Ніжно пробіглась пальцями по сухій шкірі, розтягнула йому краватку, а потім вискочила з трамвая і побігла. В обличчя - мокрий сніг, квітень ще не вступив у свою сонячну теплу частину, а тільки так - по калюжах хлюп-хлюп, то снігом, то дощем, до сердечними муками, то зубним болем... Господи, думала Ліля, як болять зуби і зовсім нема грошей, щоб їх лікувати. Іноді вони їй випадали, застрягали у пельменці чи у яблучку, а іноді вона мріяла, що цілуватиметься, і їй здавалось, що вони перестануть боліти. Тільки коли жіночка, якій під сорок, яка має трьох дітей і абсолютно непридатного для поцілунків чоловіка, хоче цілуватися - це вже клініка. Так вона собі думала. Сунула по Києві у мокрих по коліна джинсах, хтось її напоумив сюди їхати працювати гувернанткою. Ага, сестра напоумила. Сестра в них брала на себе відповідальність не лише за свою сім'ю, а за сім'ї усіх сестер, братів і ще хтозна кого. Сестра в неї була ого-го. Із абсолютно білими й здоровими зубами. Із абсолютно білим і не спаленим волоссям. Із ароматом дорогих парфумів на хустці, завжди елегантно зав'язаній поверх плаща. Сестра в неї була твердим горішком. А Ліля - як Ліля... Творча, вічно з плямами на светрі, бо все на себе розливала й перевертала, вічно зашпортувалась за бордюри, падала в каналізаційні люки, врізалась в стовпи, писала потай від усіх сентиментальні вірші, що однаково суворо осуджували і чоловік і сестра - сестра не бачила у цьому перспектив, а чоловік сам колись щось собі пописував тихцем у шуфляду, а потім застряг у збитих вершках нездійсненних марень, заправлених горілкою. Так і жив - з підробітків, риболовлі та випивки. І його дуже дратувало, що ці збиті вершки нездійсненних марень точно так само не поглинули його дружину.
А вона, себто Ліля, була саме такою, як в трамваї, коли людині стало погано, вона і сорочку розстібнула, і краватку розсунула, але у найвідповідальніший момент втекла - могла б врятувати людині життя і почити на лаврах чиєїсь вдячності, а могла б побачити смерть. То вона не хотіла бачити смерті й втекла. Отак і в житті. Усе, що хоч якось вимагало ризикнути, закінчити розпочате, вона покидала. Втікала. Навіть була в неї така думка з родів втекти. Та життя не дозволило.
І от...
- Світ дає тим, хто вимагає, а бере у тих, хто щедрий. Вимагають зазвичай нездари і самозванці, щедрі зазвичай генії і винахідники. Світ спершу тебе спалить на вогнищі, зацькує і заплює, а потім полюбить, тож я завжди уникав його любові, а відтак і зневаги. Безглуздо тішитись життям, бо воно приносить лише біль. Коли ти молодий, тобі болить душа, коли старієш, тобі болить тіло. І водночас - треба втішатись життям, кожним безсоромно вирваним із його лап шматком щастя потрібно впиватись і знемагати, бо завтра цього щастя може не бути. Треба дихати киснем, який завтра може закінчитись, треба робити свої маленькі та великі відкриття, навіть якщо завтра тебе спалять на вогнищі. Треба і не треба – ось такий парадокс.
Він розсівся на увесь диван - такий худесенький, тендітненький, ніжнесенький, як квіточка - на усю диванну широту... Тут й ноги його, патички, і рученята із синіми жилками та худесенькими зап'ясточками, і светер широчезний - із молодшого брата-товстуна. Він закинув обличчя догори, і світло падало з-за спини, вона бачила його обриси, його силует, темряву, і крізь ту темряву пробивало жовтим поглядом, і її пробирало від того поляду. Ліля все ще намагалась триматися власного здорового глузду, як єдиної тверді у трясовині цього життя, але поволі випускала віжки з рук і дозволяла цій дикій миршавій конячці нести її у світ своїх заплутаних ілюзій...
Пукас дивився на Лілю своїми жовтуватими желатиновими очима, ковзкими, химерними очима першовідкривача. Їй здавалося, що погляд цей радіоактивний, що він пече, розпирає нутрощі із середини. Від його маленького жалюгідного тільця, покритого струпами і шрамами - він незодавно перехворів на вітрянку, аж пашіла дика енергія людини, яка подолала усі свої заборони. Так вона думала.
Вона приїхала в Київ працювати гувернанткою. Там, вдома, вона дописувала у якусь маленьку газетку химерні рекламні статейки про безумовну користь алкоголю, цигарок і неперебірливості у сексуальних зв'язках при допомозі призервативів, а також про те, як приємно їздити на мотоциклі, напившись енергетиків, як це прекрасно - покинути сім'ю і податись із цицькатими стюардесами у мандри, або скористатись послугами сексі-масажистки. Коротше, звична рекламна маразматика, яку жере запхом публіка. І тут її сестра подалась до Києва гувернанткою і вона подумала, що можна ж і собі. Роботи не було, жити теж не було де, вдома - троє дітей і чоловік, якого вона іноді, жартома, у колі подруг, називала - "мій вібратор на підпитку". І от, якась із цих подруг порадила поселитися у Пукаса.
Занедбана стара квартира у старому районі, з якої не вивітрювалися пахощі туалету і цвилі, і папір, що літає на протягах - ага, письменник-невдаха, подумала, щойно зайшла. Ага, сценарист-невдаха - подумала, коли їй до рук залетіла його візитка - на тому ж протягу. І за цим усім літаючим папером з'явився він, такий увесь занедбаний, худюсінький, ніжнесенький, як пролісок. Її ніжне материнське серце тьохнуло раз, другий і раптом, він кинувся їй в обійми. Запахом просто в ніс, у ньому солодко потонула, запахом того гігантського светра, і запахом зап'ясточка із синіми жилками, запах її відкинув раптом на п'ятнадцять років назад, на студентські поетичні вечори, у малюсінькі гуртожитківські кімнати, де мешкали великі душі майбутніх геніїв. Запах відкинув її у ті часи, коли любов здавалася не банальною, а прекрасною, коли життя здавалося не мізерним, а нескінченним, і власна особистість здавалася не потріпаною та підтоптаною, а величною. І от тоді, у величі власної собистості, бринькаючи на гітарі та підспівуючи тонесенько про те, яке воно життя насправді лайно, і як то воно все погано на світі, і нумо браття плакати, ридати і проклинати долю... І ось, серед цієї змістовної пісні раптом до неї хтось притиснувся, пхаючи руки у непристойні місця, а вона не заперечувала, бо у їхні студентські часи заперечувати проти такого вважалося ознакою поганого виховання, тож не заперечувала... І от, з отим кимось вона ще довго цілувалася на коридорі біля туалету, а в туалеті місцеві хіппі диміли коноплею і запах веселив, тож вони дуже голосно сміялися, так голосно, що ранкова прибиральниця відлупцювала їх по ногах шваброю... І все. Потім вона переспала вже з іншим, і вийшла за нього заміж, бо попри всю поетичність натури була добропорядною галичанкою, а той хтось так і залишився безіменним шматком ранкового сміху, спогадом, який спершу неохоче, а потім таки розвіявся у перегарі сімейних буднів.
І от, через багато років - вона б його не впізнала, бо постарів, вихуд, богемне життя та безгріш'я зробили його дивакуватим філософом з гнилими зубами. Впізнала лише запах. Не зубів. Зуби пахли окремо. Впізнала запах тієї дивної ночі, і дивної близькості, яка виникла раптово і зникла раптово. І їй раптом стало так весело, як тоді від конопляного диму. Вона раптом відчула, наче повернулася додому, до себе.
Він мав свій богемний псевдонім Ліло Пукас. Колись вчився в університеті, але потім відчув, що його гноблять і покинув. Потім пробував свої сили у літературі, але відчув, що його гноблять і влаштував революцію проти дурних видавничих правил. І покинув. Якийсь час писав хроніки світського життя, про розлучення-одруження, міграції і повернення, штучні запліднення і викидні усіх відомих і невідомих знаменитостей, жертв розкрутки та піару, таланту та депресій, досягнень і падінь. Але цей світ здався йому мілким, як мілководна стрімка й дуже холодна гірська річка – виглядає гарно, дзюрчить голосно, а купатися нема де. А Ліло так любив поринати у морські глибини, у зелену темряву важкої води, розглядати корали і рибок, а потім виринати і плавати на поверхні із насолодою від усвідомлення, що там, під тобою, стільки усього неймовірного. Тож гуркітливе, дзюркотливе, холодне і мілке світське життя, поміж камінням якого отруйні змії відкладали свою ікру, його не приваблювало.
Потім він якось подивився фільм "Людина дощу", і так йому на серце лягло, так солодко стало і він відчув потребу написати для Тома Круза ще один достойний сценарій, а то все, бідака, по низькопробних бойовиках знімається. Він назбирав грошей на відпустку в Лос-Анджелесі, протинявся по узбережжі, не зустів жодної кінозірки, і Тома Круза теж, хоча йому здавалось, якби вони зустрілися, то обов'язково з першого ж речення стали б найкращими приятелями і друзяка Томмі обов'язково допоміг би йому у житті. Також не зустрів жодного відомого продюсера, до якого хотів попроситися сценаристом, зібравши у течку свій нелегкий доробок задумів та ідей. Провів тиждень у незрозумілому чужому місті, у якому варнякають, як вчителька англійської в школі, у дешевому готелі із сусідом-сцикуном, в прямому значення слова - у сусіда було нетримання сечі, тож і в коридорі, і крізь вікно линув цей прегарний запах голлівудського життя. У вільний від вештання час він мріяв про те, як папарацці стерегтимуть його під дверима, але він не ликом шитий - вмітиме втекти. Незважаючи на всесвітню славу, у мережі не буде жодної фотографії Ліло, в обличчя його знатимуть лише декілька науковців і нечисленна купка родичів та знайомих. Фотографії, які вони зможуть дати, будуть родом із дитинства та юності Пукаса і матимуть щонайменше сорок років. Жоден журналіст не зможе проникнути у таємницю Пукаса, і лише публіка, ця ненажерлива плаксійка, яка хоче видовищ, гострих, глибоких, ніжних - ридатиме на фільмах, знятих за його сценаріями. Його постать обростатиме все новими байками і небелицями, подвигами і легендами, аж доки не перетвориться на ядерну бомбу всезагального обожнювання. Пукас добровільно відмовиться від слави, житиме у маленькому будиночку на краю світу, не вимагатиме ні грошей, ні нагород, і навіть за Нобелівською премією не прилетить. Ось так він мріяв. Але перш ніж відмовитись від цієї слави, йому хотілося її зазнати.
Тому на роботу він після відпустки вже не повернувся - сів працювати над сценарієм. Дорогою додому він познайомився з місцевим бізнесменом, який займався вирощуванням екзотичних рослин і їздив в Америку на якусь ботанічну виставку. Вони розговорилися у літаку, бізнесмен розповів йому про свою мрію виростити десятиметрову орхідею, а Пукас розповів про те, який чудовий сценарист дрімає у його маленькому незграбному тільці. І вони так заприязнилися, що бізнесмен погодився фінансувати Пукаса доти, доки той не укладе контракту із якоюсь всесвітньо-відомою кінокомпанією.
Відтоді у Ліло Пукаса з'явилися дві речі - слово "сценарист" на візитках та концепція власної геніальності, яка розросталася з кожним даремно згайнованим днем.
І от, коли ідея геніального сценарію майже сформувалась в його голові, до помешкання увійшла мокра жінка, у розстібнутому пальті якої виразно вимальовувалась цицька - під час стрімкого бігу сходами вона вискочила з білизни. А в руках у жінки стрирчала пляшка коньяку і хліб - хліб вона купила, бо в холостяків зазвичай нема хліба, в коньяк - щоб віддячитись за те, що погодився її, бездомну, в себе прихистити. Ліло аж сльози на очі накотились від палкої вдячності Богові - от воно, ідея - є, жінка - є, випивка - є, закуска - є, життя, можна сказати, в шоколаді. Він щиро й радісно кинувся їй в обійми, бо був переконаний, що вона - не що інше, як Божий дарунок. А далі однією рукою вхопився за цицьку, іншою за пляшку і прошепотів:
- Я на тебе чекав...
