Мені щось останнім часом дуже подобається слово ешелон. Може тому, що його доволі часто використовують розумні люде. Залізла до Гугла-порадника і він мені сказав, шо ешелон – це:
1. Частина бойового порядку військ.
2. Частина загальної колони військ, що рухається на певній віддалі від іншої колони.
3. Під час перевезення залізницею – кожний військовий поїзд.
4. В широкому розумінні – залізничний поїзд або автоколона, що прямує з певним цільовим призначенням.
Я здивувалась, бо взагалі знала лиш про четвертий пункт… Ну, і ще про один, назвемо його нульовим, для образності. Тут Гугл дав осічку – не інтерпретував ешелон – як письменницьку обзивалку. У наш час ніхто не говорить про ешелони, як сходинки, чи про ешелони, як частини загальної колони військ. Зараз кажуть – перший ешелон письменників. І тут моя уява не може втриматись у манежі, вистрибує з-за огорожі й підтюпцем, а можливо навіть скаженим галопом несеться у бік залізниці. Пробігаючи по гравійним насипам повз колії я бачу, як неквапом їде перший елітний ешелон з гаптованими фіранками на чистих вікнах, як він, небесно блакитного кольору безшумне творево, віддзеркалює українську природу, яка з двох боків оберігає сей чудо потяг від нездар, які усе бажають зацибнути в перший ешелон без квитка й що найголовніше не на станції, де й положено застрибувать, а у чистому полі. У сонцесяйному першому ешелоні, розрахованому на багато люду, сидить з десяток людей, які не мають часу зиркнути у віконце й усе пишуть-пишуть-пишуть, ходять з вагона у вагон й у перервах беруть участь у різноманітних диспутах один з одним. Час від часу над першим ешелоном пролітає відомчий гелікоптер підписаний як ШевПре й звідти без страховки прямо на дах першого ешелону виштовхують новенького не завжди сивочолого, але обов’язково з двома стосами книжок, перев’язаних закривавленими бинтами. Буває з гелікоптера на перший ешелон летить людина, а долітає саме лиш гімно, але таке буває рідко, майже ніколи. Гелікоптер не стає на заваді нахабним типам, які замаскувавшись деревом, хапаються за відчинені вікна першого ешелона. Надокучливим безбілетникам дають невеличкий розряд у 220 вольт і у мегафон сповіщають, що це ешелон, а не якийсь там угальок, а елітних пасажирів заспокоюють дозою веселящого газу та обіцяють піддати жару, якщо на хвості з’явиться другий ешелон.
Отак повільно ми й підійшли до цієї як сказав би поет, курської аномалії – другого ешелону. Якщо подумати чесно й справедливо, то нафіга будь-кому другий ешелон? У самому слові другий є якась вторинність, не оригінальність і обмеженість. До того ж у другому (зазвичай брунатному, а не блакитному) ешелоні вже немає ні того романтичного протягу, який символізує свободу думки, ні порожніх місць у СВ вагонах, ні самих СВ чи хоча б купейних вагонів. У другому ешелоні тиснява, суцільний плацкарт і сидячі місця. Другий ешелон раз по раз спиняється, але не через те, що зупинка, а виключно через те, що якийсь мудак-суржикописець шарпонув за стоп-кран, бо бачте він забув друга на пероні в Жмеринці. То чого питаєцця хапатись за стоп-кран в Шепетівці? Як видно з прикладу, другий ешелон на те й другий, аби у нього саджати недоосвічених, заскорузлих у своїх побутових проблемах і що найголовніше не-про-фе-сій-них авторів. Он, сидять – однією рукою пише, другою щось паяє. А та на третій полиці – пише взагалі ногами, а руками плете якогось светра й при цьому розповідає сусідці, яка поливає вазони й пише від руки зубами, за скільки й кому буде продаватись цей ше недодєланий светр ручної роботи. Сміх та й годі, на п’ятдесят восьме місце – бокова верхня біля туалєта, впхались на одне місце дитячий верліботворець і еротична поетка. А он, один на одному в три ряди лежать трактувальники й переповідачі совіцької (пардон, радянської) історії. Що вони можуть переповісти, коли вони в такому сороміцькому стані знаходяться вже чи не від Перекопська чи П’ятіхаток? Хіба можна так з літературою обходитись? Література не терпить суєти – заповідав класик. А цей другий ешелон циганський табір якийсь їй-бо, це при тому що не хочецця нікого образити. У цій різнобарвній і без того жвавій тисняві частенько бувають псіхічіскі пожвавлення коли хтось у лаудспікера командує: «Подивіться у вікна, там на горі за лісочком видніється останній вагон першого ешелону». Всі припадають до брудних шибок обличчями, не припиняючи писати й робити свої щоденні справи й бачать той омріяний перший ешелон. Вагонами шириться гучне трохи нервове читання ненадрукованих творів, схлипування та поривання спалити рукописи на жертовному вогні електрокіп’ятільніка. Усі поспіхом відкривають вікна, витягають шиї й хором починають тягнути носом та закривати очі в надії внюхати запах, який залишив по собі перший ешелон. Це такий п’янкий запах високих гонорарів та шалених накладів, перекладів іноземними мовами, закордонних презентацій, схвальної критики різного штибу знавців писемного слова. Потягом починає трусить, як достоєвським у найгірші його хвилини і всі розуміють, що зараз когось скидатимуть з другого ешелону, бо й він не гумовий. І що тут гріха таїти - час від часу таки скидають, іноді навіть свої. Ну, набридло драматургу сидіти на колінах в сценариста. Драматург відчуває, що знаходячись у такій близькості від сценариста й сам міг би строчить сценарії, за які, кажуть, навіть деколи дають гроші. То чого ж драматургу, не скористатись моментом, поки сценарист, закопиливши губу, роздумує над щойно прочитаними «Таємницями сценарної майстерності» й не штовхнути його легесенько в дірку виходу, біля якої в тамбурі вони й примостились. Той, кого скинули дуже рідко набирається сил і знову може заповзти у другий ешелоні такі зазвичай розщіплюються на атоми в страшному соціумі. Але дехто (а це в основному фантасти) стверджує, що ніфіга вони не розщіплюються, що таких покидьків (від слова кидати, скидати) потім бачили на електроешелонах гайворон-вінниця. Але електроешелони, то вже вопше мовітон і повна жовта преса, тут про це не йтиметься.
Я от до чого веду… по чесному, то я сама взагалі ще ні в якому ешелоні, мені ще не дали квиток… на ешелон. У мене поки що проїзний на дрізіну. Я поки їду собі на цій ручній дрізіні позаду всіх. І знаєте, нічо так. Принаймні свіже повітря, краєвиди, картінки із життя так сказати. Бачу іноді і перший ешелон і другий, іноді мрію опинитись чи там чи навіть (о, Боже, прости таку сміливість) там – у ПЕРШОМУ ЕШЕЛОНІ. Та іноді і з дрізіни хочеться дременуть. Зіскочити в чому мама народила та погнати полем, босими п’ятами прощупати землю, лягти голим пузом на колючу траву й най у тому пузі відлунюється розкотистий звук усіх на світі ешелонів, що женуться прямими й звивистими коліями у заданому напрямку та з певним цільовим призначенням.
