Одного дня ти прокидаєшся, уже майже обід, голова тріщить від важкого сну. Надворі середина осені. Сіре небо, жовте листя, ти п’єш чай, який рятує тебе від залишків важкого сну, і дивися крізь вікно, як осіннє листя відлітає на північ.
“Ах! Дванадцята година! Якого чорта ти мене досі не розбудив?” - Ірина зривається з ліжка і поспіхом одягається. У неї не виходить застебнути бюстгальтер, вона нервується і сердито поглядає в твою сторону. Але вона не просить допомогти.
Не просить же? Саме тому я спокійно п’ю чай і милуюся осінню. Я люблю осінь. Люблю її повільний меланхолічний плин, люблю за те, що можна прокинутися біля обіду, пити гарячий чай, дивитися, як відлітає листя на північ і згадувати про тих людей, які колись дарували тобі свою посмішку, зізнавалися в коханні і розбивали твоє серце. Як це до біса приємно, грієшся чаєм, закриваєш очі і згадуєш їхні посмішки, їхні голоси.
- Мені вчора сказали.., не пам’ятаю, здається Наталя сказала, а може Тамара Петрівна, не пам’ятаю. Так от, чай не можна заварювати кип’ятком. Вода повинна бути біля вісімдесяти градусів. Там для різних сортів чаю — різна температура води. Навіть для білого чаю... Ти коли-небудь бачив білий чай? - Ірина бігає в самій білизні кухнею і нашвидку намагається поснідати.
Я довго п’ю чай і дозволяю спогадам заповнити голову, повернути мене до тих людей, які колись були поруч мене, але тепер стали лише спогадами. Я намагаюся уявити собі де зараз ті люди, як склалися їхні долі, як вони сидять у своїх квартирах по різних куточках планети, сидять біля вікон, підібравши ноги під себе й так само, як я, вони п’ють гарячий чай.
А потім ми з Ірою одягаємося і їдемо в театр. На вході нас зустрічає режисер, він іскриться гнівом, намагаючись всім своїм видом примусити нас відчути нашу нікчемність. Він кричить, що вижене нас з п’єси, позбавить головних ролей і ми будемо лишень декораціями на сценах, або гратимемо чарівних фей у дитячих постановках. А ще, якщо репетиція на одинадцяту, то це значить, що в десять тридцять ми повинні уже бути в гримерці. Він каже, що ми можемо трахати один одного скільки завгодно, але щоб ми не сміли трахати йому мозок.
Обпльовані його злістю, ми йдемо переодягатися. Мені обмащують обличчя кілограмами гриму до тих пір, поки я сам не перестаю впізнавати себе, і перед тим, як мене запхають у той стискаючий-всю-мою-чоловічу-гідність костюм дворянина вісімнадцятого століття, я відпрошуюсь на кілька хвилин в туалет. Наступну можливість спорожнитись я отримаю лише після вистави, коли з мене знімуть цей клятий костюм.
Я виходжу з гримерки, направляюсь до туалетів, прохожу фойє і раптом розумію, що щось трапилось. Я відчуваю цю зміну, вона висить в повітрі, її аромат наповнює мої ніздрі і електричним струмом проходить моїми нервами.
Цю зміну звати дівчина з очима кольору весни. Вона з’являється у фойє театру, Граційно проходить повз під руку з підстаркуватим джентльменом, навіть не глянувши в мою сторону. Її ковтають десятки голодних чоловічих поглядів, ковзають вигином її голої спини, подумки знімають з неї червону сукню. Але вона не помічає їх. Ця жінка цілковито належить старцю в синьому костюмі. Від неї віє молодістю, красою, віє ароматом парфумів, і віє спогадами... Такими далекими спогадами моєї юності. Я згадую про ті чудові дні і знову починаю відчувати присмак її губ на вустах.
І раптом я розумію, що знову в неї закоханий, як і тоді, коли я вперше збагнув це... Коли мені було шістнадцять і я не знав жінок на запах, на смак, на дотик. Пам’ятаю, ми говорили про дощ...
Я пам’ятаю, як ми говорили про дощ. Протягом кількох годин говорили про дощ, говорили наскільки прекрасним буває теплий літній дощ, як чудово, коли його краплі торкаються змученого жарою тіла. І тоді Аліса раптом замовкла. Вона так довго мовчала, що я боявся чи не сказав чогось зайвого і подумки згадував всю нашу дощову розмову. І так само несподівано, як замовкла, Аліса прохрипіла голосом, повним відчаю: “Людина повинна помирати, коли найбільше цього не хоче... Чи не так? Це сама чесна смерть. Дуже сумно дивитися на людину, яка молить про смерть. Помирати коли цього найбільше не хочеш — це сама щаслива смерть...”
Її очі були повні сліз.
Коли я почув ці слова від неї, їй було шістнадцять. Чорт забирай, звідки взялося стільки відчаю в голові шістнадцятирічної красуні з очима кольору весни?
Та зоряна весняна ніч викарбувалася назавжди в моїй пам’яті. Одна з тих ночей, коли вдень було надто жарко, ви гуляли напівроздягненими та мріяли про приємний літній дощ, а тоді вас застала ніч. Застала зненацька, огорнула вашу оголену шкіру прохолодним повітрям і у вас не залишилося шансів уникнути завтрашньої простуди. Хворіти влітку — це найнеприємніша річ, коли тобі шістнадцять і ти закоханий в дівчину з будинку навпроти.
Слова дівчини народжувалися саме в таку прохолодну ніч, танули в пітьмі, а я сидів поруч неї і тремтів, не розуміючи чи я тремчу від холоду, чи від того, що вперше моїм легеням не вистачає повітря. Так мало свіжого повітря, його так мало потрапляє в легені, воно таке страшенно важке, страшенно в’язке, від кожного подиху змушує груди боляче стискатися, а серце вистрибувати. І ця дівчина з очима кольору весни — вона справжня причина мого важкого повітря.
Ох, як це давно було. Тобі здається, що так недавно, що варто лише озирнутися назад, перегорнути кілька сторінок календаря і ось, тобі знову шістнадцять, ти знову повен мрій, повен молодості.., і найбільша проблема в світі — це виклянчити в мами гроші на кіно. Але правда в тому, що це було до біса давно.
Після тієї ночі я більше ніколи не бачив дівчини. Не бачив до сьогодні. І тепер я мушу довго вглядатися в її обличчя, шукаючи відповіді чи це дійсно вона. Колись мені здавалося, що жодна сила в світі не змусить мене забути обличчя Аліси. Час — страшний ворог.
Але це безсумнівно вона.
Хтось сіпає мене за лікоть.
“Ти де пропав? Перед виставою Іван Трохимович просив всім зайти до нього,” - Іра помічає мій прикований погляд до жінки в червоній сукні.
“На фіг йому це?”
“Ну ти ж знаєш, старий маразматик хоче зарядити нас своєю мотиваційною промовою на кшталт “працюйте-і-ви-досягнете-моїх-висот.”
“Зараз йду, дві хвилини. Мені потрібно привітатися, - я обережно торкаюся плеча жінки в червоній сукні, - Алісо? Скажи, що це ти?!”
Вона розвертається до мене, кілька секунд ми просто стоїмо і розглядаємо один одного. І тоді Аліса вдихає на повні груди, кричить: “Боже мій! Яка несподіванка!”, а потім кидається до мене, по-дитячому щиро обіймає мене за шию і цілує в щоку. “Ох, Боже, скільки ж років! - Аліса відпускає мене з обіймів, поправляє сукню і підзиває джентльмена в синьому костюмі, - Познайомтесь, Олексій Тимофійович, друг мого дитинства — Макс Соловіцин.”
“Дуже приємно. А це моя хороша знайома, - на слові “знайома” я запнувся. Назвати просто знайомою Ірину не правильно. Але я так хотів, щоб Ірина була лише знайомою і ніким більше біля цієї красуні у червоній сукні. (Алісо, ти чуєш, дівчинко, вона просто знайома і між нами нічого не було, не має і бути не може. Зовсім не так, як могло бути у тебе і в мене разом, Алісо!) - моя хороша знайома Ірина. Ірино, познайомся, Аліса — друг мого дитинства...”
Ми тиснемо одним одному руки.
“У нас мало часу, котику. Потрібно переодягнутися!” - це “котику” - звідки воно взялося, Іра мене так ніколи не називала.
Мені не подобається цей старий, не подобається, як він обіймає Алісу за голу спину, як його зморшкувата рука ковзає її ніжною шкірою. Хто він для тебе, Алісо? Але спокійно, чувак, ким може бути такий старець для такої молодої кралі...
“Ти чуєш, котику, десять хвилин до виступу!” - знову те “котику”, яке ріже мені вуха. На хвильку мені здається, Ірина ревнує. Але чого ж це їй ревнувати, якщо вона постійно мені повторює, що між нами лише секс і жодної любові.
“Ох, Максе, ти актор? Ти сьогодні граєш?” - питає Аліса.
“Так, ми актори. І ми можливо сьогодні виступимо, якщо режисер не вб’є нас ще до вистави. Нам справді потрібно йти, котику!”
Ірина відтягує мене силою від Аліси, як мати відтягує своє п’ятилітнє дитинча від вітрини з новою іграшкою.
“Можливо зустрінемося після вистави? У вас буде час?”
“Звичайно. Вдалого вам виступу,” - Аліса махає нам рукою, старий джентльмен обіймає її за стан і вони зникають у натовпі глядачів.
Іра тягне мене до гримерки, три пари рук кидаються до мене, переодягають мене, замальовують мені синці під очима, душать мене і дають стусанів. Але я не належу їхньому світу. Я десь далеко в просторах тієї прохолодної літньої ночі...
***
Тієї літньої ночі Аліса саме так і сказала: “Не чесно — коли ти просиш про смерть. Коли ти помираєш без посмішки. А решта все чесно. Твій дід помер чесно... Чи не так?”.
Не пам’ятаю жодного разу за своє життя, щоб ще хтось так плакав: зовсім без звуків, лише сльози, які повільно котилися її щоками, залишаючи сріблястий слід відблиску зоряного сяйва. Моторошний, пронизуючий до кісток плач без звуків, який, здавалося, завдавав більшого болю мені, ніж дівчині.
Це було вночі, а вдень, кілька годин тому ховали мого діда. Мій дід помер через Алісу... Хоча чи можна так говорити? Аліса невинна — ніхто не скаже протилежного. Аліса зовсім невинна в тому, що сталося, але мій дідусь помер через неї. Чи краще сказати — завдяки їй.
