійшли до досконалості – енергія й живий розум, який міг приймати будь-яку матеріальну чи тілесну оболонку, а то й обходитись без неї. Вони були зодчими й господарями всіх утворених всесвітів. Тут панували гармонія й рівновага. Тунелями носилися юрми, із згустків розумної енергії. Тонкі тіла покидали свої світи, після біологічної смерті й, за планом Системи, перелітали в інші. Програма, контролювала все. Ніякої втрати енергії - ніщо не могло змінити наперед складений план. Так було доти, поки ці двоє юних випускників коледжу, при Великій Раді, не стрибнули у вир, біля однієї чорної діри. Летіти довелося недовго, за мірками міжзоряних подорожей. Тунелем вони наблизилися до вогненних воріт. Теаль увів код доступу й вони легко пройшли через охоронні системи.
- Мені боязко! В Центр Зародження Розуму, навіть нам, Народженим до Великого Вибуху, заходити зась. Якщо ми внесемо в Програму якісь зміни, наш Всесвіт втратить рівновагу й може так хурделити… - Амала тулилася за спиною коханого, боязко поглядаючи на голограмні зображення всесвітів, які вертілися навколо різнобарвного пульту.
- А ми нічого тут не чіпатимемо. Просто, трішки пограємося із теорією випадковостей.
- Як то?
- Зараз я, навмання, виберу всесвіт, потім галактику, систему, планету і…
- Може краще попросити у Великої Ради, що нас відправили разом на стажування.
- Ти ж знаєш, які там сидять сноби. Вони й пальцем не ворухнуть, аби нам допомогти. Що їм якесь там кохання, вони ж дбають про гармонію між світами. Краще вже постаратися самим. Ми не порушуватимемо міжгалактичної й світової рівноваги. Я ж, майбутній інженер із світобудови, тому знаю до чого може призвести втручання.
- А, що тоді ти пропонуєш?
- Згідно із теорією випадковостей, на деякій, незалежно вибраній планеті, у будь-якій галактиці довільного всесвіту є створіння незадоволені своїм життям, які хочуть його позбутися й перейти в інший вимір - так звана, похибка суїциду. Отже, ми зараз виберемо такого собі випадкового самогубця, на випадковій планеті й…
- І, що? Теале, це вже втручання в інші непідвладні нам сфери.
- Та ні, дослухай! Ми нічого не змінюватимемо, а просто підставимо йому, ще одне живе створіння, яке, за Програмою, теж має загинути. Отже, тут, у випадково вибраному всесвіті, утвориться невеличке зменшення живої матерії на квадрат об’єму, а в нашому Всесвіті відкриється незначна пустота. Тоді мене, як молодого інженера, пошлють латати, цю дірочку. А це буде дуже близько, від місця твого стажування.
- А якщо ця, твоя теорія не спрацює?
- Ти що, це ж теорія випадковості - закон який неможливо відмінити.
- Знаєш, я маю слідкувати за першими паростками розуму на молодих планетах. Тому якщо щось піде не так. Ми загубимо не тільки себе, а й ще ненароджені цивілізації.
- Амало, ти мені віриш?
- Ну, як тобі сказати.
- А кохаєш?
- Хіба це обговорюється.
- Тоді, діймо! Можеш сама обрати всесвіт.
