Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43513
Рецензій: 84785

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Тіні старої груші

© Уляна Галич (Консуело), 14-03-2013
Юстина сапала буряки під гарячим червневим сонцем, раз по раз витираючи спітніле чоло тонкою ситцевою хусткою. Ще двічі повернути рядками – і можна буде присісти на трав’яному моріжку обабіч дороги, перекусити полуденком, дбайливо наготованим мамою, випити води. Проте засиджуватися також не можна, вона це знала. Їй слід було поквапитися – «норма» велика, а допомоги чекати немає від кого.
Стерті старі черевики обважнювали ноги, нестерпно хотілося визутись – але грудки прогрітої, аж випеченої землі були гострими й колючими – так, що легко могли поранити у кров навіть зашкарублі ступні жінки. Цього не можна було допускати, адже її ноги мусили бути здоровими і сильними, терплячими і витривалими. Вони годували Юстину, неначе ту вовчицю, та й не тільки її – а й цілу їхню маленьку сім’ю.
Жінка просапувала густі рядочки цукрових буряків, а сама краєм ока милувалася пишним кожухом рясної конюшини, посів якої знаходився якраз поряд з її «нормою». Конюшина й справді була прегарною – напоєною травневими дощами, густою та соковитою. Її трилисті лапаті пагони буйними китицями тягнулися до сонечка, а подекуди вже вигулькували перші рожевувато-бузкові суцвіття.
Юстина твердо намітила цієї ночі навідатися сюди. Її Красулька давно вже не ласувала чимось настільки смачним і поживним, як оця-от конюшина. Молоко від такого харчу солодшало, сметана робилася жирною, аж до жовтизни, добре гусла, і з неї виходило смачне, пахуче масло. Юстина любила свою корівку – а ще вона була азартною людиною, хоч і не розуміла цього. Страху жінка не знала. Страх давно покинув її, – живих кривдників вона зневажала, а мертві… Мертві були тільки мертвими, Юстина переконалася у цьому упродовж всіх тих довгих безсонних ночей, проведених у полі та в лісі – за тяганням розмаїтих в’язанок із сіном, соломою, сушняком, мішків із картоплею, городиною, кукурудзяними качанами... Все це було власністю сільського колективного господарства – а, отже, належало державі, яка не знала пощади до своїх ворогів. І за крадіжку покарання передбачалося суворе, певна річ. Ніхто не смів посягати на майно соціалістичного суспільства. Комуністична партія добре піклувалася про своїх громадян, атож. Про їхнє благополуччя, зокрема. Селяни давно втямили – хочеш вижити, умій крутитись. Крутитись, як та миша в окропі. І вони навчилися цього – кожен у міру своїх можливостей.
Хоча… Більшість із них воліла б просто працювати. Як десятки поколінь їхніх предків робили це до них. Обробляти власний шмат землі, по суботах – їздити на базар у сусіднє містечко, по неділях – ходити до церкви, відкладати гроші на освіту дітей, або купівлю зайвої пари коней… Всі ці нехитрі бажання та мрії традиційно прикрашали їхнє важке життя, робили його більш стерпним. А втім, насправді все було іще простіше. Праця була тим справжнім богом, якому вони молилися. Та навіть цього жорстокого, невдячного бога у них забрали. Тепер вони мали інших ідолів – вождя, партію, червоне знамено. А ще – щотижневі загальнообов’язкові для відвідування лекції у сільському клубі, присвячені, здебільшого, проблемам боротьби з релігійними пережитками.
Втім, Юзі до всього цього було байдуже.
У неї була власна правда, котра диктувала їй спосіб життя, мислення, світовідчуття. Це була правда матері-одиначки, полишеної чоловіком з маленькою дочкою на руках. Правда єдиної дитини перестарілої матері, змученої життєвими негараздами й численними болячками. Правда Юстини полягала у тому, що вона залишилася сам-на-сам із цілим світом, і мусила боротися за виживання, як могла.

Повертаючись з поля пізнім вечором, Юстина завернула на обійстя Марти, своєї давньої подруги і сусідки. Жінки здружилися, попри те, що Юстина була значно старшою за Марту – тій ще не виповнилося і тридцяти. Марта була «лемчихою», тобто походила із переселенців, батьки її давно померли, і раннє сирітство зробило жінку трохи замкнутою, недовірливою, проте вдачу вона мала добру й нелукаву. Десь із років шістнадцяти пішла працювати в районний шляхбуд, так і не вступивши до колгоспу – і, відповідно, користувалася в селі репутацією жінки свавільної та незалежної. А ще – не надто розбірливої у стосунках, але то вже була зовсім інша історія.
У хаті Марти не світилося – натомість з дверей стодоли, котра стояла трохи віддалік, на самісінькій грядці, виривалося слабке жовтувате світло.
– Мартусю, ти є?! – гукнула Юстина. – Вийди на хвильку!
На звук її голосу першим озвався Циган – старий одноокий собака, що вірно ніс свою службу на Мартиному господарстві ось уже років із десять-дванадцять. Гавкіт його скидався радше на подобу порядного собачого гавкоту – такий собі хрипкуватий шепіт, – але Марта любила Цигана, і він спокійно доживав свого псячого віку в теплій дерев’яній буді біля хати.
Підсліпуватий Циган, таки упізнавши Юстину, змовк. Який момент тривала тиша, затим щось грюкнуло в глибині стодоли, блимнуло світло, відчинилися двері повітки, і на подвір’ї показалася Марта. Її ставна, висока постать вимальовувалася чітким силуетом на фоні освітленого прямокутника дверей.
– Гов, Юзю, то ти?
– Та я, я…
– Йди сюди, чо’ стала? Мого немає вдома, не бійся.
Чоловік Марти, Йосип, за молодості був добрим трактористом, але з часом спився, і все більше висиджував на бригаді у товаристві таких самих п’яничок, як він, аніж проводив часу на полі. А ще він любив поганяти свою молоду жінку довкола хати, як то кажуть – хоч вона й не квапилася терпіти його знущання, а останнім часом, то й узагалі могла дати відсіч. Дітей у них не було – Марта думала, що так воно й на краще.
– Не хочу плодити злидні, – казала вона, але смуток в її очах у такі хвилі глибшав, і Марта ставала чимось до дрижаків схожою на образ Божої Матері, що висів у неї на покуті…
Юстина відчинила хвіртку і зайшла у двір.
– Добрий вечір, сусідко!
– Вечір добрий! Ти щойно з буряків?
– Ага. Так напеклася за день – думала, не дійду.
– Багато ще там сапання тобі? Як треба, то я можу помогти на завтра…
– Та ні. Тобі ж план здавати в суботу.
– Та так… Але Степанович сказав, що можна й на другий тиждень потягнути з тим асфальтом… Ти ж знаєш, він мене жалує, – кволо всміхнулась Марта.
– Не переймайся, з буряками я сама впораюсь. В мене інше діло, Мартусю… Ходім цієї ночі на конюшину. Знаєш, там на Панській греблі така конюшина добра… хоч бери і сама пасися. Ходім.
– Цієї ночі… – Марта завагалася. – Воно було б незле козі клапоть чогось ліпшого кинути… Але ж там пильнують, напевно?
– Та що нам, перший раз, чи що? – зухвало скривилась Юстина. – Та й  Микола Сухий казав, що цього тижня не будуть сильно шморгати, бо всіх кинули на горох.
– На горох? А я нипричком хотіла пару стручків на зупу нарвати…
– Та бач – про горох зараз не пора думати. То як – підемо по конюшину?
– Ну, коли так, то підем.
– Гаразд, – зраділа Юстина. – То я кликатиму.
– Добре. Як все, коли гімн заграє?
– Ага.
– То я чекатиму.
– Добре. Тим часом побіжу додому, бо ще корова недоєна.
Марта кивнула на прощання Юстині, й зачинила за нею хвіртку. Подруга поквапливою ходою задріботіла вгору вулицею, а Марта проводжала її поглядом, поки жінка не щезла за поворотом.

Юстина встигла і худібку обійти, і повечеряти приготованим мамою борщем, і навіть з малою Оксанкою трохи почитала – дитина росла кмітливою, допитливою, на втіху родині. Шкода, що сільським дітям так мало часу залишалося для навчання – за всіма домашніми клопотами. Одначе Юстина намагалася не обтяжувати дочку роботою, просила її добре вчитися в школі, слухати вчительку.
Оксанка з мамою врешті вклалися спати, а Юстина вмостилася у кріслі на кухні, слухаючи радіо та знічев’я гортаючи сторінки старої книжки – цього вечора то був «Пан Влодийовський» Сенкевича. Юстина свого часу вивчила польську й німецьку мови, любила літературу, історію, географію… Мріяла вступити в гімназію, а може й у вчительське. Та потім була війна, прихід «москалів», колективізація, смерть батька – і всі її плани та задуми зазнали краху. Залишилася тільки праця. Важка праця на благо того, у що вона й близько не вірила.
По радіо теревенили про успіхи розбудови соціалізму, покращення економіки, про кукурудзяне диво, політ нової експериментальної моделі ТУ… за повідомленнями про убивство молодшого брата Кеннеді вкотре згадувалася загибель того чорношкірого борця з американським капіталізмом (насправді Юстина думала, що він боровся не проти капіталізму, а за щось зовсім інше) – хоча, безперечно, найбільш гарячою темою було завершення беззбройної війни французьких страйкарів. Жінка скептично ставилася до таких новин – але, звісно ж, воліла тримати свої думки при собі.
Мама просила її бути обачнішою у висловлюваннях – і Юстина була обачною, бачить Бог. Настільки обачною, як могла.

Час поволі спливав. Урешті стрілки її маленького жерстяного будильника зійшлися на вершині циферблату, показуючи північ. Трансляція радіомовлення завершувалася традиційним виконанням державного гімну. Юстина підвелася з крісла. Напнула на рамена легкого светрика, на голову пов’язала хустку, прихопила наготовану заздалегідь вереньку й мотузок, не забула й серпа – і, намагаючись не шуміти, вийшла з будинку.
Село, натомлене за день важкою працею, спало. Всі квапилися скористати з недовгих миттєвостей перепочинку.
Тільки Юстині було не до сну.
Та ще Марті, котра вже чекала подругу біля воріт, на вулиці.
– Ти чого вийшла? – невдоволено шепнула Юстина, наблизившись. – Ану ж хто чужий би надійшов?
– Та вибач. Так на душі чогось неспокійно стало… Навіть і не знаю. Не могла всидіти в хаті, все тебе виглядала.
– Ну та вже добре. Ходімо. – Юстині потроху відлягло від серця, вона тішилася, що подруга була з нею. Вдвох, воно було веселіше, що там не кажи. За дружньою балачкою дорога коротшала, і дурні думки в голову не лізли.
– Дивись, яка повня на небі… Аж вилискує. – Марта задерла голову, кумедно насупила брови, а хустка тим часом сповзла їй на шию.
– Ага, повня… Видко, як удень. Недобре. – Юстина завжди бачила у всьому практичну сторону.
– Та облиш. Сама ж казала – ніхто не пильнує, всіх на горох кинули…
– Казала, ага. Та береженого, сама знаєш…
– Не бійся, Юзю. Тобі нічого не буде, навіть якби й злапали. Не те, що мені. Я ж не колгоспниця, – гірко мовила Марта. – Не колгоспниця.
Юстина на мить замовкла. Дійсно, Марті було б не позаздрити, якби її впіймала на гарячому колгоспна сторожа. Та думати про погане якось не хотілося. Ніч і справді видалася прегарною – теплою, місячною, запашною… Як у роки її далекої молодості.
– Бог нам поможе, Мартусю. Він добрий. Усе бачить. – замислено мовила жінка, а відтак всміхнулась, і обличчя її враз помолодшало на добрих два десятки. – А в неділю підемо на горох. Думаю, він ще не постаріє.
Марта всміхнулась у відповідь. Потім нараз спохмурніла.
– Цікаво, де зараз той нещасний? Чи спиться йому цієї ночі?
– Ти про того втікача?
– Ага. Казали, він мусить у наших місцях бути. Його шукають з собаками. Далеко не зайде.
– Напевно, буде до границі добиватись.
– Мабуть. Та все одно це марно. Знайдуть.
– Знайдуть, – погодилась Юстина, і чомусь зітхнула.
Далі жінки йшли мовчки. У небі яскраво сяяла повня.
Врешті, село зосталось позаду, і перед ними простяглись широкі лани, засіяні кукурудзою, пшеницею, горохом. А також цукровими буряками і конюшиною.
Десь далеко гавкали розтривожені собаки.

(Далі буде).




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 20-03-2013

сьогодні Юзефи, якою Ви часом у творі називаєте Юстину

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 19-03-2013

Повен місяць

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 17-03-2013

не люблю "далі буде"

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Залєвський Петро, 17-03-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Nina, 16-03-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 15-03-2013

*****

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ковальчук Вова, 14-03-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 14-03-2013

Ой, несподіванка

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 14-03-2013

Гарний текст

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 14-03-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.31938409805298 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжки Ксенії Заставської: Жінка, що відкриває історію
У прозі Ксенії Заставської форма, що нагадує так званий «дамський роман», стає ключем до історичних …
Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …