2006.08.16. Як не як, а я на дозвіллі. Думкам треба б було дати в спокої відпочити. Дозволити, щоб у плісняві могку інтелектуальна ферментація проходила повільно, думки, які визріють, були стиглими і важкими від змісту. Ось і сиджу на окраїні лісу, дивлюся на хвоїну, в спину дує вітер і світить сонце. В тиші і спокої починаю помалу ставати кущем ялівцю (коли б було тепліше може б ставав кущем виноградним)... мої ноги вростають корінням в землю і починають шукати вологи, щоб напоїти нагріте сонцем листя. Ще хвилина й про моє людське минуле нагадуватиме лише велосипед, яким сюди приїхав і цеу не до кінця записаний зошит. Хтось прийде, забере велосипед, прийде хтось інший, за потребою натуральною хоч би, то йому й зошит знадобиться. Але що буде як клмусь заманеться прийти з сокирою, адже ковбаса прикопчена в ялівцевому димі така смачна й ароматна... Після цієї думки соки мої захололи в посудинах, почали відпадати голки й злущилася кора. Знов став людиною. Адже людина поміж деревини виживе, але деревина посеред людей...
* * *
Вечір вже, а я сиджу й намагаюся бути поетом:
Сидимо при свічах
Очі Ваші так світять
І перфуми пахнуть...
Ну а згодом що?
Може буде секс...
Ну так, виходить, що я людина цинічна. І то від довгого вже часу...
