Білосніжні хмаринки, якими бувають вони лише у березні, скупчуючись над дахами київських багатоповерхівок, то щільнішали, то рідшали, відсуваючись одна від одної. Вкривали весняний небосхил рваними пластівцями, утворювали дивовижні фігури на голубому тлі, зворохоблюючи уяву Славка, який полюбляв впізнавати у тих химерних ликах обриси міфічних створінь. У дитинстві годинами міг дивитися у небо, тепер бракувало часу. Але щоранку, виходячи з під’їзду, на кілька хвилин зупинявся, щоб підвести обличчя догори й роздивитися чудернацьке хмаровиння.
У такі миті він почувався вільним. Цієї ночі, як і минулої, ночував у своїй парубоцькій квартирі, хоч Люцина, надзвонюючи, виказувала своє роздратування. Звикла розпоряджатися. Воно й не дивно – бізнеследі. Інший раз він почувався не коханцем цієї могутньої жінки, а звичайнісіньким підлеглим. І це відчуття, наростаючи, все сильніше й сильніше доймало його. Сьогодні варто буде залишитися у неї. Ніби й не боявся її, ніби не був від неї залежним, а порвати ці стосунки не міг. А може поїхати з Києва під три чорти у інше місто?
У вечері крізь скельця окулярів Славко розглядав швейцарський годинник – подарунок Люцини. Звичайний викладач біології уявлення не мав скільки коштує така цяцька, але здогадувався – не одну його зарплатню. Прийняв подарунок, щоб не образити жінку хоч сам почувався приниженим – не міг віддячити тим самим.
Люцина спокійнісінько спала. Худенькі плечі виглядали з-під ковдри, а біле волосся пухнастою копною лежало на подушці – красунька. Ну що ця бізнес-леді у ньому знайшла? Принесла у його сіре життя не лише потік яскравих емоцій, а й сумніви, неспокій і напругу – часами почував себе альфонсом. Розраховувалася у ресторанах, купувала путівки на закордонні курорти – хіба міг себе відчувати поряд із нею справжнім мачо? Попри шалену закоханість, не раз намагався вирватися з полону, щоб втішити чоловічу гідність. Марно. Таких як вона не кидають.
Зітхнувши, Славко згадав, як вони познайомилися. На світлофорі Люцина вдарила своєю крутою автівкою, не менш круту тачку якогось виродка, що грубо витяг винуватицю пригоди з салону. Біолог вискочив з своїх Жигулів і втрутився - за мить уже лежав на асфальті, а поруч валялися розбиті окуляри. До жінки стрімко підбігли охоронці, що їхали позаду. Хутко приборкали нахабу.
Люцина нахилилася над Славком – відчув запаморочливий запах парфумів й зустрівся поглядом з жовтувато-зеленими зіницями – зіницями, що здалися йому не круглими, а продовгуватими. Тоді він подумав, що привиділося. Але після, не раз вдивляючись у її очі, помічав те саме – феномен.
- Люцина, - представилася вона.
- Славко, - хутко звівся на ноги.
- Я поспішаю на ділову зустріч, але ми можемо повечеряти разом, одразу запропонувала вона.
На знак згоди кивнув головою. Вона навіть не поцікавилася, як він себе почуває, лиш запросила на вечерю, але тоді йому здалося те запрошення наказом – наказом, який не можливо не виконати.
- От і добре. Толю,- звернулася до одного з охоронців, - запиши номер телефону мого рятівника.
- Люцино Броніславівно, - Толя опустив голову, наче школяр, - Скільки разів говорив – хтось з охоронців мусить їхати з вами в одній машині. Тоді й рятівники не знадобляться.
- Ні! Мені заважають охоронці в салоні. Обмежують особистий простір.
Жінка сіла у автівку, а Толян, скривившись, сказав:
- Диктуй номер свого телефону, - а потім зневажливо додав, - очкарик.
Того вечора Славко подарував їй квіти - сказала, що він справжній чоловік. Не лише ці слова запаморочили голову. Сукня з глибоким декольте, високі підбори, посмішка, гіпнотичний погляд, низькуватий, але приємний голос – незчувся, як опинився у її квартирі на оксамитових простирадлах. Попався – подумалося вранці.
- Навіщо я тобі, - запитав відверто.
- Ти справжній. За мене вже давно ніхто не заступався. Лише охоронці, але вони роблять це за гроші.
Він вийшов на балкон, щоб дихнути свіжим повітрям. Побачив, як у небі завис птах з широкими й довгими крилами. Розпустивши віялом хвіст, низько опустив голову. На білому животі вирізнявся чорний малюнок. Змієїд – одразу ж впізнав Славко. Дуже дивним видалося те, що цей птах мешкав у мегаполісі. Зазвичай цей рідкісний вид ховався у високостовбурних лісах, поблизу боліт, або вирубок.
- Кіій-о! Кіій-о!, - затягнув змієїд, наче до Славка промовляючи.
Якийсь невимовний смуток огорнув душу. Чомусь відчув себе іграшкою в руках заможної красуні. Захотілося щонайшвидше повернутися у свою холостяцьку квартиру. Люцина виявилася пристрасною й ніжною жінкою – не розчарувала його, проте у серці скрадався неспокій і розросталося передчуття лиха.
Того ранку Люцина підвезла його до гімназії, у якій працював. Вона й тепер підвозила, після того, як залишався у неї на ніч. Як не дивно, Славко соромився цього зв’язку. Інший би почувався щасливим, а він, хоч не вмів і не хотів обманювати, мусів вигадувати для колег якісь небилиці. Йому не вірили й перешіптувались за спиною.
Славко поклав годинник на тумбочку, що стояла біля ліжка. Ще раз глянув на Люцину, а після вимкнув нічник й заплющив очі – сон не приходив. Передовсім тому, що не міг відповісти собі на питання – любить цю жінку чи ні. Від чого згорає: кохання чи хворобливої залежності, що заважала кинути Люцину. Ніби отримував від спілкування з нею усе про що мріє чоловік, але ж доводило до сказу відчуття власної неповноцінності. Вона – успішна бізнес-леді. Він – ботанік-очкарик, що навіть боїться уявити якими сумами обертає Люцина. Якби була простою вчителькою, лікаркою чи бухгалтером – одружився б. А так – вагався. Чи зможе перебороти відчуття приниження, чи буде потерпати від нього решту життя?
Інший раз ненавидів цю жінку – навіщо грається з ним? Хіба не розуміє, що приносить страждання? У такі миті хотілося грюкнути дверима, піти й ніколи не повертатися у цю простору квартиру з розкішними меблями.
Нарешті заснув. Снилась Люцина. Вона лежала у ліжку з заплющеними очима – стягнувши ковдру, нахилився, щоб поцілувати, але жінка відразу перетворилася на змію, товсту і довгу. Відсахнувшись од неї, Славко спробував зістрибнути з ліжка, на якому звивалося холодне й липке тіло – рептилія обвила його хвостом, намагаючись підтягнути до голови. Вузький язик роздвоювався на кінчику й звільна тягнувся до шиї. Його тіло заніміло від цупких обіймів. Напруживши м'язи, спробував вивільнити руки – марно. Чоловік з жахом дивився у продовгуваті зіниці жовто-зеленого кольору. Борсався і навіть кричав, лиш коли відчув вологий язик на шиї, приречено стих – за мить прокусила шкіру й взялася висмоктувати кров. Він слабшав і слабшав, аж поки не потемніло в очах.
Славко прокинувся й різко повернув голову до Люцини – спала. Червоне простирадло обплутувало стрункі ноги, а тіло вигнулося наче у змії. Тихцем підвівся й побрів до ванної. Якийсь час розглядав шию у дзеркалі. Не знайшовши сліду, зітхнув з полегкістю – наснилося. Проте відчував слабкість. Ніби справді хтось висмоктав половину крові. Хутко вмився, одягнувся й попрямував до вхідних дверей. Наче магнітом потягло назад – подарунок забув. Підійшов до ліжка, знову подивився у моторошно-вродливе обличчя й взяв з тумбочки годинник. Хотілося побути на одинці, щоб вирішити: порвати з Люциною чи одружитися. Час було обирати одне з двох.
Вискочивши з під’їзду, Славко глибоко вдихнув передранкове повітря. Він знову побачив змієїда, що літав над сусіднім будинком. Здивувався – ці птахи пізніше вирушають на полювання, бо змії виповзають із схованок лише після того, як повітря добре прогріється. Та й чи можна знайти рептилій у місті? Недобре передчуття посилилося. Щось дивне коїлося навколо нього останнім часом, а тепер ще й почала діймати слабкість.
Чоловік впіймав таксі. Наче п’яний сів на заднє сидіння й назвав адресу. На мить здалося, що задихається. Хотілося заплющити очі й заснути, але з’явився страх – раптом не прокинеться? Коли у дворику перед під’їздом таксі зупинилося, Славко розрахувався й знесилено побрів до вхідних дверей. Тільки б ліфт працював – подумалося. Пішки на п’ятий поверх йому уже не вибратися.
Ледь вистачило сил, щоб зачинити за собою двері квартири. У голові паморочилося. Здавалося ніби меблі затанцювали у хороводі навколо нього. Добрівши до ліжка, впав, а потім зняв годинник. Кортіло позбутися всього, що нагадувало цю небезпечну жінку, подолати хворобливий потяг до Люцини, або ж позбавитися думок про неї. Коли не було її поруч, відчував, як розростається ненависть, а коли бачив – млів від бажання.
Славко то занурювався у глибокий сон, то прокидався. Його будили дзвінки телефону. Вона – здогадувався. А потім знову засинав.
- Славо, прокидайся.
Жіноча рука торкнулася його спітнілого лоба.
- Як ти увійшла?
- Ти не замкнув двері, - відповіла Люцина.
- Я замикав. Пам’ятаю.
- У тебе висока температура. Чому не розбудив мене, а просто втік? Я цілий день намагалася додзвонитися.
- Не хотів турбувати.
- Я хвилювалася.
- Хто ти? – Славко зробив спробу піднятися, але раптовий напад кашлю змусив його знову опустити голову на подушку.
- Ти простиг. Не варто зловживати охолодженими напоями.
- Хто ти? Інколи мені здається, що ненавиджу тебе.
Люцина не відповіла. Витягла з сумочки телефон.
- Толю, піднімися на п’ятий поверх. Поїдеш за ліками, - наказала у трубку.
Славко піймав лиховісний погляд її продовгуватих зіниць, що наполегливо гіпнотизували його.
- Так не може продовжуватися, - Люцина посміхнулася, - Як одужаєш, ми поберемося. Про тебе немає кому подбати. Досить жити у своєму холостяцькому лігві, - вона нахилилася й поцілувала його спраглі вуста.
Хай усе буде як вона хоче – покора розповзлася свідомістю. Хоч десь на дні його душі , ще залишалися сумніви, страхи і недобрі передчуття – нехай все вирішиться. Аби тільки не мучила більше.
Люцина помітила біля ліжка годинник. Одягла його на руку Славкові.
- Тобі не подобається мій подарунок? Чому ти його зняв?
Славко не знав, що відповісти. І не довелося – затріщав дзвінок. Люцина пішла відчиняти двері - провів поглядом. Може йому пощастило, як щастить не кожному. Дурень! Зустрів таку жінку! І ще вагається.
Люцина гарно виглядала у весільній сукні, замовленій десь у Франції чи Італії, звідки заодно привезли його костюм й взуття. Виблискували коштовні камінчики у її сережках, але йому було байдуже діаманти то чи дешеві брязкальця. Вона постійно сміялася, невгамовно носилася по квартирі й говорила, говорила, говорила. То по телефону, то до нього. Почало виринати з свідомості призабуте бажання послати її під три чорти, але у такі миті повертався той незносимий головний біль, що мучив останнім часом. І Славко проганяв бажання звільнитися – нехай уже поставлять у паспорт отой триклятий штамп, аби тільки цей клопіт минув назавжди.
Вони вирішили не влаштовувати бучного весілля. Чи то так вирішила вона? Байдуже. Апатія вже давно оселилася в душі.
Охоронець сидів за кермом її автівки. Молодята – на задньому сидінні. Люцина торкалася холодними пальцями його руки.
- Ти добре себе почуваєш? – запитала вона й заглянула у очі продовгуватими зіницями.
- Я відчуваю слабкість, - зізнався, - може краще перенести на інший день?
- Не варто. Нас чекають. Усе займе хвилин десять.
Молодята піднімалися східцями РАГСу. Раптом пролунало знайоме:
- Кіій-о….Кіій-о…
Славко озирнувся. Зависнувши над ними, зміїд навіть крилами не махав, лиш звільна рухав їх кінчиками. Розпустив свій смугастий хвіст й низько нахилив голову. Його зосереджений погляд був направлений на Люцину. Далі птах стрімко почав падати й дзьобом ухопив наречену за шию – оглянулася й розкрила вуста. Її язик став довгим й роздвоєним на кінчику. Намагалася дотягтися до змієїда, але після невдалого нападу він знову здійнявся догори – Славко провів його поглядом. Коли опустив голову, щоб подивитися на Люцину, її уже не було. Лежала біля ніг весільна сукня, а з неї виповзала змія.
- Кіій-о…Кіій-о!
Птах знову завис низько над землею, а потім каменем упав на змію, ухопивши її за голову знісся вгору.
Славко ще довго дивився у небо, розглядаючи химерні візерунки на весняному небі – тепер він відчув себе вільним.
