Музика ночі – стукіт клавіатури. Голосний, наче шепіт всіх русалок і домовиків спальних районів. Він б’ється луною в стінах квартири, не даючи оселитись снам в головах сусідів, псам під вікнами, котрі блукають у пошуках притулку.
Ніч.
З нею боротися не можливо, це все одно, що доводити жінці, що ти правий.
Ніч.
Я тисну на гашетку клави. Відчайдушно, ніби переді мною тисяча ворожих солдат, і я мушу втримати цю висоту.. Жодних відмазок. Тільки тиснути на гашетку.
І я стріляю.
Літерами в моніторі.
Сухими, як шкіра старців після довготривалого паління тютюну.
Ти удариш мене по очах.
О ноче.
Розбещена хвойда, така дорога і доступна одночасно. Я не постійний твій клієнт. Більш люблю тебе уникати, чим дивитись у твої жовті очі –фари, чим торкатись розмитих контурів твого чарівного і продажного обличчя. Ти така безмежна, як дорога, точніше, як передчуття дороги, і боязнь її не відчути, не дихнути аромат солодко-пекучий, немов твій затяжний поцілунок.
Торкаєшся і відразу відсахуєшся від мене. Посміхаєшся. Наводиш губи яскраво червоною помадою, як в трансвестита.
Годі гратись, в мене вже немає терпіння, я весь вичерпався , як маструбатор на здачі сім’я у спермобанку.
Ноче, благаю, суто по-дружньому, хоч наша дружба і не така вже тривка, зламай мені всі пальці, щоб я не міг друкувати, і говорити їй правду.
Можна було б промовчати. Все. Спокійна старість забезпечена.
Тепер точно все. Очікую контрудару, вибачте мене, він вже був зроблений. Мовчання – це те, чого не люблять ті, що в ночі начебто стріляють літерами.
Спали всі книги, всю одежу, і постіль. Хай мене зранку не знайдуть.
Не можеш?
Тоді просто трахни мене, і відпусти спати, можливо я зможу заснути, і дозволю снам поселитись у головах сусідів, а псам під моїм балконом, і їхнє скавучання заспокоїть нарешті мене.
Моя бентежна ноче.
