Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46992
Рецензій: 91404

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза дорога.

Декілька слів про подорож та поїздки.(уривок№1)

© Ковальчук Вова, 19-03-2013
           1
  Подорож – це те, що місто нам вливає в кров, в сперму і мозок ще в пологовому будинку.  Цей парадокс доволі легко пояснити.
  Візьмемо жителів села.
  Безмежність підкреслена багато численною рослинністю. Батальйонами дерев, вільних захисників місцевих жителів.
  Своєрідна така консервованість часу оточує їх постійно.
  Виходиш на веранду і дивишся; таке враження, що час тебе втягує. Як погана компанія, впевнено і безповоротно. Розумієш, що весь часовий потік зацементувався саме тут. На цій побитій, ніби дочка алкоголіка, дорозі.
   Ліса, котрі просять в них загубитись. Построїти хибарку, і жити, роблячи дітей, збираючи гриби, писати хіповськи вірші, надіятись, що будеш другим Гері Снайдером, або Лишегою, або Голобородьком, або Ігорем Бурим, старий пияком, в котрого в долонях стільки щирості і відчаю, яких немає навіть у “Плачі”.
  І це сприяє зворотному процесу.
  Вся жага до дороги остиває, наче повія на вітрі. Хочеться тут жити, в цьому раю. Розводити кабанчиків, курочок, вирити копанку, напустити туди карасиків, лящів, окуня. Посадити кабачки, помідори,  картоплю. А найбільше – кукурудзи.
  
  З містами все навпаки.
  Затиснуті у певні рамки, немов генії соцреалізму, спонукають мешканців до дій і незважених рішень. Поділені будинками, вулицями, трамвайними коліями, в них проступає ледь вловима спрага, котру вони втамовують тобою.
  Продираючись крізь зведені нашвидкуруч багатоповерхівки, з кожним кроком знаходиш все нові потаємні і дивні місцини, котрі намагалися сховатися від твого ока. Але ти їх знаходиш, бо це твоє покликання, бо це твоє місто, і ти його повинен повністю пізнати, як тіло своєї коханої дівчини, навіть якась неприваблива зморшка чи прищик, не оминуть твого погляду, бо вони для тебе є основними ландшафтами, і вони не здаються бридкими чи дикими,  вони виглядають так як повинні виглядати,  бо вони все таки як не як твої. Це твоя дівчина і твоє місто, котрих можна змінити, але, чесно кажучи, -  навіщо?
  Пізнаєш кожний дворик, шкільний стадіон, і розбиті автостоянки; виникає питання: а що далі, невже це міська бездонність має закінчення, і вимірюється лише безглуздими кілометрами квадратними?
   І от, повертаючись додому,  дивлячись на великі маяки,  які тягнуть тебе, мов метелика – світло, в котрих на повну кишить життя, б’ється посуд, страждають чоловіки і робляться генії, усвідомлюєш, що поза межами міста, твого коханого і здавалось єдиного, мов серце, теж існує життя, і воно більш тривожне і вимірюється не тільки номерами маршруток , тролейбусів і знайомих дівчат, котрі ламають меншим братам пальці, щоб показати, як їм насправді боляче.
                                                              2
  Заводячи розмову про подорож, я не можу не згадати про свій другий клас. В школі тоді  нічого особливого не відбувалося. Вчився стабільно на чотири, іноді – гірше, іноді – краще.
  Так, саме в цей період, коли шалені дев’яності уходили потихеньку в не забуття, ніби шлягери тридцятих років, мій тато став займатися шкурами.
  Загалом він перепробував багато робіт, починаючи міліціянтом на вокзалі і закінчуючи торговцем машинного масла. Проте коли сусідній кіоск на ринку спалили, і вогнище трохи зачепило його місце, вирішив перекласифікуватись на інше заняття.
  В нас був старенький “Москвич” сімдесят четвертого року випуску, котрий через п’ять років продали на запчастини – але то не важливо – на той період він пристойно пересувався рваними, наче одяг, дорогами, правда, час від часу викидаючи певні коники.
  Татова робота полягала в тому, щоб їздити по селах, і скуповувати в ще тоді ледь на ладан дихаючих колгоспів чи просто приватних фермерів шкури великої рогатої худоби. Потім їх – тобто шкури – здавав якимось приватникам.
  І  ось одного осіннього останнього теплого вечора, коли я був на продльонці в школі – мене батьки часто залишали там, працюючи кожен на своїй роботі, бо не могли мене забирати відразу по навчанні, та я й сам боявся сидіти вдома – зупинився жовтий, немов серце сонця, наче шкіра китайської красуні,  “Москвич” тата.
  Він мені нагадував чарівний галактичний крейсер, котрим можна борознити простори своєї  коханої, як перша вчителька, Житомирської області.
  Граючи на дворі, здається, у квача, я його помітив і моє маленьке серце школяра забилося, схоже на сором’язливу дівчину в невмілих руках.
  З крейсеру  випурхнула, я б сказав: торкнулася землі, як вперше, - моя мати, справжня валькірія, і підійшла до вчительки, повідомляючи їй, що мене забирають.
Здається, тоді відбулася одна з моїх багаточислених, як сім’я циган, смертей.
Навіть сидячи  всередині автівки на задньому сидінні, я не до кінця розумів, що коїться. Тато розвернувся до мене, весело підморгнув і промовив:
- Їдемо, синок, подорожуємо.  
І  ми поїхали.
  За вікнами почали мерехтіти метеликами панельні будинки і дешеві супермаркети, котрі в той час доволі бурхливо розбудовувалися, разом із бензоколонками, які виростали, ніби діти, немов гриби, несподівано і в неочікуваних місцях.
  Коли ти їдеш, і дивишся у вікно, заворожено, наче першокласник,  що побачив вперше сховану в майже надійному місці татову порно-касету, здається, буцімто кожен неоковирний будинок набуває певної містичності й загадковості.
  Тролейбуси і трамваї, гуркотячи повз, світилися зсередини стовідсотково яскравіше, ніж очі допитливого юнака, і до цього світла хотілося, як до рідної матері після довготривалої розлуки.
  Взагалі тато мене часто брав із собою на роботу, він вважав, що так буде мені корисно й цікавіше за перебування  вдома чи на продльонці, і доводив у суперечках з мамою, що я йому зовсім не заважаю.
  Перший раз мене взяв на роботу, коли працював у м’ясокомбінаті.
  Я нічого толком виразного не пригадую, але один фрагмент повністю засів мені в пам’яті радянським солдатом в окопі.
  Високі цехові двері – в таких переважно у фільмах ховають космічні тарілки від допитливих поглядів журналістів і законослухняних громадян.
Тітка, така огрядна,  як і всі справжні огрядні тітки заводів нашої країни. Вона щиро посміхається; зліва біля мене тато, загадково посміхається, і заперечливо хитає головою.
  Вона не перестає посміхатися і хвацько з повітря дістає чималу палку копченої ковбаси. Протягує мені:
- Сховай під курточку.
Я слухняно виконав вказівку, і ми з батьком без перешкод минули прохідну.
Шкода, що я не пам’ятаю смаку тієї ковбаси.
Наш крейсер рухався на південь.

