Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48257
Рецензій: 92959

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Дорога

Декілька слів про подорожі та поїздки ( уривок №2)

© Ковальчук Вова, 23-03-2013
                                                     3
   Подорож – це потяги.
   Потяги – це подорож.

  Повільні блискавки що розтинають простори улюбленої країни, її ліса, поля, її сухе та солодке повітря, котре іноді стає занадто твердим аби ним дихати і воно кришитеться мов цегла та осідає в кишенях заклопотаних громадян.
  Вона, зроблена із заліза доволі гнучка блискавка, везе тебе в різні напрями, всюди куди побажає твоя фантазія, всюди де простягаються безмежно довгі рейки по котрих здається рухаються не тільки потяги а самі небеса.
  Час в цих блискавках застигає тягучим киселем, а іноді навпаки пробігає швидко немов якийсь африканський бігун.
  Сни в них, рвані як сорочки на п’яних чоловіках. Вони уривчасті, що просто не можеш згадати їх, їхнє звучання,  їхню картинку чи хоча б суть яку вони мали до тебе до нести. Часом через цю уривчастість сни переплітаються міцним вузлом з реальністю. Сидиш і думаєш, цей спогад який виник не зрозуміло звідки насправді реальний, або це лише ведіння спроектоване твоїм збудженим розумом.  
  Люди у блискавках на вигляд спокійні, зосереджені. нічого  їх не турбує але якщо приглянутися уважніше відразу видно, їх ця дорога, ця подорож, ця блискавка, так само турбують як і тебе. Дуже подібну не зрозумілу реакцію викликає циганський табір котрий розташований неподалік від в’їзду до міста.

  Я ні в якій мірі не можу уявити своє дитинство і подальше життя без залізничної дороги, сумних дизелів та суворих проте справді гостинних вокзалів з котрих вилітають на волю дикі мов коні потяги. Якщо вже говорити про них - залізних блискавок української залізниці то безумовно не в якому разі не можна обходити увагою також вокзали, справжні монументи подорожі.
  Здається я проріс крізь асфальт перону, не зрозумілим бур’яном, з котрим всі тішилися, гралися, котрому по доброму посміхалися, майже всі працівники залізничного вокзалу.
  Моя мама більшість свого життя пропрацювала на вокзалі, тому недивно що більшість моїх дитячих спогадів пов’язані саме з ним.
   Міст котрий немов турботливим крилом накриває залізничний путь, одне з перших що я згадую. Ми йдемо в дитячий садочок, наш шлях пролягає крізь рейси, мама наказує дивитися під ноги. Я не хочу йти.  Прошусь на руки або щоб вона щось цікаве розповіла.Мама вигадує на ходу казку про колобка та робота.
  Я вже писав що не любив залишатися в дома, так само я страшенно боявся залишатися і в дитячому садку. Тому мама майже силою мене затаскувала до нього. Після того як вона віддавала мене в руки виховательниці я біг до великого вікна і чекав поки повз нього пройде моя мама, і коли вона приходила дуже голосно ридав.
  Мама була вимушена мене брати на роботу.
  Тому я напевно пам’ятаю всі зміни, котрі торкнулися мого вокзалу, всі його ремонти, як змінювалося його обличчя, немов  я батько який слідкує за дорослішанням дитини. Хоча насправді навпаки. Він мій другий батько, а я один із багатьох його синів.
  Знаєте є син полка, а я ось син вокзалу.
  Я по всюди блукав, тому я мене знали не тільки касири біля котрих я найбільше ошивався , а також мілціянти і навіть машиністи. До сих пір їх пам’ятаю і вони мене, тому приємно буває їх зустріти десь в місті та привітатися.
  Мене в обличчя ще знали продавці іграшок і книг, які тримали свої ятки на вокзалі, що логічно, бо іноді людям хочеться щось почитати в дорозі. Спочатку мама платила за різні розмальовки, дитячі журнали, іграшкових солдатиків, яких мав здається цілий батальйон. Потім вони побачили, що я можна сказати місцевий тому дозволяли брати журнали та іграшки, на певний час, аби я згодом я повертав. Я вертав іграшки цілим і не ушкодженим навіть журнали листав дуже повільно та обережно аби не залишити жодного сліду, відчував відповідальність, боявся не виправдати довіру котру мені надавали без будь яких зайвих думок такі щирі продавці книг.
  Мама працювала то в багажному відділені, то в касах, то нарешті там де вона й досі працює старшим квитковим касиром. Я як справжнє вірне цуценя ходив за нею, і слухняно висиджував робочий день.
  Мені не сильно було нудно, я набирав із собою іграшок та грався як ні в чому не бувало. Любив дуже гратися у фільми. Це коли я уявляв себе героєм недавно побаченого боєвика, у свій час дуже сильно захоплювався ними, і програвав побачений сюжет. Бігав по коридору службового приміщення, підплигував як Ван Дам, витягнувши одну ногу в перед. Переважно воно робилося не сильно голосно, але коли загравався касири давали зауваження, і я його сприймав занадто близько до серця.
  Раз всім працівникам роздали книжечку про формування станції Житомир її історію. Прикро що її ніхто так і не читав. Я назбирав цих книжечко здається штук сім чи вісім. Де  тепер вони я й гадки не маю,можливо десь пороздавав або мама забрала в село, щоб розігрівати грубу. Касири із задоволенням мені їх віддавали, казали навіщо в дома зайва макулатура. Мене таке ставлення засмучувало. В тій книжечці містилися фотографії старих потягів. Самих найперших. Таких дивних і не схожих на теперішніх. Мала книжечка також і фотокартки вокзалу. Які засвідчували його довголіття.
   Коли я підріс, став менше бувати на вокзалі, але все одно він з мого життя не зник. Мамі  часом давали завдання, бути контролером бо вільних людей не вистачало. От мама бере мене із собою наприклад на потяг Житомир – Фастів. І ми їдемо. Мама залишає мене біля молодих хлопців мілціянтів, а сама іде по вагонах. Ми гралися в карти. На пари. Я погано грав тому молодий сержант з яким я був у парі, часто нервував через мої не розумні ходи в наслідок  котрих ми програвали.
  Мені подобалося так заповнювати свій вільний час, в потязі який тобі на той момент не засіб пересування а місце де можна сказати проводиш вільну годину, відпочиваєш і насолоджуєшся пейзажем котрий змінювався за вікном немов картинки в альбомі, грою  в карти яку здається не разу не вигравав.

  Найчастіше ми з мамою їздили до Коростеня. Саме в ньому знаходилося головне відділення до котрого відносилася станція мого міста.
  Маму часто туди викликали, вона брала мене і ми їхали. Я чекав її біля приміщення де проходила певна нарада. Читав книгу, переважно фантастичну, кормив бутербродами лякливих бродячих псів. Потім коли мама вирішували свої справи ми гуляли цим маленьким проте старовинним містечком, десь годинку або дві скільки вистачало часу. Добиралися до вокзалу сідали на дизель тай їхали назад до дому сповнені почуттям виконаного обов’язку.
  Коростень ще також був для нас перевалочним пунктом.
  Більшість маминої рідні проживає в Малині, а саме сестра та брат. Переважно ми їздили до тітки, маминої сестри. Вона мала двох дітей: Сашка – він був старший за мене на вісім років тому йому зі мною напевно не сильно цікаво було,  і Таню старшу всього лиш на два роки за мене, тому з нею я легко знаходив спільну мову.
  Їхав у Малин завжди із задоволенням.
  Звичайно простіше туди добиратися на маршрутці. Бо потяга прямого немає і якщо добиратися залізницею то потрібно до Коростеня дві години  їхати на дизелі, потім чекати годину електричку і вже сівши на неї та проїхавши теж приблизно годину опинялися в Малині. Але був час коли коштів не вистачало буквально на все. А так у мами проїзд безкоштовний як у працівника залізниці, тільки залишалося за мене заплатити, і то бувало так проїжджав – зайцем.
  На маленький затишний Малинський вокзал прибували десь на вечір стомлені подорожжю, повільно йшли на автобус що довозив нас прямо до вулиці де жила тітка.
   Переважно залишалися там на день або на два, залежно від певної ситуації. Мені там подобалося. Я цілими днями разом із сестрою бродив по тому маленькому містечку намагаючись дослідити кожен його куток.
  Сашко  навчався  на той момент в Житомирі в музикальному училищі. З дитинства грав на флейті йому завжди подобалася музика. Пізніше коли підріс грав у якомусь гурті на бас гітарі, я навіть був присутній декілька разів на їхній репетиції. Проте згодом він покинув музику і почав вести дорослий заклопотаний спосіб життя.
  На першому курсі він проживав у нас, разом діли мою кімнату.
  Після чергових відвідин тітки, вже втрьох – я, Сашко і мама, рушили назад до дому. Через трошки більше чим година опинилися в Коростені де трапилася історія котра мені чомусь на довго запам’яталася.
  На другому поверсі вокзалу був буфет де продавали не свіжи пиріжки та салати, пиво і горілку за доволі не дорогими цінами.
  Заливши маму на першому поверсі вокзалу піднялися з братом до буфету, часу до прибуття нашого дизеля ще було вдосталь тому ми вирішили підкріпитися.
  Замовили у строгої продавчині шість пиріжків з картоплею здається і брат собі бокал холодного пива.
  Стояли собі за столиком та їли, я Сашку розповідав якусь вигадану чи то правдиву історію, він кивав головою вдаючи що слухає мене.
  І тут підійшла вона.
  Такі як вона мають ставати героїнями сучасних книг. За їхньою долею повинні слідкувати тисячі домогосподарок по всій країні, роблячи її слова усною народною творчістю.
  Напевно на той час вона жила з якимось художником, котрий переїхав в Коростень невідомо звідки найпевніше що десь із Донбасу бо тут залишилася квартира в спадок від його бабусі що померла від раку горла, ну любила старенька вийти на балкон своєї скромної однокімнатної запалити люльку та слідкувати з висоти п’ятого поверху як метушаться люди з низу. Він охайно прибрав квартиру після похорон і відав речі бабці місцевим бомжам.
  Вона зустріла його десь біля чергової забігайлівки де збиралася еліта любителів спиртних напоїв. Він їй допоміг добратися додому, вона ледь трималася на ногах, він перечепив її через раму свого старенького велосипеда та повіз по вказаному адресу, але там стара жінка прогнала його,  в наздогін крикнувши що хай краще втопить свою нову подружку, так буде краще для всіх, завіряла жінка розмахуючи пательнею немов мечем.
  Вона прокинулася у його вдома.
  По всюди валялися картини. Там були і портрети та пейзажі, також там були не зрозумілі сюрреалістичні роботи яких вона не розуміла.
  Він з’явився перед нею повністю вкритий фарбою ніби скупався тримаючи в руках чашку кави та бутерброд з маслом та ліверною ковбасою.
  Після того як вона з’їла бутерброд, продемонстрував портрет намальований з її натури. То була любов.
   Після того вони стали жити разом. Разом вони і кодувалися  від алкоголізму разів вісім. Він продовжував малювати її портрети, то вона десь в лісі, то оголена лежить в ліжку тримаючи в руках віяло.
  Проте ці картини ніхто не купував.
  Звинувативши її у всіх гріхах, а насамперед у тому що саме через неї він не може стати заслужено відомим художником вигнав з дому.
  Вона тинялася нещасна декілька днів по містечку, в холодну пору грілася на вокзалі поки одного дня не натрапила на мене і Сашка.
  Можливо це і не її історія, але саме так я уявляю її долю згадуючи нашу першу та останню зустріч .
  Виглядала вона тоді так. Рожеві подерті кросівки на ногах, сірі від бруду подерті на ногах джинси, сірий світер, зеленувата курточка на яку спадало довге не помите волосся.
  Вона підійшла до нашого столику.
  Вона була карликом
  Вона підійшла до столику і звернулася до брата:
  - Дай поїсти.
  Сашко не відреагував. Мовчки жував пиріжок.
  Я і вона на той момент мали однаковий зріс. Я тоді ходив у другий клас.
  - Дай поїсти.
  Брат розвернувся до неїї і виразно крізь зуби промовив:
  - Відчипися.
  - Дай поїсти.
  Тиша.
  - Дай поїсти.
  Брат не витримує. І тикає прямо їй в обличчя недоїдений пиріжок.
  - Смачного.
  Вона падає на підлогу.
  Не відомо звідки поблизу виникають дві постаті міліціянтів. Вони хапають її під руки і тягнуть немов охоронці які доставляють засудженого на місце смертної кари.
  Вона перебирає ногами намагаючись вирватися і кричить у байдужі стіни вокзалу:
  - Відпустіть. Ні. Ні. Я невинна. Я просто хотіла їсти.
  Я намагався на неї не дивитися
  
  Напевно вам відома легенда про потяги. Хоча б ота найвідоміша версія.
  Такі легенди розповідають старі дідусі сівши на ганку скликавши навколо себе всіх своїх улюблених маленьких внуків. Їх голос тихий, вони не спішать, розповідають повільно аби запам’яталося, аби все було зрозуміло, щоб не виникало зайвих питань, проте вони не проти її розповідати хоч кожен день, тільки б знайшлися вдячні слухачі.
  Напевно ви пам’ятаєте кожну деталь цієї легенди. Щирі очі діда коли він розповідав, і під час оповіді сам нею захоплювався мов сам від себе її вперше почув, проникнув в середину легенди і діяв заодно зі всіма її персонажами.
Напевно ця легенда вам набридла. Вона вам розповідалася і на ніч, коли не могли заснути від гучного вітру або дощу, і під час походу, розкладене багаття, зорі, місяць і знайомі слова легенди які ви знаєте на пам'ять як тексти улюбленої пісні, і під час довгої подорожі у ті краї про котрі ви вдосталь на чуті але в яких ви не були. Одним словом ви її пам’ятаєте і мені здається дуже добре пам’ятаєте так що хотіли б забути принаймні на певний час. Проте я її нагадаю, в першу чергу собі.
   Отже були давні часи коли кожна місцина суші навіть сама мізерна на котрій проживали хоча б декілька людей згуртованих у плем’я тримала за собою статус окремого острова чи маленького материка. Дуже химерна картина. Уявіть.
   Тисячу маленьких островів як маленькі канцелярні кнопки встромлені в синє тіло океану, на відстані багатьох кілометрів одне від одного.
  Люди завжди прагнули спілкуватися і ще з кимось крім членів свого племені, не забувайте що були острови на котрих проживали і по дві людини і їм не вистачало будь якої допомоги. Тобто жителі островів прагнули порозумітися між собою, подружитися, допомогти один одному.
   Спочатку вигадали найпростіший спосіб подолання  відстані між найближчими островами - у вплав. Відряджали кращих свої плавців, давали їм усні настанови що казати і слідкували як знайома голова зникає за горизонтом.
  Але цей спосіб виявився не ефективний. Ресурсами і людьми не можна було обмінятися, тай плавці не завжди добиралися цілі. То тонули під потужними хвилями діда океану, то їх з’їдала різна нечиста сила що водиться на дні.
  І на одному острові запропонували будувати плоти.
  З цього теж діла не вийшла. Плоти ламалися, люди топилися, видно океан та його боги не хотіли щоб люди об’єднувалися.
  Один чаклун котрий жив сам на своєму острові, самотній як і сам океан вдався до магії, та попросив всіх духів світу допомогти.
  Духи допомогли.
  Вони прислали китів. Кити не такі що зараз плавають в океанах, а інші які розуміють душу людини, які намагалися поєднати розібране людське плем’я. Щирі  віддані  тварини які в жодному разі не скривдять людину. Вони стали перевозити людей з острова на островів, запропонували їм свої спини на котрих будь яке плем’я могло подорожувати первинно диким океаном. Перевозити потрібні друг другу речі харчі. Одружувалися одне між одним, об’єднували  різні племена в одну цілу людську сім’ю. Допомагали кити до поки острови не зробилися великими континентами.
Хтось говорив що вони вимерли від того що стали більш не потрібні бо люди самі навчилися робити добрі кораблі тай немає більше такої не зчисленої кількості островів, хтось говорив що їх забрали духи котрі цих тварин явили цьому світу, хтось говорив що ті дивні кити плавають навколо острова на якому досі живе самотній чаклун.
  Насправді кити впали в тисячолітню сплячку. Виждали певний час. Повернулися до нас вже в обліку залізних блискавок – потягів. Але ви відчуваєте що це вони, я відчуваю. Коли чую як вони між собою перегукуються тужливими гудками-стогонами.
  Отака легенда котру ви вже тисячу разів чули.

  Без вокзалу мене б не було.
  Дехто може сказати, драматизуєш хлопче, впадає в пафос, це трошки заважатиме цій оповіді, не пиши що без вокзалу б тебе не було, красиво звучить але ти перебільшуєш, розумієш.
  Скажу, звичайно розумію, але це дійсно так, у самому буквальному смислі.
  Мій тато теж працював на вокзалі де і познайомився з моєю мамою. Тобто вокзал та нитка яка поєднала моїх батьків.
  Батько на вокзалі ходив міліціянтом.
   Пересувався з гордо піднятою головою по перону слідкуючу за спокоєм. Затримував різну не чисть у вигляді бомжів та алкоголіків, розповідав що більшість з них не була така аморфна як здавалася чинила опір, і бували випадки коли приходилося застосовувати силу. Отак він там працював маючи майже цілодобово справу з бомжами і алкоголіками поки крізь стіну запухлих пик не побачив мою маму.
  Мама вже тоді працювала у довідковому.
  Тато почав залицятися, навіть віддав свого торта за котрим йому пощастила встати в чергу і через три місяця вони одружилися.
  Так що я не драматизую, не впадаю в пафос та не перебільшую. Без вокзалу мене дійсно не було б
  Вокзал  крім того що поєднав моїх батьків, він ще беріг мою маму цілих двадцять п’ять років яких вона працює на ньому від різних неприємностей.
  Приходилося мамі навіть працювати на стрілках. Тоді не було автоматичних як зараз, і тендітні дівчата самі перетаскували шістнадцяті кілограмові бамбули своїми не пристосованими для цього руками. Особливо тяжко приходилося в ночі. Коли холод заганяє тебе в маленьку будку два на два що слугувала маленьким прихистком для дівчат і зовісім не хочеться влізати з відти та обморожувати свої тонкі пальчики.
  Одного вечора мама заговорилася з подружками, тай пропустила повідомлення ну не зовсім пропустила, вона його прийняла що страшніше, тобто вона про нього забула а в повідомленні йшлося що йде московський потяг по тій колії що ішов простий дизель, тобто потрібно було перевести стрілки. І тільки почувши матюки чергового кинулася до них.  Встигла. Аварії не сталося. Обійшлося. Говорила серце так сильно гупало здалося що проб’є грудну клітину та випурне на волю неначе та пташка.  Мамі  на велике щастя по великому рахунку не дісталося. Начальник і так бачив що дівчина поблідла як місяць. Тому просто висловив усну догану та відправив додому поспати.
  Мені навіть страшно уявити як щоб ті потяги б зіткнулися. Маму могли засудити не просто за професійну недбалість а на приклад за політичними мотивами, в партії вона не входила, тобто без партійна. Можна було легко перетягнути до буржуазного націоналізму.  Така собі терористка з поліських лісів яка намагається підірвати дух соціалістичних робітників та громадян що вірять у настання комунізму.  Відправили б бідну матусю в Сибір, в холодну тайгу до суворих російських вовків та ведмедів і народився я там чи ні не відомо. Але якщо б народився я впевнений мені там не сподобалося б
   Можливо вокзал зовсім не причетний до вище описаного а можливо навпаки зіграв свою певну роль. Я у нього спитав би але він не відповість.

  Найбільш відверті розмови говоряться в потягах. Твій сусід котрий знає тебе всього лиш на певний час, точніше на певну відстань. Він розповідає за пляшкою буває і без пляшки різні історії зі свого життя, дуже цікаві та ефектні що складається думка мов він сам їх по вигадував аби розважити когось в дорозі невинною байкою. Але ти розумієш немає сенсу брехати не відомому чоловіку. В тому і сенс п’яних розмов в потягах із незнайомцями. Ти можеш розповісти історію своєї сімї, свого життя, своєї коханої, цей випадковий пасажир їх не знає як і не знає тебе, він їх забуде, як тільки його нога торкнеться перону.
  Такі історії найчастіше не запам’ятовуються, можеш тільки пригадати певні фрагменти, вирвані фрази із контексту, холодний та закурений тамбур, приглушений голос бо ніч.
  В одній з поїздок я почув напрочуд чуттєву історію, котра визвала в мене сльози, не знаю мо то був алкоголь або вітер який намагався потрапити у вагон.
  Того хлопця що мені її розповів я як не дивно запам’ятав. Вдягнений у спортивний фірмовий костюм, в одній руці маленька барсетка в іншій подорожня сумка. Коротка зачіска, точніше її відсутність. Здається його звали Антон. Він був типовим воїном районів, і в його очах палахкотіло багаття. Крім нас двох у  купе нікого не було.
  - Привіт браток, - привітався він десь через годину як потяг рушив, дістав пляшку, я дістав закуску, - я тобі дещо розповім, хочеш слухай а хочеш ні, мені просто це потрібно розповісти.
Він почав. Говорив напрочуд швидко проте чітко. Тепер пригадуючи ту розмову, в пам’яті постають окремі фрази котрі тоді створювали цілісну історію.
  - Тоді нарешті прийшла справжня зима. Від котрої пальці перетворювалися на бурульки і ламалися від сильного вітру.  А в теплому приміщені з тебе витікало води, що хоч чай з неї зварюй. Я познайомився з чудовою дівчиною ще в літку . Вона навчалася на той час у восьмому класі. Виглядала вона значно старше. Я не скажу що вона була напрочуд вродливою і від її краси зривало голову наче від гранати. Ні. Проте вона мала шалену харизматичність, драйв, загадковість. Цим підкупала, чіпляла за живе, якимось не баченим рибацьким гачком.
  Здається ось такими словами він почав оповідь. Така типова оповідка, здалося мені з початку.  Повз нас блукали люди хто в туалет хто до провідника за чаєм, Антон говорив цей хлоп’яга невідомо звідки, говорив і пив. Я теж пив тому більше пам’ятаю ефект тієї історії на мене чим саму історію. Той не зрозумілий стан в котрому я пробув здається здається годин дві поки не прибув на місце своєї по подорожі. Проте вирвані фрагменти іноді знову наповнюють мою пам'ять.  
  - Я першого вирубив ударом в щелепу, здається зламав. Сам дивуюсь як я всіх ламаючи направо і наліво, роблячи інвалідами не опинився за клятими гратами. Другому, такому високому, десь два метри заввишки, заїхав ногою прямо в колінну чашечку. Корона зі своїм напарником кинулися одночасно. Повалили на землю. Коли я вже не мав сили відбиватися і підвестися, лупцювали ногами, добре що ніяких підручних предметів, там різних палиць, штахетів, каменів, пляшок не було під рукою.
  Він розповідав а багаття в його очах перетворювався у маленьку червону точку котра здавалося вискочить на стіл та станцює свій вогняний танок.
  Найчастіше запам’ятовуються кінцівки цих історій, вони завжди ефектні як то належить вигадкам чи розповідям із справжнього життя.
  - Я був ладен дати їй трубу і хай вона б’є нею мене дві хвилини або навіть більше. Неважливо, це все одно не було б рівноцінною заміною. Я не сказав, що люблю її , не попросив пробачення. Не заглянув в очі. Переконував себе, що і так вона все знає і на мої слова просто образитися. Знаєш, в чому помилка багато думав, треба було діяти а не жувати шмарклі. Я змовчав.  
  Не знаю про що саме була історія, але після того як Антон попрощався зі мною, та вийшов на своїй станції. Мені чомусь здалося що вона щира і дійсно йому болить.

  Про потяги мені здається можна говорити вічно. Довго розтягуючи слова, вигадуючи все нові та нові епітети, вигадувати історії пов’язані з ними, але навіщо. Головне здається сказати саме основне, що стосується насамперед тебе і їх. Більше нічого зайвого, ніяких вигадок, тільки те що стосується тебе і їх.
  Я лежу на підлозі. Я чую в нічній тиші як стикуються вагони, як важко дихають залізні кити, як вони вирушають у свою чергову подорож.
   Їм важко, знову вирушати, знову берегти в собі велику кількість подібних один на одного чоловіків та жінок, мчати з цим дивним начинням в загадковому тунелі темряви. Декому з китів пощастило більше, він спить під відкритим небом або просто милується зорями що цілують їхні спини кожної чергової ночі.
  Скільки про них було складено легенд, книг, фільмів, пісень. Безліч. Дехто перебільшував, дехто просто безбожно брехав, а дехто був напрочуд близько від правди.
  Кожен намагався пізнати їхню суть, природу та душу. Проте не всім воно насправді потрібно було.
  До мене долітають їхні стогони, вони кличуть мене разом із собою в дорогу, подорож, але я лежу на зручній підлозі, дивлюсь на жовтий підйомний кран, що висотить вже біля мого будинку здається цілу вічність. Такий собі загадковий титан.
  Я заплющую очі і відповідаю їм. Мене не пускає он той жовтий велетень бачите? Він каже, що я йому потрібний, що ще не час, тай місяць ще поки не настільки гарячий аби прогрівати це нічне повітря.
  Бачимо, але здається ти нам брешеш, тут діло не в тому підйомному крані та в температурі місяця.
  Десь глибоко в середині я відчуваю, що вони праві, тому просто лежу, невідомо що вичікую та слухаю їхні стогони котрі нагадують дуже дивну і красиву пісню залізничного океану.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Не люблю Житомир((((....

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Уляна Галич (Консуело), 23-03-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.672199010849 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …