Осінь видалася на диво теплою. Тітка Олена тужила і билася головою об незворушні тополі. А поряд були високі могили. Взагалі – кладовище виглядало гарно, адже на ньому тітка Олена колись поховала своїх батьків, потім чоловіка, а потім і трьох своїх діточок…
З тих пір і жила сама. А з нею жив кіт. І народила вона кошенят.
- Краще вже най будуть кошенята, - думала вона, - аніж, як торік, це ж треба – народила колобка!!!
Довелося ховати в погребі, аж поки він геть запліснявів…
А що ж із кошенятами робити?
Втопила всіх, крім одного – з людською головою. Посмикалась та й утопила.
- Ти будеш моїм синочком, або донечкою. Життя покаже, - мовила до дитини.
Минали літа, старіли вже й так старі дерева, душі з них виходили і просили їсти, але тітка Олена тикала їм дулі. Гора за її хатою поросла їжаками на мітли й голосно будила тітку вранці. Раптом чує якось – то не гора кричить. Виглянула з вікна на далекі краєвиди – аж то песиголовці.
- Ну, нічого поки з ними не робитиму, - подумала тітка та й потягла катюшу назад у погріб, - хай живуть, як охота їм.
Роки виявили, що кошеня було дівчинкою. Тітка Олена часто саджала дівчинці на голову чавуна і вони мандрували селом. А руки дитині тітка зав’язувала вишиваним рушником. Бо одного разу вони так гуляли, а неподалік їхала двоюрідна сестра тітчина, Хтодоська. То поки вони з тіткою любенько балакали, Галя-Мурка – саме так звали дівчинку, розпалила багаття коло воза, засмажила Хтодоську і смаковито поснідала. Тітка Олена дуже пізно помітила, що говорить уже з самою головою. Довелося дати дочці прочуханки, а голову поставили на парту, там де дівча вчило уроки – щоб пам’ятала й такого більш не робила.
Через декілька років дівча вступило на навчання в інститут стратегічних досліджень. На природничий факультет. Скоро воно звикло до роботи експонатом виставки-лабораторії ім.Вернадського. Одного разу, коли в деканаті була перевірка, дівча ненароком скинуло хвостом з верхньої полиці шафи купу книжок заборонених авторів. Декана арештували за співпрацю зі світовими силами зла і демократії.
Коли його вели на розстріл, Галя-Мурка стояла в тонкому осінньому пальті, а за нею – два десятки кіз. Кози мекали, їхні очі світилися недобрим вогнем. Декан співав якісь бітлівські пісні і кричав, що він забув окуляри і йому не вдасться побачити свою смерть. Кози мекали. Тільки но гримнув постріл, Галя-Мурка вхопилася на рівні ноги, підбігла до ката і нявкнула йому над вухом. Кат од несподіванки впав на козячі роги і проштрикнувся наскрізь. Так відомстило дівча за смерть поета.
…Тим часом тітка Олена в своїй господі знову бавилася з батоном.
- Як оце посиджу цілий вечір сама, - казала вона сама собі, - так стільки всякої мерзості налізе в голову.
Аж гора знову загавкала з вікна. Тітка добре розуміла, що тепер їй загрожує смерть. Не хотіла вмирати поганою смертю і сіла на бильце ліжка думати. І надумала. Дістала з-під печі стару макітру, в якій жила родина павуків.
- Нічого, і в ночвах поживете. Не великі пани, - сказала тітка і висипала павуків у ночви.
Павуки не пручалися й не кидалися кусати тітку хеліцерами, хоч по їхніх личках було добре видно, що вони незадоволені.
Коли найстарший песиголовець зайшов у хату, тітка стояла за дверима і бевхнула його з усієї сили макітрою.
- Будеш знати, як займатися з літніми жінками статевим актом! – задоволено захихотіла вона.
Їй було незвично, що під порогом хтось лежить. Тому вона зняла з його плечей рюкзак захисного кольору, натягала звідти консервів і галетного печива, та й зварила з них борщу. Налила його в філіжанку, яку торік купила у Львові на книжковому ярмарку, закурила люльку, заграла на бандурі…
Песиголовець поволі приходив до тями. А коли побачив тітку з бандурою, махнув рукою на своє існування. Сидів і мовчав.
- Оце так кавалєр, - сказала тітка Олена з такою часткою іронії, що їй би позаздрила й стара Меріл Стріп, - Обригався, усцявся та ще й усрався! Нічого – ось приїде моя Галя, вона тобі дасть!
Скоро насправді додому вернулася доня. І дала йому.
Тітка Олена раділа їхньому тихому родинному життю, але й потай дивувалася. Одна, значить, кішка з людською головою, а другий – людина з собачою. При таких розкладах можна було й колобка не ховати, а то замучила, в глину перетворила.
Галя надвечір чистила огірок і чекала дитини. Йшов уже дев’ятий місяць. Песиголовець грав на скрипці.
А згодом про це дізналося все село. Але люди такого дуже боялись і мовчали. Навіть уже починали боятись мовчати. І навіть думати боялись, та знайшовся один мисливець, який видав про це книгу. І не одну, й не дві. Так усі дізналися, що тітка Олена купає свого внука в крові козенят. І про це також дізнався один іноземець. І приїхав до Олени. Був він у сірому костюмі і називав себе Стівен.
„Мабуть, Спілберг”, - думала тітка Олена.
Але то був Стівен Кінг.
„Ось і новий сюжетик для книженції”, - думав він, пестячи Олену за голову.
Ще він думав про єдину цицьку Олени, що наче зоб пелікана, звисала з-під шиї. То була страшна розплата Олени за те, що колись вона зважилася змагатися з самим чортом у греблі на байдарках. Чорт схитрував, підплив до неї близько і сипнув межи очі попелом. Тітку затягло десь аж під греблю і мало не зжерло млиновим колесом. Приїхала санепідемстанція і МЧС. Тітку витягли, але на жаль, не повністю…
Але поки Стівен писав книжку, з-під пахов Олени виросло ще дві цицьки.
Вони одружилися. І почали писати книжки разом під псевдонімом Берроуз. Цицьки видавали роман за романом, а Стівен Кінг залишився ні з чим. Олена завдяки своїм талановитим цицькам заробила багато грошей і пришила собі ще декілька цицьок. І жилося їй добре, аж поки третя цицька не посварилася з восьмою за авторські права.
Стівен Кінг пішов од неї. Олена залишилася сама і вирішила зазнайомитися з кимось по Інтернету. І познайомилася так з якоюсь Одаркою. Власне, тітку Олену дуже зацікавила графа „Вік – 300 років”. Одарка часто брехала Олені. Називала різні країни свого проживання – Болівія, Аргентина, Афганістан. Тітка Олена дуже сердилася на неї і люто перерубувала сокирою дроти, ущент розносила модем. Аж поки Галя-Мурка не поклала цьому край. Вона вичислила по ІР, що Одарка живе на сусідній вулиці. Тітка Олена бігала по двору, возносила руки до неба і навіть підмовила лисиць пообсцикати тій Одарці пороги.
Згодом тітка Олена, Галя й Песиголовець помітили, що їхня онучка чогось довго не повертається зі школи. Вже два роки. Як виявилось потім, вона сиділа в буцегарні. Там вона зустріла Михася. У Михася була довга сива борода і густі брови. Коли вони кохалися на мокрій підлозі, він стогнав і просив, щоб вона казала йому: „Всади мені поглибше, Гендальфе!” Вона казала, хоч і не розуміла при чому це тут.
На прогулянках дівчинка і Михась завжди тримали одне одного за руки. У кожного на той час було вже тільки по одній руці. Але зручні хобітки дозволяли непомітно висисати кров з охоронців та інших в’язнів і любитися. Скоро дівчинка забула свою бабу.
Якось тітка Олена вирішила навідати онуку. Нарвала папірців із зошита, натрусила в банку, посадила туди хом’ячків на гостинець, та й пішла. Довго йшла степом і лугом, багато пригод трапилося на її шляху. Але вона розкошувала кабанами і дикими козами, яких полювала ночами, і йшла собі далі. Аж поки не загнала в ногу скабку. Заплакала, плюнула і повернулась до рідної хати.
У хаті світилися вікна. На призьбі муркотіли коти. А на тітчиному ліжку лежав стрючок. Стрючок рівномірно блимав. Олені здалося на мить, що вона збожеволіла. Вона простягла до нього руку і стрючок відкусив їй пальця. Вона не засмутилася, бо пальців ще залишалося достатньо для пристойного життя.
В двері постукали. Тітка й оговтатися не встигла, як увійшов той, що стояв при брамі.
- Вогню! – мовив він.
Тітка дістала з хвартуха свій зіппо, чиркала-чиркала, але запалити не змогла. Певно, бензин скінчився.
- Вставай, Грегоре! – нетерпляче промовив той, що стояв при брамі.
„Який Грегор?? Я завжди була Лєна..” – тільки й устигла подумати тітка.
Але думати вже було пізно. Співали півні. З чорних боліт піднімався туман. В село повільно заходила дев’ята рота.
