Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46996
Рецензій: 91407

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза драма

Осіннє листя відлітає на північ (продовження)

© Victor Artxauz, 23-03-2013
Тієї літньої ночі Аліса саме так і сказала: “Не чесно — коли ти просиш про смерть. Коли ти помираєш без посмішки. А решта все чесно. Твій дід помер чесно... Чи не так?”.

Не пам’ятаю жодного разу за своє життя, щоб ще хтось так плакав: зовсім без звуків, лише сльози, які повільно котилися її щоками, залишаючи сріблястий слід відблиску зоряного сяйва. Моторошний, пронизуючий до кісток плач без звуків, який, здавалося, завдавав більшого болю мені, ніж дівчині.

Це було вночі, а вдень, кілька годин тому ховали мого діда. Мій дід помер через Алісу... Хоча чи можна так говорити? Аліса невинна — ніхто не скаже протилежного. Аліса зовсім невинна в тому, що сталося, але мій дідусь помер через неї. Чи краще сказати — завдяки їй.

Прохолодна ніч огортала наші тіла, було нестерпно холодно, і несподівано я відчув дотик її шкіри. Вона також була холодна, але там де наші тіла торкалися один одного ставало тепліше. Аліса підсунулася до мене впритул і я обійняв її, намагаючись захистити від холоду. Я відчував, як її сльози скочуються мені на плече, всмоктуються у сорочку, тканина прилипає до тіла. Аліса лежала в мене на плечі, плакала, а я боявся навіть видихнути, постійно питаючи себе чи правильно все роблю.

І тоді Аліса мені розповіла, як справді помер мій дід.



***

На початку кожного літа, після закінчення навчання мене відвозили в село. Це був найпростіший і найдешевший спосіб для батьків здихатися мене хоча б на два з половиною місяці.

Я не можу сказати, що батьки мене не любили. Певно в них було надто мало часу, ще менше грошей, і майже не було сміливості, щоб сказати мені про їхню любов. Чорт забирай, зізнатися в любові лячно навіть для сміливців. Можливо саме тому сміливці намагаються померти раніше, ніж настане час зізнаватися в любові.

Проте я можу з упевненістю сказати, що в селі мене ніколи не любили. Ні бабуся, ні дід.

Кожен мій приїзд бабуся зустрічала словами: “Навіть не надійтеся цього року загарбати мою хатинку. Витівки цього малого чортеняти, - тоді вона мусила підвестись навшпиньки, щоб тикнути пальцем мені в лоба зі своїх метр п’ятдесят у мої метр сімдесят, - не заженуть мене в домовину. Доки мені не стукне сотня — навіть не мрійте про спадок. Я ще всіх вас переживу!”

Бабусі до сотні залишалося три десятки, але коли вона ось так казала — я чомусь вірив, вона всіх переживе.

Мама заспокоювала мене, що бабуся зла, тому що більшість часу вони з дідом самотні, їм не вистачає уваги, і саме тому я повинен проводити літо в селі, щоб розрадити їхню самотність. Можливо і правда. Хоча я сумніваюся, що моя присутність приносила їм хоча б якусь радість. Зрештою, це не так і важливо — ні в мене, і що найсмішніше, ні в моїх діда і бабці, у нас все одно не було вибору.

В десять років тобі немає куди подітися від волі батьків, вони вирішують де ти проведеш літо. В шістнадцять — дух бунтарства прокидається в тобі і єдине, що тебе змушує коритися волі батьків — це капіталістична система. Хто платить — той замовляє музику.

Але я не був проти. Звичайно, я не був проти. І всьому причиною дівчина з темним кучерявим волоссям та очима кольору весни. Трясця бісовій матері, чудові часи були, мені шістнадцять років, я такий юний, я такий недосвідчений, мені не так багато потрібно, мені б лишень дочекатися закінчення клятого навчання, дочекатися кінця цієї весни і сісти на автобус, який повезе мене на зустріч очам кольору весни. Пам’ятаю те тремтіння, біль десь глибоко в шлунку, солодке відчуття нудоти, і я сиджу на ганку, чекаю приїзду дівчини з очима кольору весни. Прекрасні відчуття, чи не так? Найпрекрасніші, які можуть заволодіти шістнадцятирічним серцем.



Окремої історії заслуговує мій дід — Іван Дмитрович. В принципі він мало чим відрізнявся від бабці — обоє мене ненавиділи. Єдина відмінність між ними полягала в тому, що бабця найбільше на світі любила свого худорлявого, облізлого на весну кота. Мені здавалося, що тому коту стільки років, як і моїй бабці. А дідусь був без тями закоханий в його білий Мерседес з відкидним верхом. Мама любить повторювати, що в житті діда існує дві любові: цей Мерседес і його дружина — моя бабця. Хоча, певно, мама недомовляє: Мерседес дід любив більше...

Діду Івану вдалося придбати Мерседес у якихось контрабандистів з Західного Берліну ще коли він працював інженером у Східній Німеччині. Машина була у жахливому стані, хоча це було й на краще, якби авто тоді виглядало відмінно — Іван Дмитрович просто не зміг би його провезти повз прискіпливе око комунізму. За для уникнення підозри старий навіть начепив на свого Мерседеса замість трьохпроменевої зірки — оленя від Волги.

Певно то був прекрасний день, коли сільською неасфальтованою дорогою, піднімаючи хмари куряви, промчався білий Мерседес мого діда. Не маю жодного уявлення, що то був за день, але в моїх фантазіях тоді повинна була бути осінь. Така приємна спокійна філософська осінь і її пожовкле опале листя шелестить під колесами і воно здіймається разом з курявою слідом за автомобілем. Мерседес їде зі складеним дахом, моя бабуся поруч діда Івана, вона ще молода, її волосся ще не позбавлене кольору, не сховане під хустиною, воно розвівається за вітром. Кожна жива душа заздрить цій дивній парі чужоземців. Це мав бути прекрасний осінній день. І, найголовніше, обов'язково осінній.  

Моя мати з захопленням в очах розповідає про ті недільні прогулянки на Мерседесі зі складеним дахом. Вона відчувала себе принцесою, хоча дуже боялася, що за такі думки її ніколи не візьмуть у піонери. Мою маму взяли в комсомол, взяли в піонери, а на початку дев’яностих брали і в ОУН. І весь цей час незмінним другом їхньої сім’ї залишався білий Мерседес зі складаним верхом, котрий пережив чимало часів, але дочекався навіть на мене.

Перш ніж я подорослішав достатньо для того, щоб навчитися запам’ятовувати минуле, мій дідусь вийшов на пенсію. Він став ще більше уваги приділяти автомобілю, це ще більше дратувало мою бабусю, але прогулянки на Мерседесі почастішали. Тепер вже мене, а не мою маленьку матір, бабуся садовила собі на коліна, ми сиділи на передньому пасажирському сидінні, збоку від дідуся, і неслися назустріч потокам вітру. Я відчував повітря кожною клітиною свого тіла, як воно доторкається, як воно тисне, як воно живе своїм вільним життям, як воно наповнює твої ніздрі, так швидко наповнює, що ти не встигаєш дихати, переповнює твої легені і тобі стає якось невимовно весело, радісно від цього повітря, що збиває дихання. Ти почуваєшся наркоманом швидкості. Варто лишень одного разу спробувати цю поїздку і ти назавжди закохуєшся у білий Мерседес зі складеним дахом. Тоді я розумів діда Івана - чому він присвятив своє життя залізячці.

Напевно я перебільшив, коли казав, що в селі мене не любили. Коли я був малий і ще не вмів говорити — певно любили.

Після прогулянки бабуся готувала вечерю і коли хтось намагався їй допомогти, вона бурчала свою улюблену фразу: “Навіть не надійтеся, що я така стара і сама не впораюся. Я вас всіх ще переживу. Доки не стукне сотня — навіть не надійтеся.”



Бабуся померла, коли їй до ста років залишалося двадцять п’ять.

На наступний день після похорону бабусі, я востаннє бачив, як білий Мерседес покидає гараж. Тоді дідусь зранку вивів свого залізного німецького скакуна на прогулянку, завіз на могилу бабусі квіти, а потім повернувся додому і назавжди припаркував автомобіль.

Неправда, коли казали, що у мого діда за життя було два кохання, в мого діда було одне єдине кохання: автомобіль і жінка в ньому на пасажирському сидінні. Коли одна половина цього кохання померла, інша втратили будь-який сенс. Мерседес перетворився у звичайний автомобіль, якому залишалося лише ржавіти. Самий звичайний старий автомобіль, який нікому більше не міг принести щастя.

Коли я одного разу наважився запитати діда чому він більше не їздить на машині, мій дід відповів: “Наступна поїздка буде моєю останньою. Але за мною ще не приїхала та краля в чорній сутані.”

Я інколи задаюся питанням, чи знав мій дід, наскільки точним виявиться його пророцтво...



У цьому світі не існує країни для старців з розбитим серцем.



Найбільш дивно, що дід Іван не пив. Він зовсім не був схожий на тих лише-горілка-має-сенс вдівців. Але достатньо було одного погляду на нього, щоб зрозуміти — ця людина чекає на смерть. Напевно всім було би легше, якби дідусь заливався цілими днями горілкою: якщо хвороба проявляє симптоми — її можна лікувати. Але як врятувати людину, яка нічого абсолютно не робить. Вона пожирає себе з середини, вона повільно тоне в трясовині своєї втоми від життя. Мій дід просто чекав на день, коли він зможе приєднатися до бабусі.

Одного разу моя мати приїхала в село і наказала діду готуватися для переїзду до нас у місто, бо їй боляче дивитися, як він ще при житті себе записав у мерці. Дід нічого не відповів, але з його погляду було зрозуміло — йому байдуже. Мовляв, робіть що хочете. Переїзд розтягнувся майже на місяць. Весь цей час я жив у діда, а мати контролювала процес по телефону. Вона розпродала через оголошення майже всі меблі. Будинок пустів в мене на очах, в ньому з’являлося все більше простору і він почав здаватися мені величезним.

Коли вітальня повністю звільнилася від меблів, дід Іван знайшов в гаражі молот і зробив величезну діру в стіні, потім завів вперше за останніх кілька місяців Мерседес і перевіз його до вітальні. Припаркувавши авто просто в будинку, він замовив величезне вікно на місце діри. Ось так і з’явився Мерседес і величезне музейне вікно в будинку мого діда.

Все сталося швидко і несподівано. Моя мати примчалася з міста. Але вікно вже поставили і тепер всі шляхи для відступу були обрізані. Дідусь переніс свої інструменти з гаража і прийнявся розкручувати автомобіль, перебираючи його до гвинтиків. Моя мати посміхнулася на це хуліганство і наступного дня забрала оголошення про продаж будинку.



Тепер, з висоти моїх тридцяти років, я можу впевнено сказати, що ніколи не зустрічав чоловіка, який тримав би автомобіль прямо в будинку посеред кімнати. Ніколи не зустрічав таких божевільних, окрім мого діда Івана. Якби ви завітали до мого дідуся, то перше, що ви б узріли, як тільки переступили б поріг, це великий білий Мерседес зі складеним дахом. Навіть велике вікно у вітальні діда Івана були призначені лише для одного, щоб його крихітку можна було розгледіти з вулиці.

Але мій дід не був гостинним чоловіком. У вас був би лише один шанс потрапити до вітальні діда Івана і жодного шансу доторкнутися до Мерседеса. Я бачив лише одну людину, яка скористалася цим шансом. Це було дуже жаркого нудного літнього дня, коли тобі зранку не хочеться прокидатися лише від того, що сонце навіть ще не виглянуло над деревами, а повітря вже немилосердно розпечене, і від надто пізнього ранку твою голову ніяк не полишить дрімота.

Був майже обід. Вулиця ніяк не могла позбутися сонливості і, здавалося, що на цілий Всесвіт нічого цікавого в цей день не може відбутися. Я сидів в тіні дерева, обпершись спиною об крону і боровся між бажанням заплющити важкі повіки, або продовжувати читати далі. Я гортав сторінки, мало що розуміючи, здавалося варто мені перегорнути наступну сторінку, як я забував зміст попередньої. Врешті-решт, книга скотилася мені на коліна і я майже заснув, коли обідню нудьгу прорізало глухе гарчання двигуна. Яскраво-жовтий автомобіль повільно плив вулицею, час від часу болісно черхаючи дном нерівний асфальт.

Авто проїхало повз мене, повз будинок діда і раптово завмерло, блиснуло білим світлом заднього ходу і здало назад.

З машини вийшов чоловік, він неквапливо, цінуючи кожен свій крок, підійшов до будинку діда і завмер напроти величезного вікна, крізь яке просвічувалися обриси Мерседеса. Дідусь сидів на ганку і не зводив презирливого погляду з незнайомця. Чоловік просто стояв напроти вікна, розглядав прихований за склом скарб і  зовсім не зважав на Івана Дмитровича. В їхній постатях було щось неперевершене, ніби якась таємниця, яку мені ніколи не зрозуміти.

Нарешті незнайомець промовив:

“Існує лише одна причина, чому британський рок’н’ролл завжди був крутішим за американський: американці не розбираються в тачках. Британці ж розуміють, що мистецтво повинно існувати в усьому, навіть в автомобілях. Саме тому Елвіс Преслі купив собі потворний рожевий Кадиллак, а Джон Леннон — Мерседес 230 SL 1965 року випуску. Дуже приємно зустріти людину, яка любить автомобілі, яка знається на автомобілях, - незнайомець простягнув руку діду і представився, - Остап.”

Дід Іван на хвилину замешкався, він ніби не хотів так легко позбуватися амплуа непривітного старого буркуна, але з іншого боку шарм незнайомця вже полонив його. Мій дід програвав цю битву характерів.

“Іван Дмитрович.. Німецькою правильно казати “Мер-це-дес,” - дід особливо підкреслив голосом звук “це”, ніби намагався вимовити його на німецький манер.

“Ах, звичайно “Мерцедес”, прийміть мої вибачення. Дуже приємно, Іване Дмитровиче, надзвичайно приємно познайомитись. Я вже гадав, що в наш час несмаку, метушні і дешевого пластику не залишилося людей, які здатні чимось жертвувати заради автомобільного мистецтва. Такі як ми з вами — вже історія. Сьогодні мистецтво заміняють словом “раціональність”. А мистецтво ніколи не було раціональним. Красу творять серцем, а не розумом. Дозволите? Я би хотів зблизька подивитися на це чудо.”

Я молив діда, я подумки благав діда дозволити незнайомцю зайти в будинок. Чорт забирай, діду, не будь старим занудою, ти повинен показати свій бісовий Мерседес цьому чоловіку! Ну ж бо, діду, в тебе все написано на обличчі — ти з радістю показав би йому авто, якби не твій довбаний характер. Ох, діду, старий мій, самотній, нещасний діду, як мало тобі потрібно для радості: лише кілька підбадьорливих слів від випадкового незнайомця на жовтому спортивному авто. Зроби собі приємність, діду, перестань бути старим буркотливим занудою. Не заради цього чоловіка, зроби це заради себе.

“Хто це поруч твого діда?”

Я здригнувся від несподіванки почути голос дівчини поруч себе. Аліса з’явилася невідомо звідки, від неї віяло квітами і вишнями. Я зловив себе на думці, що хочеться спробувати на смак той аромат квітів, який віяв від неї. Хочеться торкнутися до неї вустами і відчути, яка пахне вишня і квіти на її шкірі, на її волоссі.

“Не знаю. Приїхав на тій жовтій тачці і причепився до мого діда. Ох, бідненький, не знає на кого нарвався, зараз дід його відішле до бісової матері!” - я спробував скривити губами щось на зразок посмішки, але Аліса навіть не дивилася на мене.

Я прослідкував за її поглядом, який був прикутий до того незнайомця. Аліса дихала розміряно і глибоко, не чуючи моїх слів, не звертаючи уваги на мене. Я відчув ляпас заздрості, Аліса вперше в житті бачить цього чоловіка, але я готовий побитися об заклад, що варто йому лишень поманити її пальцем і дівчина піде за ним на край світу. Як це йому вдається?

Ми всі: дід, Аліса і я, - ми належали цьому чоловіку, ми слухалися його розміреного голосу, його спокійних рухів, його стриманої посмішки. Він був немов чарівником, невидима магія якого діяла на нас. Довбаним чарівником з країни Оз, який виміняв у мене Алісу за кілька цукерок.

“Можливо нам варто підійти ближче?” - Аліса запитала мене і не дочекавшись відповіді, пішла.

Я підвівся і рушив за нею. Дівчина була одягнена в білий сарафан з рожевими цятками. Одного разу, через багато-багато років потому я дізнаюся, що чоловік може запам’ятати одяг жінки лише в одному випадку - якщо він у неї закоханий. Усі білі сарафани з рожевими цятками нагадують мені про Алісу, про солодку нудоту в шлунку, про аромат вишень і квітів.



Дід Іван і незнайомець вже встигли зайти до будинку. Незнайомець повільно ходив навколо авто, тримаючи руку за кілька міліметрів від металу, але не торкаючись поверхні. Хвилини дві ніхто не наважувався вимовити і слова.

“Повинен визнати, що це чудова ідея тримати таке авто просто в будинку! Для такої краси не місце в запиленому гаражі. Але як ви виїжджаєте з будинку? Не бачу жодних дверей потрібної ширини...” - чоловік перевів питальний погляд на діда Івана.

“Ніяк! Це авто стоятиме в будинку до мого скону,” - відповідь діда була холодною і різкою.

“Ох, облиште, Іване Дмитровичу. Це ж не музейний експонат! Це втілення краси і найкраще розквітнути воно може лише з асфальтом під шинами і з бензином у венах!”

“Хочете дивитися — дивіться. Але не вчіть мене, я прожив достатньо, щоб дозволити собі самому вирішувати як жити,”

“Тримати в будинку таке авто і не їздити на ньому, це все одно, що бути одруженим на довгоногій фотомоделі і ні разу.., - чоловік кинув поглядом на нас з Алісою і, знизивши голос, додав, - це ніби бути одруженим на фотомоделі і ні разу не займатися з нею коханням, - незнайомець посміхнувся, він почав помітно нервувати, дідусь більше не здавався таким дружелюбним, як на початку їхнього знайомства, - Та облиште... Ви серйозно? Цей автомобіль повинен знову відчути смак асфальту, вдихнути на повні груди і випустити з ніздрів вогонь! Мерщій несіть сокиру і ми разом прорубаємо йому шлях до свободи!”

Це було занадто. Навіть мені було зрозуміло, це був невдалий трюк чарівника. Кепський характер мого діда брав реванш.

“Ох, трясця твоїй матері, ти звідки взявся такий розумний? Іди до біса зі своєю поезією! Коли тобі майже вісімдесят і вже не існує кількох держав, в яких ти народився, тобі не до довбаної романтики на колесах! Не до сексу на задньому сидінні! Я хочу, щоб ця машина стояла тут і заіржавіла тут, і розсипалась в порох ось тут! Я хочу, бо це моя машина і мій дім! Тобі все зрозуміло?”

“Ви помиляєтесь, Іване Дмитровиче, ви помиляєтесь! Ви навіть не розумієте наскільки це неправильно! Подивіться, це ж мистецтво! А хай йому грець, ця краса у ваших руках, а ви дозволите їй отак зачахнути? Красою потрібно ділитися, вона повинна приносити задоволення простим перехожим, які ведуть вранці дітей в школу, інакше одного дня краса помре, так і не виконавши свого головного призначення — дарувати щастя та любов.”

Аліса несподівано схопила мене за руку, міцно-міцно стиснула, її нігті вп’ялися мені в долоню, я ледве не закричав від болю. Я повернувся до неї, але вона зовсім не дивилася на мене.

“Чорт забирай, щоб якийсь міський довбень на клятому “Порше” вказував мені, як жити! Та що ти знаєш про життя? Що ти знаєш про авто? Ти хоча б здогадуєшся скільки таких, як я, надірвали свої спини для того, щоб такий шматок лайна, як ти, міг кататися на блискучому жовтому “Порше” по цих роздовбаних дорогах і ні про що не хвилюватися? Забирайся геть!”

“Ви помиляєтесь...”

“Забирайся, курва твоя мама! ЗАБИРАЙСЯ!!!”

“Іване Дмитровичу, але ж хіба вам не хочеться ще раз проїхатися на вашій машині? Зробіть це в пам’ять про Ларису Петрівну...” - це був голос Аліси? Ах, боже мій, невже це сказала Аліса? Слова дівчини, здавалося, прозвучали несподівано навіть для неї.

Тиск на мою руку посильнішав і її нігті намагалися продірявити мою долоню.

“Трясця вашій матері, не вистачало мені ще лекцій від молокососів! Геть з мого будинку усі! Забирайтесь під три чорти!”

Я потягнув Алісу надвір. Вона не опиралася, слухняно йдучи за мною. Ми не озиралися. Позаду долинали прокльони діда Івана. Через якусь мить донеслося гарчання двигун і вищання шин — незнайомець також поїхав.

Тоді Аліса обернулася, провела поглядом зникаючий в далечі автомобіль незнайомця, раптово зірвалася з місця і побігла кудись, залишаючи після себе в повітрі аромат вишень і квітів. Я стояв, не розуміючи що мені робити, я чекав цілу вічність, доки зі сповненого аромату вишень повітря повернеться Аліса, знову посміхнеться до мене і ми підемо до кар’єру, вона буде говорити про різні нісенітниці, а я не слухатиму, лише ловитиму ніздрями її запах, тремтітиму від близькості тепла її тіла й, немов загіпнотизований, спостерігатиму, як рухаються її губи, народжуючи ті слова, які не мають для мене жодного значення.

І саме тоді я зрозумів, де шукати Алісу.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 25-03-2013

У цьому світі не існує країни для старих з розбитим серцем.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Павліна Пулу, 25-03-2013

!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Gutsulka, 25-03-2013

Трохи боюся це

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 25-03-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 23-03-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 23.542838096619 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …