Я допомогла Тхі Зунг скласти валізу. Разом з тими небагатьма речами, котрі залишилися у Волтеборгу, подруга забирала й спогади. Мушлю, знайдену на морському березі, куди ми їздили на екскурсію, паперового птаха, зробленого з упаковки від снеку, шарф дивакуватого англійського поета, який гостював минулого року в центрі. Поки Ті стояла біля дзеркала, розчісуючи довге чорне волосся, моє серце то підскакувало, то падало кудись у безодню. І це був тільки початок майбутніх змін.
Закінчивши з волоссям, Тхі Зунг взяла мене за руку.
- Давай присядемо на дорогу, чи що. Бабуся Фанг завжди так робить.
Звільнена від її речей кімната здавалася порожньою, як виварена мушля. З’явилося відчуття, що від мене відтяли половину. Ми мовчали кілька хвилин. Учора я намагалася уявити цю хвилину, підбирала слова, але тепер вони випарувалися з голови.
- Я наберу тебе, коли приїду, - нарешті сказала Ті.
Вона підвелася, окинула поглядом бокс, тереблячи пасок рюкзака.
- Як тут тісно! Полі, коли отримаєш призначення, не погоджуйся на перший-ліпший закуток. Вимагай великі апартаменти!
Я мовчала, не зводячи погляду з її спорожнілого ліжка.
- Ходімо.
В коридорі на нас налетів Пол, силоміць відібрав у Тхі Зунг валізу і тягнув її до самого терміналу. Ми йшли й мовчали, прислухаючись до лунких кроків, поки не опинилися на пероні. Лампи потроху тьмяніли, під віялами пальм запали зелені сутінки. Брат побіг до кафе, приніс десерт і каву. Я відмовилася, а Ті сказала, що з’їсть по дорозі. Пол, надувшись, пішов міряти кроками зал. Ми дивилися йому вслід, боячись порушити тишу.
- Коли він їде? – нарешті спитала Ті.
- Через два тижні.
- Одразу на Місяць?
- Ні, спершу до Лондона на стажування.
- Ти зостанешся зовсім одна… Дзвони мені частіше.
- Познайомиш мене з бабусею Фанг? – спробувала я посміхнутися.
- Неодмінно, - невпевнено посміхнулася у відповідь Ті.
З тунелю долинув шум, потяг вилетів сталевим змієм, захиталося гілля пальми. Перед очима все покришилося, наче відображення в дзеркалі. Тхі Зунг обійняла мене, і плече стало мокрим від сліз.
- Бувай, Полі!
- Прощавай, Ті.
Слова закінчилися. Крок – і нас розділив поріг. Двері з шипінням зачинилися. Змій, здригнувшись, ковзнув назад до своєї нори. Через хвилину залишився тільки танок тіней на стертому бетоні перону. Пол узяв мене за лікоть, зазирнув у вічі.
- Все буде гаразд, Полі.
Я глянула на нього, намагаючись увібрати в себе цей момент.
- Ти чого?
- Хочу запам’ятати тебе.
В очах брата промайнув переляк.
- Тобі треба відпочити, - пробурмотів він. - Няня буде тривожитися.
Я забрала у нього снек, зірвала обгортку, відкусила добрячий шмат. Треба знову запустити механізм життя, треба примусити себе рухатись далі.
- Може, підемо м’яча покидаємо? – несміливо запропонував Пол. – Мені завжди допомагає.
Я глибоко вдихнула, видихнула і хитнула головою на знак згоди. Брат повеселів.
Увечері в спортзалі було тихо. Перевдягнувшись, ми вийшли на середину.
- До мене! – гукнув Пол, і великий баскетбольний м’яч, підстрибнувши, упав йому в руки.
- Кидаємо від центру?
- Давай.
Пол, присівши, зробив кидок. М’яч влучив просто в центр кошика.
- До мене! – скомандувала я, впіймала, і теж відправила в ціль. Один – один.
Пол скривився:
- Звідси будь-який телепень поцілить. Так ми до ранку гратимемо. Може, з самого краю?
- Не чесно, у тебе індекс сили вищий.
Хитро примруживши очі, брат стукнув м’ячем до підлоги, і повів його повз мене. І закрутилося. Він не давав мені слабини, фінтив і блокував, тож через півгодини у мене нило все тіло. Зате я йому не поступилася – рахунок незмінно виходив на нічию.
- Міцний горішок, - похвалив Пол, утримуючи м’яча. – Ну, як, легше стало?
- Легше. Досить.
Ми побігли наввипередки в душ. Вода подіяла, мов чудодійний еліксир, забравши втому і важкі думки. По дорозі до боксів заскочили до буфету перехопити соку. Яскраве біле світло потроху тьмяніло, коридори занурилися у вечірній жовтий присмерк. В залі не було нікого. Тихо гуділи кондиціонери, робот-офіціант снував між столиками, педантично відшукуючи сміття. Після соку стало хилити на сон.
- Вже пізно, Поле, треба йти. Няня засмутиться.
Він подивився на мене, заперечливо похитав головою.
- Ні, у найближчі дні вона залишить нас у спокої, - брат розмішував соломинкою сік, не зводячи з мене погляду. – Здається, я ніколи не казав тобі, що ти класна сестра.
- А ти – найкращий у світі брат. Я за тобою сумуватиму.
- Я хвилювався, коли Ті залишила центр. Ти дуже до неї прихилилася. Знаєш, я багато про це думав. Про нас, про те, що ми рідні.
Він простягнув руку й стиснув мою долоню.
- Як було б добре народитися до війни, не розлучатися, жити разом, або хоча б бачитися час від часу, ходити один до одного в гості.
- Що ж тут складного? – знизала я плечима, постукавши пальцем по холодному гладкому пластику планшета. – Коли літак сяде в Ханої, Ті набере мене в мережі. Та й Місяць – не така вже недосяжна далечінь.
Пол похитав головою.
- Ти добре знаєш, що це зовсім не те. Близькі люди повинні жити близько один від одного. І повинні мати вибір: залишатися разом чи окремо.
- Ти виволік мене на баскетбольний майданчик, щоб моє серце не обливалося кров’ю, а тепер знову доводиш до сліз?
Пол замахав руками, потім закрив долонями обличчя.
- Поле, нам добре пояснили правила, нам нагадують про них від самого народження. Ми собі не належимо.
Я відставила склянку на край стола, і спритний робот миттю забрав її геть.
- Я втомилася. Від усього цього можна збожеволіти. Краще ходімо.
Няня сиділа під пальмою в атріумі, чекаючи на нас. Ми підійшли, Пол стиснув за спиною кулаки, готуючись до повчань, але Аннеке, як і передбачав брат, обійшлася без цього.
- Все гаразд, діти?
- Так, няню.
- Ідіть, відпочивайте, набирайтеся сил для нового дня. Полі, не забудь, завтра об одинадцятій.
- Я не забуду, няню.
Пол провів мене до боксу.
- Зустрінемося на пробіжці?
- Авжеж.
- Тоді на добраніч!
Замкнувшись, я упала на ліжко і майже миттєво заснула.
Ранок прийшов зі співом птахів. У відеовікні сходило на вмитому синьому небі сліпучо-біле сонце, віття бамбука у вишині неперервно змінювало візерунок. Вбравшись у свіжий одяг, я швидко побігла в спортзал, де вже розминався Пол.
Ми, старші, побігли широким колом. На паркеті няні займалися з молодшими. Дітлахи невдоволено робили зарядку, жадібно позираючи на пірамідку з м’ячами. Дитячий центр потроху порожнів. З нашого року не зосталося нікого, всі вже отримали призначення і вирушили на стажування. Тхі Зунг мала рацію – демографічну квоту скоротили. Що ж, коли смертність впала до нуля, а космічні поселення самі навчилися поповнювати населення, Земля зосередилася виключно на своїх потребах.
Після бігу ми стали розминатися. Групка десятирічних дітей взялася грати у волейбол, наповнивши зал несамовитими криками, не звертаючи уваги на зауваження нянь. Спостерігаючи за ними, я раптом упіймала себе на думці, що не знаю навіть, як кого звуть, хоча ми живемо в одному блоці. Так вже повелося, що діти гуртуються в межах своїх вікових груп, адже разом ходять на заняття, ділять бокси. Потрібно було втратити усіх друзів, щоб нарешті помітити навколо себе інших дітей.
- Зосередься, - вирвав мене з потоку роздумів Пол. – Вже десята двадцять, на тебе чекає Аннеке.
Він мав рацію. До розмови треба підготуватися.
- Я готова.
Пол, примружившись, глянув мені у вічі.
- Тобі потрібно заспокоїтися.
- Зі мною все гаразд.
Зітхнувши, він осудливо похитав головою.
- Розкажеш мені потім. Одразу.
- Звичайно.
Перед тим, як вискочити із залу, я озирнулася. Пол стояв під баскетбольним щитом, тримаючи в руках м’яч, задумливо дивлячись на кошик. Зненацька я зрозуміла, що він, мабуть, теж усвідомив, що залишився сам один, і що йому зараз теж непереливки, але часу на розмову вже не залишалося.
Після душу я встигла перевдягтися і трохи прибрати в боксі. Залишалося ще цілих сім хвилин, проте спроби заспокоїтися викликали зовсім протилежну реакцію – я завелася ще більше. Руки стали труситися, і довелося скласти їх в замок, щоб сховати тремтіння. Сигнал виклику, тихий і переливчастий, цього разу примусив мене здригнутися. Вдих-видих, двосекундна пауза.
- Хто там?
- Полі, це няня, - пролунав голос Аннеке. – Можна увійти?
- Заходьте! Відчинити двері!
Кібер увійшла плавною м’якою ходою, присіла навпроти на порожньому ліжку. На еластичному молочно-білому обличчі застигла доброзичлива посмішка.
- Я бачу, ти хвилюєшся? Даремно. Твоє життя тільки починається.
Ковтнувши слину, я намагалася розслабитися, щоб уникнути тремтіння в голосі.
- Останнім часом в ньому усе змінилося.
- Зміни – невід’ємна його частина. Якраз про зміни я б хотіла з тобою поговорити. Не буду зупинятися на тому, в якій ситуації ми опинилася, - вела далі няня. - Поки відбувалися перші стадії поділу яйцеклітини, з якої зрештою ти виросла, в адміністрації точилися суперечки, залишати все так як є, чи припинити мітоз. Врешті було прийняте ризиковане рішення залишити ембріон. Існувала невелика імовірність, що квота може змінитися. Однак цього не сталося. На Землі поки-що немає вільної вакансії для людини з твоїми задатками. Призначати тебе на місце, невідповідне психо-інтелектуальним параметрам, означало б втрату потенційного цінного фахівця. Тому врешті-решт було вирішено скорегувати майбутню квоту, вилучити з планів народження близького за геномом індивіда для того, щоб згодом ти могла зайняти його місце.
Моє серце шалено застукотіло. У мене є квота? Мені знайшли призначення? Це правда?
- Однак є одна проблема. Вона полягає в тому, що плановий індивід повинен був досягти потрібного віку набагато пізніше, і протягом ще принаймні восьми років ти не зможеш скористатися громадянськими правами, оскільки вакансія все ще зайнята. Власне, якраз це не було проблемою, рішення прийняли ще два роки тому. Головне питання полягало в тому, де ти зможеш провести цей період очікування.
Раптовий мій оптимізм немов здуло. Вісім років! Вісім років провести в резерві!
- Положення резервіста не набагато краще, ніж положення позаквотного, це правда, - продовжила спокійно говорити Аннеке. – Також, згідно закону, резервістом може стати будь-який позаквотний індивід, якщо йому виповнилося вісімнадцять повних біологічних років. Дещо застаріле формулювання, як на мене, адже для дітей зі зміненим геномом, як от для вас із Полом, варто було б ввести поняття "психологічний вік". Однак зміна законодавства зараз не на часі. І щоб залагодити правову колізію, існує тільки один вихід – усиновлення.
Мені раптом здалося, що міцний ґрунт, який з’явився було в мене під ногами, раптом перетворився на крихкий лід. Усиновлення? В пам’яті зринули картини з історії суспільства. Стати залежним від когось на цілих вісім років?
- Це вимушений крок, Полі. До того ж таке положення зберігатиметься тільки шість років, поки тобі не виповниться вісімнадцять, і ти не станеш повноправним резервістом. Адміністрація дійшла висновку, що це найбільш прийнятний вихід із ситуації. Не потрібно буде вдаватися до надзвичайних кроків, шукати шпаринок в законодавстві. Крім того, ти здобудеш цінний досвід, котрим серед твоїх однолітків може похвалитися хіба що Тхі Зунг.
Лід раптом перестав тріщати, але все ще залишався слизьким.
- Ви вже знайшли когось?
- Так, - відказала Аннеке. – Самотній чоловік, чудовий фахівець, один з найкращих в своїй царині. Я перекину профіль тобі на планшет, подивишся сама.
Довелось прокашлятися. Стільки всього навалилося зараз, що думки розбігалися.
- Він живе сам? Без партнера?
- Так. Не дуже вкладається в звичайні вимоги до кандидатів у батьки, згідна, але, на нашу думку, він є найкращим кандидатом. З нього вийшов чудовий вихователь.
- У нього раніше вже хтось був? – моєму здивуванню не було меж. - У нього є діти?
- Це важко пояснити. Власне, якщо ти не будеш проти, то матимеш змогу дізнатися сама.
Я мовчала, переварюючи отриману інформацію, розгублена і спантеличена до краю. Що ж робити? Що відповісти? Як повести себе? Який вибір зробити?
- Ось така пропозиція адміністрації. Розумію, що тобі потрібен час, аби вирішити, але мушу попередити, що затягувати не варто. Я б не хотіла, щоб після від’їзду Пола ти залишилася в центрі на самоті.
Стало трохи легше, хоч крига під ногами все ще загрозливо поскрипувала.
- Я б хотіла спершу познайомитися з ним.
- Це потрібно зробити в першу чергу, - погодилася няня. – Він чекатиме твого виклику, я надішлю повідомлення.
Вона присіла поруч, погладила мене по голові.
- Полі, сонечко, нічого страшного з тобою не станеться. Ти виросла, і повинна залишити наше гніздечко, полетіти у світ. Знаєш, скільки чудових відкриттів чекає на тебе? Скільки нових чудових людей зустрінуться на твоєму шляху?
- Але я не хочу також втрачати тих, з ким прожила всі ці роки, - пропищала я крізь сльози. – І Пол… Він сказав мені вчора, що ми – родина.
- Він справді так сказав? – здивувалась няня.
- Так. Мені здається, йому теж важко розлучатися.
- Ох, діти, діти… Полі, геноми всіх людей відрізняються на таку мізерну часточку, що усіх вас можна назвати однією великою родиною. Пол надає технічним подробицям надто великого значення.
- Але ж це правда, - невпевнено сказала я. – Колись таких, як ми, називали близнюками.
Няня похитала головою.
- Ні, цього факту недостатньо, щоб зводити навколо нього подібні твердження. Ви – цілком різні люди, кожен з вас в майбутньому створить власну родину. Навряд чи у вас збережуться якісь відносини після отримання призначення. Доля Пола – космос, твоя – ще достатньо невизначена. Повір мені, дівчинко, не треба зациклюватися на вашій більш ніж сумнівній генетичній спорідненості.
Я відчула, що остаточно загубилася в нюансах. Аннеке могла говорити що завгодно, але коли в чотири роки ми з Полом разом глянули в дзеркало, то одразу зрозуміли, що у нас є набагато більше спільного, ніж у решти дітей. Однак я промовчала. Ми повинні були розлучитися – це було питання часу. А от майбутні шість років поряд з незнайомою людиною хвилювали мене зараз більше.
- Так, няню. Знаєте, я думаю, він все-таки висловлювався образно. Часом нам хочеться видавати бажане за дійсне.
Кібер усміхнулася.
- Ти – розумниця, Полі. Не переживай, усе буде гаразд. Обміркуй нашу пропозицію, і сповісти мене про своє рішення. Не зволікай.
- Звісно, неодмінно, - я примусила себе всміхнутися.
- Тоді бувай!
- Доброго дня, няню!
Вона встала і вийшла. Як тільки кроки стихли за дверима, я вхопила планшет і викликала одразу Пола і Тхі Зунг.
