Не знаю, чи буде вдаліша нагода поговорити про книжки. А може, це близькість Феодосії так на автора впливає, що треба поговорити про книжки саме зараз, коли славне судно «Таврія» ще бачить на радарі феодосійські миси. Просто, саме в Феодосії зі мною колись трапилась історія, яка найкраще ілюструє містику зустрічі зі «своєю книжкою» і те, що шляхи книжок несповідимі.
Книжки не знаходять нас зненацька. Ось і "Мобі Дік" Германа Мелвілла полював за мною щось із десяток років. Неможливо цікавитися книжками про море і не наштовхуватися на згадки й прямі цитати з "Мобі Діка". Ось читаєш собі критику на такого собі Курта Кламана "В дикому рейсі", і критик, звичайно ж, не втримається від зауваження, що ця історія про ірського кочегара-короля і величезну рибу-молот, що переслідує його морями, - переспів Мелвілла. Чи там, скажімо, герой Віктора Конецького, що, як Йона, живе у шлунку кита, але відмовляється звідти виходити, бо навпаки - сховався туди від світу, - це теж данина цього найпопулярнішого серед моряків автора Мелвіллу.
Отож, що це одна з найвеличніших книжок американської літератури, а можливо й - людства взагалі, я собі добре затямив, але якось все не виходило її почитати. То шрифт дрібний, то бібліотечний абонемент прострочений, то інших справ до дідька, ось хоч би мандаринами торгувати, чи шоколадками.
Втім, справи чомусь не заважали читати мені інші романи Мелвілла, ті ж "Тайпі", історію життя двох американських матросів-втікачів серед тубільців на острові в Полінезії, та "Білий бушлат", про плавання на американському військовому фрегаті з Гонолулу (Гавайські острови) на Атлантичне узбережжя США довкола мису Горн. Остання книжка, до речі, сприяла тому, що в американському військовому флоті відмінили тілесні покарання. Мелвілл пояснив це через протиставлення з російським військовим флотом. Мовляв, там пани дають канчуків своїм кріпакам, а нас, вільних людей, по якому праву деруть, як сидорових кіз? Але то таке. Просто привід задуматися, що менш відомі й забуті книжки, можливо, більше змінили світ, ніж усі шедеври літератури. І гарна відповідь усім літераторам, які переводять папір "для вічності". Вічність - дама з витребеньками, їй не вгодиш. Мелвілла ось теж ледь не забули, згадали лише через століття. Але канчуки на флоті таки відмінили одразу, і цього в нього не віднімеш. І менше з тим. "Мобі Дік" все якось не траплявся мені під руку.
Та зі своєю книгою розминутися неможливо. Виявляється, "Мобі дік" лише очікував, поки мене поносить світом по хвилях, і я зазнайомлюся з сучасними капітанами Ахавами в житті, а не в літературі. Щоб це було не відкриття, а впізнавання, тільки і всього. Хіба історія згаданого кухарем Сашком капітана Соляника не варта продовжити собою ті десятки епіграфів про китів і китобоїв, якими розпочав свій роман Мелвілл?
Знайомство з одним з тих капітанів і привело мене взимку до Феодосії. Якісь там бізнесові мандаринові справи. Ми саме возили мандарини з войовничої Грузії до мирної України на Новий рік. А потім трапилась якась бандитська історія, характерна для початку 90-х, і мене мусили сховати на декілька днів, щоб вляглося. І сховали в старому татарському будинку на схилі гори з видом на море. Будинок був нетоплений, вода була лише дощова - в глиняному глеку у людський зріст, вкопаному посеред двору. По шибках колись стріляли з кулькового пістолета, і зараз в них свистів зимовий вітер з моря. Декілька раз на день відключали віялом світло, але замість свічки в мене був турецький ліхтар на акумуляторах з радіо та годинником в тому ж корпусі, щоб два рази не вставати. В будинку було лише одне ліжко, вкрите строкатою ковдрою з клаптів, і лише одна книжка. Не важко здогадалися, що це був саме "Мобі Дік", і що відкрився він одразу на розділі "Готель "Китовий фонтан", де головний герой, матрос китобойного судна, що приїхав у Нантакет у пошуках роботи, спить в нетопленому готельному номері саме під такою клаптиковою ковдрою, та ще й у одному ліжку з гарпунером-канібалом. Я навіть виліз з-під тієї ковдри і уважно оглянув інші кімнати, чи не причаївся там сусід-людожер, і старанно запер двері на засув.
Я глитнув "Мобі Діка", книжку обсягом сторінок на 700, за два дні, не вилазячи з під тої ковдри. Шторм прибився, бандити попустилися, а я все читав і думав, що зі своєю книгою людина просто не має шансів розминутися. Рано чи пізно та книга її вполює і загарпунить, це лише справа часу.
Отож про читання. Якщо ви їдете на підміну на судно, яке вже давно в рейсі, і хочете, щоб ваша репутація серед колег одразу впала нижче плінтуса в перший же день на борту, просто не привезіть з собою свіжих газет з батьківщини. Бо в морі людина потрапляє в стан інформаційного голоду, якими б казковими світанками й хвилями вона зо дня на день не милувалася. І – ба, все ті ж обличчя довкола тебе довгі місяці. Спочатку лиця, потім фізіономії, а після трьох місяців – вже мармизи. Ні, вони правильні пацани, ви за них і у вогонь і у воду, якщо доведеться, але якось їх забагато, куди не поткнися на судні – вони вже там. Усі приколи з попередніх пароплавів вже розказано на довгих нічних вахтах, усі характери й звички проявилися в повній мірі, люди притерлися одне до одного, саме час помовчати, граючи в шахи, або просто почитати в каюті книжку. Називається це експедиційною хворобою. Час читати книжки!
Той не моряк, хто не вміє обрати цікавої книжки на майбутній рейс за самим лише виглядом її корінця на полиці. Зогляду на вагу валізи, яку дозволено перевозити літаком, усю бібліотеку з собою не візьмеш, тож доводиться водночасся ставати суворим літературним критиком й перебирати харчами. Цей детектив – у топку, почитаю, коли повернуся. Цей роман, 800 сторінок, - заважкий. Куди там наше судно посилають цього разу? Середземне море? Ну що ж, старий добрий Геродот. Це вищий пілотаж, читати з Геродота про те, як незчисленна армія персів валить через Геллеспонт по наплавних мостах у похід на крихітну незалежну Грецію, читати через дві з половиною тисячі років саме в протоці Дарданели, як називають цю відшмагану царем персів протоку зараз.
«Отже, в напрямі до цієї коси і, виступивши від Абідоса, вони почали будувати мости, ті, кому було наказано це робити, один міст із кодолами з білого льону робили фінікійці, інший єгиптяни з кодолами з папірусу. Сім стадій має протока від Абідоса до протилежного берега. Вже міст було перекинуто, коли знялася страшна буря і порозбивала на тріски всі мости.
Коли про це довідався Ксеркс, він у гніві наказав шмагати Геллеспонт триста разів і кинути в море пару кайданів. Я чув навіть, що крім того він послав туди інших майстрів, щоб вони затаврували Геллеспонт'. Напевне відомо, що Ксеркс, коли шмагали Геллеспонт, наказав повторювати такі варварські та безглузді слова: «Гірка вода, владар накладає на тебе цю кару, бо ти його образила, а він тебе нічим не скривдив. І цар Ксеркс перейде через тебе, чи ти хочеш, чи ти не хочеш цього. І справедливо, звичайно, ніхто з людей не принесе тобі жертви, ти каламутна та солона річко!» І не лише море він наказав покарати в такий спосіб, а ще наказав відрубати голови тим, хто наглядав за спорудження мостів на Геллеспонті.»
Коли книжки прочитано й перечитано, моряки починають ними обмінюватися. Ось тут і настає час дивуватися вибору товаришів. Не думаю, що Ніцше розраховував на електромеханіків-практикантів, коли писав свої щоденники. І всі інші книжки теж підібрані наче навмисно, щоб спростувати стереотипи про моряків, як про вайлуватих простакуватих телепнів, яким складне певне інтелектуальне напруження при читанні.
Відкрию вам ще одну таємницю: моряки не читають про море. Справа навіть не в тому, що більшість суходільних письменників, які писали про моряків, роблять такі дитячі помилки в своїх книжках, що їх можна читати хіба що заради сміху. Ні, справа не в цьому. Коли місяцями довкола тебе – самі хвилі, хочеться читати про пустелю Каракум. Або просто якусь розумну книжку, в якій жодного разу не згадують воду.
Втім, будемо вважати, що саме в цьому рейсі «Таврії» свавільним примусом автора усі як один моряки читають саме про море, щоб подати правильний приклад двом хлопчикам і допомогти скласти їм список літератури на позакласне читання. Такої, щоб про море без дураків.
1. Капітан Ватаманюк читає збірку повістей Джозефа Конрада «Зроби або помри».
2. Старпом Анатолієвич читає вже згадуваний «Мобі Дік» Германа Мелвілла
3. Другий штурман читає «Морського вовка» Джека Лондона
(Усі три книжки не так давно перевидано українськими видавництвами і вони ще є у книгарнях)
4. Начальник радіостанції Кренкель-Галушка читає «Лахтак» Миколи Трублаїні
5. Стармех Хоменко читає «Чорне море» Костянтина Паустовського
6. Електромеханік Дмитрович читає «Морські історії» Бориса Житкова
7. Третій помічник Євген Олексійович читає «Той, що зазнав кораблетрощі» Роберта Луїса Стівенсона («Острів скарбів» ви і так усі вже мали б прочитати)
8. Другий механік читає «Мореплавання Солнишкіна» Віталія Коржикова
9. Кухар Сашко – «Навколосвітню подорож вітрильником наодинці» Джошуа Слокама
10. Боцман Каримов – «Життя моряка» Дмитра Лухманова
Матроси, вони ж стернові-мотористи, як їх називають за штатним розкладом «Таврії», читають:
11. 1-й матрос – «Солону кригу» Віктора Конецького в перекладі Анатолія Шевченка
12. 2-й матрос – «Під крилами альбатроса» Леоніда Тендюка
13. 3-й матрос – «Штормове попередження» Віктора Сильченка
14. практикант Богданчик читає книжку «Принц Енріке Мореплавець, герой Португалії і відкриттів» Раймонда Бізлі в оригіналі, тобто англійською, бо одне шановне українське видавництво все ніяк не видасть український переклад цієї книжки, настільки цікавої, що Богданчик іноді зачитує в каюті цілі уривки з неї хлопцям вголос
15. Сергійко читає «Мандрівку на «Триглі» Святослава Сахарнова
16. Дениско – вже прочитав «П’ятнадцятилітнього капітана» Жуля Верна і щойно розпочав "Капітана Врунгеля" Андрія Некрасова. Ні, це не той Некрасов, що "Кому на Русі жити хороше", інший
17. Бізнесмен Альбертович, як людина далека від моря, - «Як здихатися всіх тих друзів, яких ви завели завдяки моїй першій книзі» Дейла Карнегі.
А Меггі не читає нічого, бо хтось же має видивлятися з напівбаку зустрічні судна прямо по курсу, поки наш пароплав-читальня тримає курс на Босфор.
