Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2528
Творів: 45595
Рецензій: 89219

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання на конкурс "Про кохання" :)

Усе буде добре

© Галина Михайловська, 22-03-2013
Двері лікарняної палати зачинилися, випустивши високого чоловіка. Років йому було чималенько, але незжита парубочість проглядала в прямій поставі, у чуприні, не прорідженій роками, хіба що вибіленій на скронях.  

- Гарний у вас чоловік, Наталіє Кузьмівно, - тихо сказала дівчина з ліжка біля стіни. Говорити голосно вона побоювалася, бо шов на місці видаленого апендикса відразу відгукувався підступними кольками.  - Я помітила: як заходить до палати, стіни наче синизною беруться. Такі в нього очі волошкові!
- Хіба?! А я вважала - барвінкові,  - озвалася жінка з ліжка під вікном. В її голосі, теж слабкому, вимученому, чулася усмішка.  - Біля маминої хати барвінком весь схил заплетений, було із чим порівнювати. А волошки - це щось зі шкільного курсу літератури. Очі наче волошки в житі - у Пилипка. А він - Павлусь.
- Павлусь... А він вас Натуською кличе. І впадає коло вас, немов до весілля. Он, почув, що лікар наказав приймати вітаміни, і відразу побіг до аптеки. Наче по чудодійні ліки. Хоча, може, так воно і є...
- Ой, Маринко, але тобі теж вітаміни призначили! Зараз подзвоню, Павлусь й тобі візьме, - сполошилася старша жінка.
- Ні, дякую, - посміхнулася дівчина, - попрошу Гліба збігати. Він має ось-ось прийти. Я це до того кажу, що ви така пара... наче з учора закохані. Дивишся збоку  й бачиш, що воно таки існує  - кохання на все життя. От би й собі так!
У палаті запала тиша.
Дівчина почекала на відповідь, тоді обережно підвелася на лікті й подивилася на сусідку по палаті. Та лежала горілиць із заплющеними очима.
- Задрімала, - подумала дівчина.
Та Наталя не спала.
Маринчині слова  сколихнули те, що було передумано за місяці хвороби. Тут, у лікарні, удень і вночі вела Наталя розмову із собою, переворушуючи події свого життя, довгого й скороминущого водночас. Наче все зважила, оцінила, розложила по поличках. Пояснила собі. А от зараз подумалося - а чи можливо щось пояснити іншій людині? Хоча б оцій дівчинці, що дивиться на них із Павлусем захоплено та заздрісно? Та певно, що ні.

Кохання на все життя...  А, може, так: усе життя - кохання? Покохали - народилися для життя. І не пускаємо кохання піти, аби життя не пішло разом із ним.
Принаймні, у неї так. Ніби й не жила до того, як зустріла Павла. Спочатку наче нічого не сталося; навпаки, наче принишкло, потьмяніло все навкруги, завмерло в тривожному очікуванні. А тоді...
Того вечора він провів її додому, як проводжав чи не кожного вечора. І так само, як учора, як позавчора,  затрималася вона біля своєї хвіртки, дивлячись услід його постаті, що віддалялася порожньою вулицею, то зливаючись із чорними відбитками дерев, то знову виринаючи в колах світла. Ішов швидко, поспішав на останню маршрутку, але перше ніж завернути за ріг, обернувся й помахав їй рукою.
Наталя натиснула на клямку і зчудувалася: замість скреготнути іржаво, та озвалася малиновим дзвоном.  Протяжливо проспівала хвіртка, й суголосно відповіли їй, пересипаючись кришталево, кільця ретязя - мабуть, Бровко повернувся у своїй буді, вмощуючись зручніше.
Щось сталося  у світі - ніколи ще насипана з гравію стежка не вигравала в місячному світлі самоцвітами, ніколи над діжкою з дощовою водою не стояло слабке, але цілком виразне мерехтливе сяйво, ніколи вичовгані сходинки не здавалися виробленими з щирого золота.
Удома було темно й тихо. Мати не вийшла назустріч Наталці. Наталка зрозуміла, чому - аби не сполохати диво, яке, знала та, могло статися з її донею. І дійсно - сталося.
У своїй кімнаті дівчина сіла біля відкритого в сад вікна. Молоде листя кидало візерунчасту тінь на підвіконня, що неясно біліло в темряві. Рух тіней і світла заворожував. Наталя стежила за ним широко розплющеними очима. Усе, усе промовляло їй про таїну буття. Раніше ця таїна була прихована від неї, а тепер поспішала явитися їй у кожному кольорі, звуці, запаху. “...Tajemnicę muszę znać...” - наче почула слова пісні, під яку танцювали сьогодні з Павлусем.  Ось прийшов її час долучитися до головної таємниці життя.
  Вона не хотіла, не могла спати. А що, як вона засне, усе знову стане таким як було?  Та перед світанком задрімала ненадовго, зронивши голову на руки.
А коли прокинулася  - сад був огорнутий світанковим туманом, але не безбарвним, не білим. Рожеві відсвіти східного небокраю, зелені та блакитні відблиски пронизували розмаїтий серпанок, що танув на очах.
Того дня в їхньому саду й в усьому місті розквітнув бузок. Розквітнув, неначе вибухнув  -  налопом, відчайдушно, зірчасто.

Відтоді барви світу довго не зраджували Наталю. І коли замешкали разом із чоловіком у крихітній кімнатці, і коли народилася дитина, і коли працювали зранку дотемна, сходячись разом тільки ввечері.  Навіть у дев’яності - сором зізнатися - вона не розуміла ремствування, що лунало звідусіль: ой, ціни; леле, порожні полиці; ґвалт, відключення електрики! Світло свічі лагідно обіймало родину своїм тремким колом, над потонулим у темряві містом висвічувалися приховані досі сузір’я, а картопля з олією смакувала краще за будь-яку вишукану страву. Наталка сміялася - ось, усе повернулося  на круги своя: чоловік - добувач, щодня йде полювати мамонта; жінка - берегиня, охороняє домашнє вогнище. Хоч і вона крутилася, аби підкинути дров до того багаття, ще і як.  Доню вони піднімуть, це вона знала напевне. Головне, щоб у доньчиному житті колись стався день, повний бузку, пахощів жасмину та кольорових тіней від хмарин. Решта прикладеться.
Злигодні пережити не так важко. Випробування статками витримати виявилося складніше, принаймні, Павлу. А Наталя спершу й цим не переймалася. Павлусь тішиться успіхом, то й нехай. Якщо не вельми приємне товариство зібралося на яхті, то що з того? Завжди можна усамітнитися, та й дивитися на воду, на синю смужку берега. Павлусь швидко помічав її відсутність, підходив нечутно, ставав поруч. А чого їй ще треба? Європейські столиці та екзотичні острови - подорожуючи вдвох із Павлусем, вона ладна була визнати, що ці місця майже не поступаються саду за маминою хатою. Хоча туди вона завжди встигала навідатися. Навіть, коли мами не стало.

... Та жінка. Наталя навіть подумки не називала її на ім’я. Хоча знала, як ту звуть. Була яскрава, дуже яскрава. Можливо, занадто яскрава, і поруч з тими кислотними кольорами вигасали інші, природні, барви.
Барв стало бракувати й у їхньому житті. Навіть кохані сині очі дивилися сіро.  І сам Павлусь ходив каламутний і потьмарений. Убогий відбиток себе самого. І в бізнесі йшла смуга невдач, може, випадкових. Але, скоріш, підстроєних.
Аби врятувати свого Павлуся, вона могла б убити ту жінку. Хто торочить про гріх, не розуміє: це люди судять по ділах. Бог же прозирає мотиви. Зупинило її інше - ніхто не в змозі відкрити очі іншому. Кожний сліпне й прозріває сам. Їй залишалося рятувати хіба їхній світ. Аби Павлусеві було куди повернутися - коли схоче, якщо схоче...
Донька була далеко - ще торік вийшла заміж у тому місті, де вчилася. Павлусь - ось він, але до нього не докричатися й не достукатися. Хоча Наталя не кричала й не стукала. Вона поїхала. Поїхала до старого будиночку з вікнами, що дивилися в старий сад.  
У саду стояла зима. Тут теж не було барв - білий сніг, чорне віття - але це не була безбарвність давнього фото, вицвілого та помутнілого. Чітка й чесна двоколірність гравюри. І була стара хвіртка. На неї можна було дивитися й уявляти собі, що вона відкриється.
... Він прийшов напровесні. Приїхав маршруткою. Наталя поралася в саду. Підійшов, підняв із землі шкребок і став обчищати відсталу кору на пошерхлих стовбурах. Працював завзято, наче й з себе здирав усе зайве, чуже, пристале. Наталя згрібала на купу тогорічне блякле листя, відкриваючи лискучу чорну землю з цятками молодої зелені. Навислі хмари розірвалися на заході, показавши клапоть неба - блакитний, немов сойчина пір’їна.  

І про хворобу свою Наталя думала. Думала, тільки б не залишити Павлуся самого. Наче вийшло. Тепер треба дивитися за ним, берегти його, притримувати, щоб не загнав себе - відтоді як прогорів, працює, як віл. Заприсягнувся повернути втрачене. Наталка не могла сказати йому, що їй не треба нічого з того дріб’язку. Не могла, бо кожна людина - особлива, кожна грає свою власну гру. Вона любить Павлуся таким, який він є, але їй не зрозуміти до кінця, що то за головний стрижень, на якому тримається його сутність. Павлусь теж не знає, що він відкрив їй колись усі барви світу. Ніколи вона йому про це не казала. А як скажеш? Не існує таких слів.
- Боже, дай нам піти разом, в один день, - звично, навіть не помічаючи цього, помолилася вона. Тепер лише це було по-справжньому важливо в їхньому житті.

Тим часом до Маринки завітав Гліб. У білій тісняві шпитальної палати виглядав завеликим, занадто свіжим і рум’яним - такий собі райський птах і слон у посудній крамниці водночас. Чи не тому відчувалося, що ці відвідини хай трохи, але обтяжували його? Втім, поза цим здавався симпатичним хлопцем:  приязним, жвавим. Поставив сумку, цьомкнув Маринку в щічку, підхопив з тумбочки рецепт, крутнувся й уже його нема: щез за дверима.

Дівчина зиркнула в бік сусідки. Наталя бачила в дівочих очах тінь мовчазного запиту.  Стільки б могла їй сказати... Шукала потрібні слова, а вони все не йшли.  Нарешті промовила, намагаючись, щоб голос лунав переконливо: - У вас теж усе буде добре. Ось побачиш, Маринко!

Може, додала б ще щось, але не встигла. Двері знов відчинилася, впускаючи Павлуся. Ніс перед собою оті марні вітаміни наче чудодійну ікону. І, побачивши його, Наталка вмить забула про все інше, розчиняючись у веселковості  світу, потопаючи в його немеркнучій стобарвності.  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Анізія, 03-07-2014

Кожний сліпне й прозріває сам

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Павліна Пулу, 25-03-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Nina, 25-03-2013

Чудовий твір

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Gutsulka, 25-03-2013

Браво!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 25-03-2013

Забути ...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Z, 23-03-2013

Про кохання... чи про життя?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Уляна Галич (Консуело), 23-03-2013

Кожна людина...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 23-03-2013

Багацько добрих слів

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 23-03-2013

Барви світу

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Грабар, 22-03-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 22-03-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 22-03-2013

Упадати коло неї все життя немов до весілля.

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Петро Домаха, 22-03-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.8064918518066 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …