Головним терміналом Волтеборга гуляли протяги. Щоразу, коли до перону підходив потяг, на платформу вривався потік стисненого повітря, приносячи затхлий запах технічних тунелів. Сидячи в маленькій затишній кав’ярні, я дивилася, як хитаються віяла пальм в білому світлі потужних ламп. Кілька перехожих спинилося, зачаровано милуючись хаотичним мерехтінням тіней, і у мене знову засвербіли руки. Розгорнувши планшет, я накидала невеликий ескіз: людська постать серед мішанини чорно-білих полігонів. "Квантовий вітер", так мабуть я це назву.
Робот-офіціант приніс каву й снек. Перед тим, як згорнути планшет, я вкотре перевірила розклад – залишалося ще цілих вісімнадцять хвилин. Малювати більше не хотілося. Цей зал давно став головним тлом для багатьох моїх робіт, так що знайти щось нове було практично неможливо. Сьорбаючи густий ароматний напій, я стала спостерігати за людьми, які приходили до кав’ярні.
Щоб залишатися невидимкою, вибрала місце в напівтемному кутку. Столики розділяли високі перегородки, тому я сідала спиною до входу. Дзеркальна стіна попереду давала можливість бачити усіх, хто переступав поріг. Сюди заходило багато незнайомців з інших кластерів, я прислухалася до їхніх розмов, вивчала міміку, вигадувала для кожного легенду, часом робила скетчі. Ось службовець з валізкою, задумливий і серйозний. Прибув з материка, з маленького бункера десь в Альпах, досі не може звикнути до високих стель-склепінь, яскравих ламп і чистого повітря. А ондечки дівчина в старомодних навушниках із рюкзаком за плечима. Їздить від станції до станції, шукає своє кохання з першого погляду, яке несподівано зустріла в порожньому вагоні серед ночі. Інженер в комбінезоні вертається з відрядження, нетерпляче поглядає на годинник, допиває свій сік і йде міряти кроками платформу. Інколи після таких вправ мені сниться дивний світ, де вузькі, тьмяно освітлені тунелі заповнює натовп незнайомців. Я бачила щось таке в навчальному фільмі про лондонський метрополітен. Тисячі історій вриваються всередину моєї голови, переплітаються, і зрештою я, ціпеніючи від жаху, розчиняюся в цьому невпинному хаосі.
Няня Аннеке не знає про це, але я все розумію сама.
Скоро випуск, і на нас чекає світ за межами Волтеборгу. Я боюсь цих змін. У мене є свої причини.
Нарешті прибув потяг. Тхі Зунг я помітила здалеку – на ній було кумедне біле вбрання до п’ят. Вільного покрою брюки, довгий прямий піджак без коміра, поли до колін. Смугастий рюкзачок, закинутий на одне плече – єдина знайома деталь. В усьому іншому – абсолютно незнайома людина. Замість короткої стрижки – довге пишне пряме волосся. Навіть погляд змінився.
- Полі! Як ти виросла!
Ми обійнялися. Матеріал вбрання холодив долоні. Тхі Зунг підросла за зиму, але я вже майже наздогнала її.
- Полі, як я за тобою скучила! – прошепотіла мені на вухо.
- Я теж, Ті. Сумувала неймовірно. Що це на тобі?
Вона відступила на крок, крутнулася.
- Подобається? Називається "ао зай". В’єтнамське традиційне вбрання.
Я мимоволі зашарілася. Тхі Зунг виглядала дуже жіночно. Скоса зиркнувши на свої мішкуваті шати, я відчула легку заздрість.
- Гарне.
- О, благаю тебе! – подруга аж в долоні сплеснула. – Знаєш, як по дорозі на мене витріщалися? Але батькам важко відмовити, доводиться носити. До того ж, воно дуже зручне. У мене ще є такий широчезний бриль з рисової соломи. Дуже зручно, коли виходиш на поверхню, захищає обличчя від сонця.
- І як тобі з ними живеться?
Тхі Зунг заусміхалася.
- Вони просто одержимі мною. Спершу я аж запанікувала. Уяви: з самого ранку з тобою носяться, мов з тендітною порцеляновою вазою. Через тиждень це мене вже так нервувало, що не обійшлося без втручання психолога.
- Ого! Сподіваюсь, він пояснив батькам...
- Помиляєшся! Він пояснив мені, що піклування – цілком нормальна річ, і що це насправді мені потрібно навчитися нормально до цього ставитися.
Якби не промовистий щасливий погляд, я б засумнівалася в її словах. Ми виросли в підземному місті, де нативізм, власне, як і гендер, порівнювали з атавізмом. Тепер на моїй подрузі вбрання, яке підкреслює дівочий силует, а від переконань, до яких нас привчали з дитинства, не залишилося й сліду. Куди ж потраплю я? Думки про випуск знову нагнали тривожних думок, але Тхі Зунг сприйняла це на свій рахунок.
- Та не бійся, якщо дивитися під потрібним кутом, то це навіть приємно. А ще приємніше піклуватися у відповідь. Там живе одна бабуся, всі звуть її Фанг. Вона пізно пройшла процедуру гентаймінгу, їй буває важко, тож я завжди тримаюся поруч. А ще бабуся Фанг – один з останніх сталкерів, жива енциклопедія пустищ. Для мене, як біолога, - неоціненне джерело інформації. Переконана нативістка, живе тільки на поверхні, бореться за відновлення мангрових джунглів. Страшенно цікаво спілкуватися з людиною, чия пам’ять вміщує більш ніж два століття.
- Пощастило тобі.
- Так, це правда. Якщо чесно, я не могла й сподіватися, що все так добре складеться. От побачиш, і тобі пощастить.
- Ох, Ті, якби ж то…
В погляді подруги проскочила жалість. Але вже наступної миті він знову був сповнений радісного ентузіазму.
- Ходімо, я привезла тобі гостинці. Ти все ще живеш у нашому боксі?
- Так. Зовсім сама.
- Бідолашна! Демографічну квоту скоротили?
- Так і є. Ясла порожні, скоро в центрі взагалі нікого не залишиться.
- А це не твій брат?
З коридору дійсно вийшов Пол, усміхаючись, мов чеширський кіт.
- Привіт, Ті! Давно не бачились!
Ми з ним близнюки, і дуже схожі. У нього таке ж темне волосся, як у мене, такі ж блакитні очі. Але йому пощастило більше. У нього не відібрали квоту.
Тхі Зунг повелася геть несподівано – затріпотіла довгими віями, приязно заусміхалася у відповідь. Мені стало трохи не по собі від цих дівчачих штучок. Здалося раптом, що поруч зі мною – зовсім незнайома людина, яка вкрала обличчя моєї подруги та її ім’я, і що я беру участь в якомусь дивному маскараді. Та ще більше мене здивував Пол, коли видобув раптом з-за пазухи куртки маленьку блакитну квіточку і простягнув Тхі Зунг.
- Вітаю з прибуттям!
- О, як чудово! Дякую!
Мене стало нудити.
- Ти змінилася, Ті, - сказав Пол, зашарівшись. – Зовсім як доросла.
- Це все сукня, - відповіла Тхі Зунг. - До речі, таку ж я привезла для Полі. Побачиш, що вона зробить з твоєю сестрою!
Я відчула легкий напад паніки. Пол, скоса зиркнувши на мене, змінив тему.
- Як там Індокитай?
- Казково! Зелень, гори, океан, от тільки змій та комах забагато. Але до всього швидко звикаєш.
- Я б хотів там побувати. Шкода, що часу вже немає.
- Тебе вже розподілили?
- Так, на Тіхо, - Пол скоса зиркнув на мене.
- Престижне місце, - хитнула головою Тхі Зунг.
- Як і мало бути, - знизав плечима Пол, ховаючи погляд. – А ти вже працюєш?
- Так, на розсаднику. Ведемо наступ на пустища. Відновлюємо зелені легені планети. Але у нас нудно. От в Амазонії – там справжня робота.
- Може, зайдемо до няні Аннеке? – втрутилась я.
- Звісно! Ходімо, у мене для вас гостинці!
Ми йшли тьмяно освітленими тунелями, Пол з Ті говорили про щось, але я їх не слухала. Дуже скоро ми станемо надто різними, щезнуть наші спільні інтереси, дитинство навіки зостанеться у цих стінах. Спільними залишаться тільки спогади. Ми станемо все рідше розмовляти по мережі, кожен замкнеться у своєму тісному професійному світі. Пол – в університеті Тіхо, Тхі Зунг – серед своїх плантацій. Я… Одну мене ніде не чекають. Позаквотна.
Подолавши повітряний шлюз, ми потрапили в хол дитячого центру. Просторий атріум посередині прикрашала пальма, достоту така ж, як і на станції. Довкола неї кілька дітлахів грали в квача, але, побачивши Ті, вклякли на місці, роззявивши роти. Поблажливо усміхаючись, та пройшла повз них, мов казкова королева. Мене мимоволі пересмикнуло.
Няня Аннеке сиділа на лавочці під широкими віялами пальми, спостерігаючи за шибениками. Гладкий світло-зелений пластик фосфоресціював у світлі ламп, великі блакитні очі не відривалися від планшета. Помітивши нас, кібер випросталася, на обличчі з’явився привітний вираз, тихим ніжним голосом промовила:
- Тхі Зунг, красунечко! Ласкаво просимо!
На очах подруги заблищали сльози.
- Няню Аннеке!
Вона присіла поруч, обійняла наставницю.
- Ти стала зовсім дорослою, крихітко Ті! Чудова сукня!
- Вам подобається?
- Нативно, вишукано, зручно. Як ти почуваєшся у новій родині?
- Вони всі такі чудові…
- Мої поради стали в нагоді?
- Так, звісно! Спершу я думала, що не зможу там прижитися, але потроху все налагодилося.
- Ти молодець, Тхі Зунг, - няня погладила вихованку по довгому чорному волоссю, що спадало на плечі. – Воно тобі не заважає?
- Ні, анітрохи. Там майже усі жінки так ходять.
- Це цілком нормально. Звісно, в Европі вже інші стандарти, але ти повинна сама вирішувати, як маєш виглядати.
- Я вже звикла. Тепер мені здається, що я завжди була такою.
- Отже, ти знайшла свій дім. Це – найголовніше.
- Дякую!
Няня глянула на мене, великі прозорі очі зблиснули у світлі ламп.
- Полі, нам потрібно поговорити. Чи не могла б ти прийти до мене завтра об одинадцятій?
У мене похололо в грудях.
- Так, звісно.
- Чудово. Тхі Зунг, якщо тобі знадобиться допомога з речами – звернися до термінала центру.
- Не варто, речей зосталося зовсім небагато. Полі мені допоможе.
- І я теж, - вставив Пол.
- Які ж ви у мене хороші! – пролебеділа няня. – Не те, що ці юні кентаври. Пробачте, але мені потрібно втрутитися.
З цими словами вона підвелася і рушила навздогін за зграєю малюків. Тхі Зунг, втираючи сльози, усміхалася.
- На мить мені здалося, що минуле раптом повернулося, - промовила вона. – Ми ростемо, дорослішаємо, а вона залишається все такою ж доброю, ніжною і безмежно терплячою.
Пол зиркнув на табло годинника, що світилося над входом у хол.
- Гаразд, дівчата, мені пора на заняття. Побачимося пізніше!
- Бувай!
Ми піднялися сходами на другий поверх. Упізнавши мене, двері боксу безшумно ковзнули вбік. Тхі Зунг, увійшовши, застигла на порозі.
- Як дивно. Не була тут лише півроку, а вже таке відчуття, ніби помилилася кімнатою.
Я присіла на вузьке ліжко, ввімкнула пультом музику. Ті примостилася поруч. За відеовікном колихався бамбуковий гай, барвисті пташки перелітали з гілки на гілку, поміж сітчастого листя виднілося блакитне небо з білими купками хмаринок.
- Ти змінила пейзаж?
Я зашарілася.
- Я уявляла, що колись ти вийдеш з лісу і постукаєш у вікно.
Вона обійняла мене і поцілувала в щічку.
- Дійсно, майже так, як там. Тільки пташок нема, і небо жовте, як і всюди. Але колись ми зробимо з цієї планети казковий сад.
Вона тримала мене за руку, опустивши погляд.
- Мабуть, я здаюся тобі зовсім незнайомою людиною.
Я мовчала.
- Я сама себе часом не впізнаю. Дивлюся у дзеркало – а там незнайомка. Пам’ятаєш, як ми мріяли, якими станемо, коли виростемо? Ти хотіла перестрибнути місячний кратер, облетіти всю Систему…
- …А ти – проїхати Великим Шовковим шляхом.
Вона засміялася, стиснувши мою долоню сильніше.
- Я знаю, про що ти думаєш, Полі. Тобі здається, що я тебе зрадила. Але це не так. Я змінилася, дуже змінилася. Але ти для мене назавжди залишишся сестрою. Чуєш?
Мені на очі навернулися сльози.
- Ти для мене теж, - витиснула я із себе.
Ми ридали, обійнявшись, мабуть півгодини. Тоді Тхі Зунг відкрила рюкзак і витягла звідти круглий згорток.
- Поміряй. Я прикинула, що ти зі своїми європеоїдними генами обженеш мене, тому взяла на виріст.
Вбрання, здавалося, нічого не важило, ковзало між пальцями, ніби вода.
- Це замінник шовку. В спеку дуже комфортна річ. А от у шведських тунелях краще вдягти під низ термобілизну, - пожартувала Ті, демонструючи під вбранням трико.
- Дякую, - відповіла я.
- Вдягни.
Тканина переливалася в руках, гладка фактура ґудзиків чарувала пучки пальців. У Волтеборгу бракує відчуттів. Колір "неба" – сто відтінків сірого, ті самі лампи усюди, запах тунелів усюди однаковий. З тактильних – холодна твердість металу, вогка шорсткість бетонних тюбінгів, липка гладкість шкірзамінника. Вдягнувши ао зай, мені здалося, що я загорнулася у небо, таке ж, як у відеовікні.
Тхі Зунг відійшла, змірявши мене з ніг до голови.
- Трохи завелике. Та нічого, за півроку наздоженеш. Ще б волосся довше – і викапана східна панянка.
Я провела долонями по стегнах. Вбрання висіло на мені мішком. На відміну від Тхі Зунг, форми якої потроху округлювалися, я все ще залишалася кострубатим підлітком.
- Як відчуття? – спитала Ті.
- Та не дуже, якщо чесно. Знаєш, воно не моє. Надто ґендерне.
Ті пирснула.
- Не вірю, що й сама колись казала таку дурню. "Ґендерне". Чого доброго, скоро казатимуть "гомінідне", коли кожен зможе вдягати кібера, такого, як Аннеке. Це неправильно, коли люди соромляться власного тіла. Кажу тобі, як біолог.
- Як біолог, чи як бабуся Фанг?
Ті жартома пригрозила мені пальцем.
- Минуле, люба моя Полі, незримо керує майбутнім. І природа людська нікуди не дівається, як би її не заперечували.
- Вони зробили з тебе нативістку.
- Що ж, я не дуже довго впиралася. Це мій вибір, і я в ньому впевнена. Розкажи краще, як у тебе справи з призначенням.
- Ніяк. Зовсім ніяк. Я все ще позаквотна.
- Кепсько. Я запитала своїх, чи не знайдеться у нас місце для моєї сестри, але вони нічим не могли зарадити. Квоти на моє народження добивалися всією комуною дуже довгий час, ще одної нам так скоро не виділять. Мені шкода. А що каже Аннеке?
- Нічого. Можливо, щось проясниться завтра.
- Мені здається, вона зможе допомогти. У експерт-інтелекта з таким досвідом можливостей більше, ніж у місцевих адміністраторів-людей.
- Вона всього лише вихователь.
- Ти переоцінюєш можливості системи, Полі. Яким би ідеальним не було наше постконсюмеристичне суспільство, особисті контакти завжди в усі часи матимуть силу. Знаєш, скільки людей виростила Аннеке за сорок років свого функціонування? Їй достатньо попросити кого слід.
Я стала розтирати долонями скроні.
- Не треба мене втішати, Ті. Я – продукт помилки. Якби той клятий комбайн, що ліпив геном Пола, не зазнав збою, не було б мене і моєї проблеми. А так ще цілому колу людей треба мучитися, аби знайти на цій бідній на ресурси планеті місце для незапланованого індивіда.
- У тебе хороший потенціал, сестричко. Хто там у нас Пол? Варп-математик?
- І що з того? Багато користі на Землі від фахівця з варпу?
Тхі Зунг похитала головою.
- Щоб ти знала, основний напрямок моєї генно-інтелектуальної спеціалізації – системний аналіз. Такий набір мають також усі науковці, інженери, програмісти. Мене призначили біологом, бо саме таку квоту змогли вибити мої батьки, а не тому, що мене створили ним. Ми не гайковий ключ, Полі, ми – універсальний монтажний інструмент. Повір мені, тобі знайдеться місце на цій негостинній планеті.
Вона обійняла мене.
- Не журися, сестричко, не пропадеш. Однак час іде, треба збиратися. Допоможеш?
- Звісно.
