В центрі міста поряд з яскравими вітринами притулився обдертий пресовий кіоск. Всередині пусто, жодної газети, хіба що брудна листівка валяється на лавці. Ззовні злущена фарба та пошарпані клаптики приклеєних оголошень. Весь зіщулений, потріпаний від вітру та часу, як і оті папірці на ньому. А може, й не від цього, а від байдужості людей стоїть непомічений, забутий своїм читачем.
Вже давно його відкривають рідко. Тільки раз на тиждень стара жінка відмикає двері і на затертих полицях розкладає такі довгоочікувані номери. Серед них немає гарячих, щойно з друкарні, свіжих новин. Лише випуски кількаденної давнини, зібрані тут за час простою. Вони лежать вільно серед купи канцелярського обладнання, конвертів, дешевих цигарок та всіляких дрібниць. Інформаційні вісники поряд з “жовтизною”, суспільні тижневики по сусідству з газетами про городину, бюлетні здоров’я, телепрограми та чоловічі журнали з відвертими “ню”. Різні за формою та змістом, проте кожен на своєму місці заманливо красуються кольоровими обкладинками з видовищними ілюстраціями та крикливими заголовками.
Кожен хоче сподобатися, хоче, щоб помітили крізь запилюжене скло й придбали саме його. Взяли до рук, перегорнули сторінки, насолодилися шурхотом глянцевого паперу, вловили легкий аромат друку, зачитали до дірок, розглядали, дивувалися, загнули аркуш на цікавому місці, а може, і підшивку б зробили. Кожне видання мріє повалятися з кимось у ліжку, попити разом ранкової кави, скрутитися рулончиком і піти в сумці на роботу. І коли вичерпане самотньо лежатиме на лавці, мріє знову потрапити до чиїхось рук.
Та люди прямують повз. Не зважають на пресовий кіоск під носом, бо хоч і розмістився на центральнім тротуарі біля гамірної зупинки, до його віконця заглядають рідко. Втрачений читацький інтерес, слабкість авторів, бездія видавців, байдужість держави, ще й конкуренти заїдають: інтернет з телебаченням. Головпоштамт під боком, навіть той добирає останніх читачів. Його невелика викладка преси має більший успіх, ніж сам кіоск. Бо щодень сотні ніг човгають поштовими коридорами, сплачують тарифи, замовляють послуги. Заклопотані побутовими справами, зломлені безгрошів’ям, затуркані, стомлені в чергах, ненароком забачать газети.
Кіоск же не має того примусу, з ним не зводять рахунки. Перехожі собі човпуть, біжать, старанно обходять калюжі, минають. Стара жінка і далі тихо куняє всередині, а видання не мають голосу, не вміють говорити. Тому мовчки чекають. Ось-ось з’явиться їхній постійний відданий читач й прихистить одразу кілька друкованих друзів, без яких життя не має новизни. Скручені, під пахвою, крокуючи вулицями провінційного міста, вони таки знайдуть своє призначення.