Тепер вже розклавши карту, і прослідкувавши тодішній наш рух, я зрозумів: ми їхали подібними до вершників часу, беззаперечно на південь, відносно звісно Житомира.
Південь.
Всіх тягне чомусь на північ, ніби хуліганів у темні двори міст.
Північ.
Чорт з нею.
З нами був наш терпкий південь.


  Отож, інший раз, коли мене взяв тато на роботу, я пам’ятаю чіткіше. Все-таки перший клас.
  На той час то була вже інша робота; він продавав, як вже було вище сказано, машинне мастило, і мав небесно-синій кіоск. Люди шурхотіли туди-сюди, я заворожено слідкував за цим броунівським рухом, здавалося, навіть бурмотів недозрілі молитви від захвату , не в змозі відвести очі.
  Найбільше з того натовпу запам’ятався чорношкірий хлопець, котрий розвозив харчі й доволі вільно без акценту розмовляв російською.
- То він з Африки приїхав?
   - Ні, синок, то наш. Його звати Петро. Мати екзотику видно любила.
  Торгівля велася досить не погано.  
Одного дня, коли ми ховались від дощу, швидко забираючи продукцію, яка знаходилась на дворі, мені спала на думку ідея.
Ще не повністю змокрілі, сиділи у кіоску, пили чай, і тоді я промовив:
  - Я теж хочу продавати. Ти продаєш , а мені сумно. Я вже дорослий, можу теж продати… Масло, оті маленькі запчастини… Думаєш, не розберусь? Розберусь.
Тато посміхнувся.
Після того, як припинився дощ, мені батько вручив дві великі упаковки мастила, і пару деталей.
  Змайстрував маленький прилавок, на котрого я виставив свою продукцію, і за яким сів на стільчику, очікуючи лавини покупців.
  Проте купували тільки у тата. На мене просто дивились і посміхалися, а я ображеним голосом запитував:
  - Чому в мене не купують, в мене ж таке, як в тебе?

  Першим великим населеним пунктом був Бердичів.
  Рідне татове місто, де він виріс і прожив до вісімнадцяти років, поки його батьки не вирішили переїхати в славне місто Житомир.
  Він влаштував тоді саморобну екскурсію, переповідаючи свої спогади дитинства, які пов’язані з певними місцями.
- Оце фортеця, має безліч підземних ходів, - гарячково розповідав тато, часом зовсім забуваючи про дорогу, від чого мама періодично блідла,  - тут раніше я любив лазити, зі своїм другом Колею Мельником. Тоді ще не були забиті двері, і ми могли легко туди проникнути. Гуляли там днями, уявляючи себе дворянами або шляхетними лицарями. Також там були чималі тунельні ходи, як все таємниче і темне, нас дітей, вони манили. Поснідавши,одного ранку, здається в суботу, ми пішли гуляти по тих тунелях. Спочатку було весело, поки сірники не закінчились. Ми перелякались страшенно. Не передати, ну уяви собі: п’ятий клас, малеча саме. Я розгубився, навіть заплакав, а Коля ні, сказав, щоб я не хвилювався, все буде добре. У нього був чималий шматок крейди, він почав ним креслити стіни, щоб бачити, де ми вже ходили, а де ні. Так ми вилізли аж надвечір. Коли повернулись, дізнались, що нас шукає вся бердичівська міліція, а бабуся обійшла всі можливі морги міста.
  Цю історію від тата ми з мамою чули багато разів, але дивлячись на ту фортецю, слухали, мов вперше.
  Взагалі, тато любив розповідати різні історії зі свого життя, іноді, звісно, прикрашаючи деякі факти, іноді навпаки, вдовольняючись лише сухими двома-трьома реченнями.
  Коли я вже підріс, і мені стало років сімнадцять, батько став детальніше і відвертіше описувати свої пригоди.
  
   Я дізнався, як він по молодості продавав  попільнички.
    - Синок, це робилося так.  Раніше посеред дороги  нашого міста стояли такі собі алейки. Там були лавочки і здорові попільнички. Вночі, коли нікого не було, й місяць світився, ніби ідеал комунізму, виникала компанія в котрій виникав я. Не поспішаючи, чекали якогось п’яного мужика. Натрапивши на нього, спокійно підходили.
  - Слухай, давай червонець, ми тобі – попільничку. Ти йдеш додому, до дружини, дочки. Дивишся футбол, і все нормально. Лади?
  - Ти чого, шпана, оборзіла? – само собою не погоджувався з  нашою пропозицією  простий робочий громадянин радянського союзу.
  В той момент, коли вся увага мужика була спрямована на того, хто робив пропозицію, інший, поменше зростом, заходив ззаду. Ставав рачки і чекав. Переважно цим займався один з найкращих моїх друзів Саша Курята.
   Після передбачуваної відповіді, п’яного штовхали, той перечіплявся через Куряту, благополучно падав, а компанія так само благополучно його місила.
  - Все-все, даю червонець.
Потерпілий вставав, протягував гроші головному, Сергію Шаріку. Той приймав зі словами:
  - Нам так гроші не треба. Ми чесні. Бери попільничку.
  Тоді попільнички були здорові під кілограм десять точно.
  Мужик вже без протестів брав ту  масивну конструкцію із заліза і мовчки волік додому.
  
Я дізнавався про бойові подвиги тата.
   - Я хоч квартиру у баби єврейки знімав коли навчався в автодорі в Житомирі, знаходилась вона аж на Зарєчній, як ви зараз кажете, тусив на Виставці. Там хлопці були з мого училища, то мене туди тягнуло.
   Взагалі, ми дуже не любили Мальованку, а вона - нас. Поміж нами така неприязнь була… тобі словами, синок, не передати. Махалися, немов козаки з турками на полі, такі заруби були. Якщо тільки ніс розбили, значить, добре ще відбувся.
  Шарік хоч і товстенький був, а так крутив вертухи, краще будь-якого пілота гвинтокрила. Бог бійки. Круті часи були.
  
   Я дізнався, звичайно, і про нещасну любов тата.
  - Вчився у школі міліції тоді. Практику  назначили проходити у Донецьку. Ми загалом просто ходили на футбол і насолоджувались футболом, хоча за субординацією мали стежити за порядком.
  Раніше спокійніше було, не існувало тих пришиблених ультрас. Ніхто нічого не палив, не кидав на поле різне сміття. Так, був тоталітарний режим, але був порядок. От порядку зараз не вистачає, хіба людям  поясниш, що срати під дверима – це не демократія.
  Так ось, закохався в одну дівчину. Її звати Лєна було. Біда полягала у віковій різниці. Їй тридцять, мені двадцять два. Розумієш. А мені все одно. Мені почуття грудину рвуть, кричу люблю і все, будемо разом, поки не помремо чи не розпадеться наша тодішня велика країна.
  Батьки звичайно проти були. Я не розумів. Казав, я зробив свій вибір, от і сприйміть його. Мати в істерику, жах робився.
  Я думаю, приїду влаштуюсь на роботу, тай Лєну до себе перевезу. Я забув сказати, біда не тільки у віці, у неї було двоє дітей. Дві дівчинки, одній п’ять іншій три. Мені – що? Нічого, все одно, думав, буду любити, як рідних.
  Вона в гуртожитку жила. Раз захожу, не постукавши, а її там якийсь азербайджанець любить. Мене така злість взяла, зрадила – та ще не з нашим, а  з якоюсь чуркою. Хватонув його та й у вікно. Добре, що другий поверх. Впав на ноги, немов котяра зі смітника, тай чкурнув, куди очі бачили.
  Саме смішне – я її пробачив.
  Коли відлітав додому, в аеропорті таку істерику закатала, кричала, билась, мовляв, не може без мене.
Я в літаку думав: хай буде як буде, заберу до себе.
Після приїзду бігав дзвонити на почту, майже по півзарплати на переговори витрачав, але пройшли місяці – тай забув, інших дівчат тут на місці намітив.
  
  Мені залишалось тільки заворожено слухати і просто від нерозуміння гарячково хитати головою. Переді мною сиділа майже готова книга. Роман. Стільки пережити і мовчати. Я пропонував тату – напиши книгу, будеш як український Буковськи, ти стільки робот перепробував, життя потрусило чимало, це буде цікаво, от побачиш.
   Тато лише відмахувався, мов, кому воно потрібно, Вова, у деяких людей життя цікавіше було.
  Мене завжди вражала скромність старших людей до свого прожитого досвіду. Йдеш зі старим дядьком і він тобі цілу дорогу, не важливо, триває вона сім чи ці двадцять сім годин, розповідає таке, що тебе просто трусить.
  Він говорить про роки в армії, про тяжке своє дитинство, коли його тато зп’яну кидав вилку у молодшого брата й та застрягала в спині, немов меч Ескалібур в камені, про те, як вижити на повністю фіктивну валюту.  
  Залишається в середині  себе кричати, якщо не можете написати, дайте мені ручку, або просто прийдіть до мене додому , та почніть: говорити, говорити, поки мої пальці не перестануть попадати по клавіатурі, і битимуть по інерції  по столу, викарбовуючи там невичерпні, ніби кров, ваші історії
  Згодом, я вирішив записати батькові історії, проте далі двох сторінок не пішло. Якось, коли залишимось вдвох на кухні, і знадвору розпачливо гавкатиме тиша й ніч, я записуватиму на диктофон, подарованим татом, його повість життя, а потім перенесу на папір.
  Сподіваюсь, він не образиться.

  Перенесемось все-таки у той момент, де я у другому класі, отримую свій перший вагомий досвід подорожі та стосунків з дорогою, де тато показує нам з мамою Бердичів,  заодно переповідаючи свої спогади дитинства.
Після фортеці батько повіз на ту вулицю, де він жив.
  Від його будинку залишився, напевно, тільки фундамент. На тому місці стояв чималий двоповерховий будинок.
  Тато ледь помітно розпачливо похитав головою.
  - Отам бачите річку, туди я бігав в дитинстві на рибалку, жодного дня без неї не міг, тягнуло туди магнітом, а бабця Дуся лише кричала “як втопися – додому не приходь!”
На останок заїхали в їдальню, там раніше працювала його мама, бабусю я ні разу не бачив, бо  вона, на жаль, померла до мого народження.
  В очі кидалось, що батько розчарувався: від тої їдальні залишилась  лише назва, та геть і не пахло тим затишком, що раніше, навіть улюблені рибні котлети виявились рідкісним лайном.
  Бабуся вже давно не ступала на кухню цієї раніше милої і затишної маленької Бердичівської їдальні.

  Такі поїздки з татом стали майже нашою сімейною традицією. Наш крейсер летів від одного краю області до іншого.
  Минали безліч маленьких селищ, котрі так різнились між собою й одночасно здавались  близнюками. Траплялись чималі, виднілися п’ятиповерхівки, на появу яких я кричав:
  - Це місто, місто?!.
Мені так хотілося нарешті проїхати будь-яке місто
  - Ні, це село, точніше, селище міського типу, – пояснював  роздратовано тато. Я його за ці поїздки такими питаннями  дістав добряче.
  Зупинялись, у дешевих  придорожніх кафе, замовляли переважно вареники чи ще якісь страви, подібні до домашніх, та їжа, насправді доволі неякісна, смакувала мені, ніби  вишукані страви старої Європи.
  Я їхав на задньому сидінні, читаючи популярні тоді бойовики, котрі тато скуповував, наче картоплю, мій мозок другокласника повністю не розумів, що там діялось, проте перетравлював. Навіть моментами подобались.
  Дивлячись на ліса, густі, загадкові, красиві, уявляв себе героєм книги А Бушкова “Полювання на піранью”, котрий пробирається крізь дрімучу тайгу, намагаючись вижити, й позбутись мисливців за людьми. Звісно, поліські ліса – не тайга, але тоді хлопчику таке велике скупчення дерев і рослинності здавались другою тайгою, що виросла несподівано на його землі.
   Часом до нашої сім’ї приєднувався напарник тата та сусід з першого під’їзду дядя Толя. Через пару років він страшенно запив й переїхав до будинку покійної матері в село.
  Звичайно, справи в батька не завжди йшли гладко, знаходились люди, що бажали його обдурити.
  Одного разу тато просік це.
  Визвав на розборки одного товариша по бізнесу.
  Ми зупинились за доволі великим селом під назвою Попільня. Тато вийшов з машини, пішов до пошарпаної червоного кольору “Волги”.  Там сидів років сорока, у потертій шкіряній курточці, вже посивілий чолов’яга.
  З уривків розмов дорослих, я пригадую, що батька обважили, і той мужик не хотів признавати вину і повертати гроші, при цьому погрожуючи  татові.
  Дивно, що при такому розкладі  сивий сам приїхав.
  Пригадую, ще мама радила, мов, пригрози своїми зв’язками у міліцї.
  Ми втрьох залишились в автівці чекати результату.
  Тоді я не розумів, що відбувається. Чому дядя Толя затамував подих наче перед нирянням в глибоку річку та погладжує монтіровку, яка лежала поруч замотана в синю, просякнутою мазутом та машинним маслом, тканину.
  Мама знервовано дивиться на мене, а я читаю.
  Батько виходить з автівки, посміхається.
  Все вдалось.
  Дорослі переводять подих
  
  Після вони заїхали до сільського магазину, накупили їжі, трошки горілки. Ми святкували на узбіччі. В “Москвичу” панувала чудова атмосфера. Я дивився на сяючи обличчя мами, тата, дяді Толі. Радість сама мимоволі передавалась мені.
  Повертаючись додому того вечора, я заснув. Сон тоді дійсно видався солодкий.
  
   Наш крейсер іноді заїжджав за кордони області.
  - Он, синок, Вінницька область, - оголосив тато, немов водій тролейбуса оголошує пасажирам зупинки.
За вікном нічого не змінилось, ті самі села, маленькі річки, хіба що в очі кинулись поля, засаджені великою кількістю цукрового буряку.

Згодом батько в бізнесі зі шкурами вичерпав себе, і зайнявся знову торгівлею. Він взяв нас з мамою у свою останню вилазку.
   І нас всіх тоді охопив легкий сум.  
   Дорога ніби тяжкий наркотик,  з нього так легко не злізеш, наче із великого покрученого дерева.
   По дорозі назад ми заїхали в Хмельник, колесили ним, нам тоді просто хотілося вічно їхати цим  містечком та не зупинятись. Так було спокійно всередині та назовні.
   Згадуючи тепер, відчуваю, як виникає розірвана рана – ностальгія.
   Купив пару років тому путівку в оздоровчий санаторій  біля Хмельника, хоча, чесно кажучи, не люблю санаторії. В них тільки добре вмирати та читати здоровенні книги російських класиків.
  Пару раз виходив у місто, але тих емоції, що у дитинстві, воно не викликало.
  Залишились тільки спогади про дорогу, книгу в руках, радість в кишенях шкільного піджачка.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Victor Artxauz, 23-03-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 11.312711000443 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …