Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44518
Рецензій: 87058

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Тіні старої груші (частина ІІ)

© Уляна Галич (Консуело), 21-03-2013
Конюшина пахла вогкою свіжістю, ніччю, вигрітою на сонці землею. Жати її було просто – обважнілі від роси стебельця податливо лягали під лезо серпа. Так і хотілося набрати в жменю пасмо побільше – широко розмахнутись, вдарити серпом навскіс, обтинаючи тугі паростки ближче до землі… Та цього не варто було робити.
Юстина знала – слід бути дуже-дуже обережною. Її невеликі, вкриті мозолями руки відщипували від пишного конюшинного пирога по малесенькій дрібочці, серп ішов не розмашисто, ціпко, – а рухався ледь-ледь помітно, підтинаючи потроху то там, то там трилистого лапатого рясту. Такий спосіб роботи був неквапливим, вимагав багато уваги й часу – одначе так їхня маленька витівка мала більше шансів зостатися непоміченою. Звичайно, поки роса не висохне – сліди нічних відвідин залишатимуться, але Юстина гадала, що найменше до полудня сюди ніхто, крім неї, не поткнеться. Якщо їм з Мартою пощастить, певна річ.
Якщо Бог буде добрим до них цієї ночі.

Віддалік так само зосереджено, неквапливо, зігнувшись у три погибелі працювала Марта. Відстань між ними була якраз такою, щоб можна було перегукуватись напівшепотом. Жінки намагалися надміру не наближатись одна до одної – так сліди були менш помітними. Але й утрачати з поля зору подругу Юстина не хотіла. Мало там що…
Місячне сяйво заливало околиці сріблястим маревом. Юстина як на долоні бачила темну облямівку лісу на горизонті, лан із просапаними нею сотими цукрових буряків – трохи зліва, а внизу – вузьку улоговину Панської Греблі. Загалом ці місця мали недобру славу на селі. Колись тут протікала невелика річка, потім її загатили, бо весняні паводки рік у рік завдавали неабиякої шкоди панським посівам, – з часом річка змінила русло, а на старому місці зосталися хіба що розсип мілких озерець-калюжок, та густі зарослі очерету й болотяної трави. Поступово більшість озерець теж висохли, землю розорали, та очерет все одно ріс і ріс, незважаючи ні на що. Він був таким упертим, цей очерет… Казали, що в тих калюжках свого часу знайшла спочинок не одна християнська душа… Втім, жодного трупа так і не знайшли. Хоча, ймовірно, ніхто насправді й не хотів нічого знаходити.
Юстина спробувала відігнати похмурі думки. Найкращим способом для цього була молитва – та чомусь молитися сьогодні не виходило.
Десь, на іншому боці схилу, злостиво зойкнула сова, – ймовірно, вполювавши мишу або якусь іншу дрібну тваринку. Від несподіванки жінка здригнулась, вигострена сталь серпа ковзнула занадто високо і зачепила пальці… Різкий біль пронизав ліву руку. Кров крапнула на зелень конюшини – у непевному місячному світлі вона була подібна до бризків чорнила.
Кров – це було саме те, що мусило розбудити приспаних духів, які мешкали в цій долині. Хоча Юстина й ніколи не вірила в них. Чи переконала себе, що не вірить. А тим часом щось давнє, майже приборкане, знову озвалося в ній, неприємно шкрябонуло сподом душі, розтривожило й доти неспокійні думки Юстини.
Марті до певної міри було простіше. Її коріння зосталося в іншій землі, далеко відсіль. Тутешні привиддя не мали над нею влади.
Юстина невдоволено витерла закривавлені пальці об полу фартуха. Що б там не було, вона не дозволить зупинити себе всіляким нікчемним фантазіям. Не чекаючи, поки кровотеча припиниться, Юстина продовжила працювати. Веренька, зав’язана хитромудрим вузлом, була майже наповнена. Ще трохи – і можна буде повертатися додому. Врешті, їм з Мартою потрібно бодай трохи відпочити перед завтрашнім днем. Наступним днем важкої праці. Одним із багатьох, з яких складалося їхнє життя.
Знову закричала сова.
Цього разу – різко, пронизливо, тривожно.
А вслід за цим почувся інший звук. Звук, який не мав нічого спільного із потойбічними мареннями. Звук, набагато жахливіший і осоружний.

То був звук автомобільного двигуна, що невмолимо наближався. Юстина рвучко підхопилася на рівні. Марта так само стривожено завмерла, дослухаючись. Звук був трохи натужним, хрипливим – так гарчати міг лише один двигун у їхньому селі. Він належав уазику колгоспного агронома – Михайла Кривоусова. Росіянин з-над Волги, освічений і в принципі непоганий чоловік, агроном не розумів тутешніх людей, їхньої нелюбові до колгоспної праці, засуджував потяг до власництва… Йому здавалося, не може бути нічого прекраснішого за соціалістичну державу, де всі рівні, де кожен отримує за потребами, а віддає за можливостями, де хліб і до хліба… Син безіменного наймита і вбогої селянки, Кривоусов з раннього дитинства присвятив себе розбудові соціалістичного суспільства, був комсомольським активістом, воював з нацистами, і навіть побував у Берліні, за що був нагороджений відповідною медаллю… Можна сказати, він був непересічною особистістю – але тут, серед цих упертих галичан, Михайло почувався якимось загубленим і чужим.
Ці почуття агроном намагався компенсувати тим, що не давав спуску колгоспникам, цілими ночами ганяв полями на своєму роздовбаному уазику, вилапуючи несвідомих крадіїв колгоспного майна, по неділях особисто чергував на дверях у клубі, контролюючи явку селян на ту чи іншу просвітницьку лекцію… Власне, агроном поступово перетворювався у злостивого сторожового пса. Голова колгоспу недолюблював його за надмірну принциповість у деяких питаннях, з рештою колгоспної братії Михайло надто не приятелював, позаяк був непитущим, а деякі ланкові пліткували, що й жінками він особливо не цікавиться... А щодо Юстини… швидше за все, її він узагалі ненавидів – мабуть, відчував у жінці якийсь підсвідомий опір, внутрішню силу, котра так і не піддалася його контролю. На початку, коли Кривоусов тільки-но з’явився в селі – то поклав був оком на цю тендітну, розумну жінку, яка самотужки виховувала дитину… Та доволі швидко зрозумів, що взаємності не діждеться. Відтоді минуло багато часу, і з його плином та початкова приязнь, яку відчував чоловік, перетворилася у щось липке, недобре, щось таке, у чому він боявся зізнатися навіть перед самим собою.
Юстина частково здогадувалася про ці почуття – та вони її не лякали. Вона взагалі утратила здатність боятися – загубила свій страх ще в далекій юності, коли цілими ночами доводилось чатувати біля вікна, очікуючи, хто ж саме навідається до них із матір’ю сьогодні – «хлопці з лісу», які могли бути й дуже добрими, проте недолюблювали місцевих поляків, «ястрєбки», котрі наполегливо вірили, що Розалія з дочкою переховують на своєму горищу повстанців, чи якісь інші, треті – яким на все було начхати, окрім недограбованого добра у господарських скринях.
З тих часів, коли смерть ходила з нею поряд, крок-у-крок, Юстина і втратила страх. Хоча багато хто після того, що бачила й пережила вона, просто б зламався. Та не Юстина, ні. Вона навчилася бути обачною, так – але вогники в її очах… іноді вони спалахували справжнім божевіллям. І мабуть саме тому односельці намагалися не зачіпати жінку. Всі знали – кривди вона не подарує, хоча назагал і була дуже доброю та чуйною людиною.
Тому і подруг у неї не було. Окрім Марти, звісно. Та більшість односельців уважали Марту ще більш скаженою, аніж Юстина – так що, ймовірно, їм обом і справді було по дорозі.
Недарма ж на цьому конюшиновому полі вони опинилися разом цієї ночі.

– Марто, ти чула? – стривожено напів-зойкнула, напів-прошипіла Юстина.
– Чула. Думаєш, то він? Кривоусов? – Марта кинула недожату конюшину і підійшла ближче. В її очах переляку не було – та все ж вона підсвідомо прагнула захисту сильнішої духом і більш досвідченої подруги.
Юстина розуміла, що за цих обставин несе відповідальність за них обох – Марта була їй, як молодша сестра. Позатим, тривожний звук почав ніби потроху віддалятись. Зараз жінка вже не була достоту певною, що саме вона чула. Та й чи ж чула взагалі?
– Не знаю… Ніби його машина.
– І не спиться ж йому, чорту кривому.
– Йому ніколи не спиться, – скривилась Юстина. – Більше ніби не чути… Ану тихо…
– Не чути. Може, здалося? – з надією прошепотіла Марта.
– Обом відразу?
– Ну а що… Ти сама казала, що це недобре місце… І сови кричать… У нас вдома вірили, коли сова кричить – значить, або на смерть, або на весілля.
– Ти думаєш, я збираюся заміж, Мартусю? – Юстина не стрималась, аби не пожартувати.
Марта всміхнулась. Потроху вона почала заспокоюватись.
Звук більше не повторився – здавалося, він просто розчинився у місячній імлі. Можливо й справді то була якась полуда? Юстина пересіпнула плечима.
– Давай-но ще трошки, Мартусю, та й підемо додому.
– А може… може, йдемо просто зараз? – несміливо запропонувала молода жінка.
– Та бач, веренька ще не набита, як слід. А конюшина ж гарна яка… Шкода отак іти.
– Шкода. – неохоче погодилась Марта, і пішла до своєї в’язанки. – Де ж я той серп кинула… Боже ж ти мій… Ото сліпота.
– Знайшла? – перепитала Юстина.
– Знайшла.
Жінки повернулися до роботи. Насправді Юстині й самій хотілося щонайшвидше зникнути звідси – але щось уперте, навісне в її натурі не давало зробити цього. Це було б… як визнати власну слабкість, чи що. Юстина не завдавала собі клопоту подібними роздумами – просто інколи вона відчувала, як щось усередині неї наче крається надвоє… І ті дві половини… у них були власні голоси. І вони розмовляли між собою. Найчастіше – сперечалися. Давати раду з ними було ой як непросто – та Юстині зазвичай вдавалося змусити їх замовкнути. Так чи інакше.

Зненацька тишу, яка була запанувала в улоговині, розітнув тихий, одначе цілком розпачливий жіночий зойк.
То кричала Марта, випроставшись, і спрямувавши погляд кудись вдалину. Юстина бачити цього не могла, проте на цей раз гарненьке обличчя подруги було перекошене справдешньою гримасою жаху.
Жінка, вкотре за цю довжелезну ніч, здригнулася. На щастя, серп цього разу просто випав у неї з руки, не завдавши ніякої шкоди.
– Що таке, Марто? – Юстина намагалася стишити голос, але в неї це вийшло погано.
– Дивись, Юстино, он там, на пагорбі… Дивись! – рукою вона вказувала кудись на протилежний бік Панської Греблі.
– Тихіше, Мартусю! Що, як агроном все таки десь недалеко…
– Юстино, глянь туди, прошу!
– Ну, що таке… – Юстина примружила очі, і спрямувала погляд у вказаному напрямку.
Там, над обрієм, і вимальовувалась якась невиразна тінь. Щось темне, високе… схоже на людську постать.
– Там хтось стоїть. – прошипіла Марта. – Стоїть і наглядає за нами. Юстино… Юстино, мені так страшно… Здається, він був там весь час!
Юстина напружено вдивлялась у невідому з’яву. Щось було в ній… таке моторошне, лякливе… а той же час невловимо знайоме. Жінка наче вже бачила колись щось подібне – а от згадати, коли і що саме то було – не могла, хоч як напружувала пам'ять.
– Юстино, втікаймо! – розпачливо попрохала Марта.
– Зачекай… Якщо це Кривоусов – то він нас миттю нажене уазиком… І тоді вже не відкрутишся. Краще давай почекаємо. Подивимось.
– На що тут дивитись… Воно… Воно наближається. Воно йде сюди, Юстино!
– Марто, не дурій! Щоб там не було, воно не рухається. – Юстина намагалася заспокоїти подругу, але сама не мала певності щодо своїх слів. Можливо, темний силует і справді потроху наближався до них… Його обриси наче побільшали, стали більш чіткими…
Можливо, воно справді було там. І стежило за ними. Можливо, воно збиралося їх упіймати...
– Юстино, втікаймо, поки не пізно! – крик Марти прозвучав, наче передсмертний зойк пораненої пташки.

(Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Звісно, продовження покаже...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 24-03-2013

Таємниці ночі?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 23-03-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 22-03-2013

Моторошно та правдиво

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Грабар, 22-03-2013

Текст не відпускає, тримає біля себе.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 22-03-2013

***

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 22-03-2013

Жива картина

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 21-03-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 21-03-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0739359855652 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …