Життя було насиченим і цікавим. В ньому було стільки переживань, стільки клопотів ! Я шукала їх повсюди, цих клопотів на свою голову... Шукала їх так, ніби зовсім не могла без них обійтися... Життя було дуже дивним - стільки поїздок, нових і цікавих вражень, стільки знайомств ! Мені так сподобались ті подорожі ! Світило Сонечко і мандри кликали мене.
Все було у моєму житті, але не було Тебе.
Я заповнювала увесь свій вільний час клопотами, щоб не відчувати пустки, яка бриніла і нила, яка виводила свій монотонний гул, коли я добредала до дому, до фотеля. І тільки мій фотель знає, про що я плакала уночі...
Усе змінилося осінню. Моя багряна Осінь завжди була найдорожчою подругою, вона забрала найдорожчих мені людей, але розуміла мене так, як ніхто інший...
Ще з літа я відчула, що потрібно щось змінювати, тому, спершу очистила серце... Я відкинула усі нарікання на долю, в чому її вина? Свою долю я завжди виплітала сама...
Моє серце було вичищене від усякого непотребу і готове до нової зустрічі. Мої уста осявала помішка. Я навчилася посміхатися, навіть тоді, коли це було надзвичайно важко. Посмішка була моїм оберегом. Вона слугувала відповіддю на запитання, котрі узагалі не потребують відповіді. Моя посмішка захищала мене від лишніх слів, які можуть колись принести біль... Моя посмішка була і є моїм стягом, який я виставляю, сповіщаючи про свої чесні наміри.
У моїм серці заспівали вірші. Вони вернулись до мене, як гарно !
У мене з'явилась можливість поїхати до Львова. Це чарівне місто завжди рятувало мене, коли на душі було тужно...
Ось, і тепер, Львів причарував мене уже вкотре... Навіть Дощик марно старався загнати мене у будинок, старі кав'ярні манили чудовим ароматом кави... Ми, я з юними друзями-студентами, вибороли свої дипломи і насолоджувалися Львовом. Яке це щастя блукати вулицями пішки, без певного маршруту, навмання, лише за покликом серця... Ми відвідали усі музеї, усі храми, які траплялись нам на шляху... І, звісно, усі кав'ярні.
Одна кав'ярня нас полонила. Здавалося, нічого незвичного. Та нам було надзвичайно затишно у її залі. Ми облюбували місце біля маленького металевого дерева із золотими листочками. Ви думали коли-небудь, що металеві дерева бувають магічними ? Ще й як...
Той вечір видався дивним... Ми прощалися із містом, тому насолоджувалися спілкуванням і атмосферою кав'ярні. Ми запалили свічу, загасили загальне світло і нас оточила чарівна феєрія... Спілкування було звичне, так само ми спілкуємось і тут. Але через якусь мить я побачила сяйво... Золотаве Сяйво біля металевого дерева із золотими листочками. Наш столик був одразу біля нього. Це Золотаве Сяйво бриніло, як у казці. Оскільки, ми насолоджувались квітковим чаєм, то сяйво не могло бути наслідком нетверезої уяви. Я бачила його достатньо чітко. У цей момент, досі не знаю чому, я розказала очікувану долю кожному із своїх супутників, вони сприйняли це абсолютно серйозно, вони усі мої розповіді сприймали і сприймають серйозно. А я побачила у тому сяйві Тебе. Це не був чіткий образ, але обриси і сяєво Твоїх очей були настільки чіткими, що я вигукнула "Дякую, Тобі Боже! Я зрозуміла". Я уже тоді знала, що Ти шукаєш мене, Ти також готовий до зустрічі зі мною ! І я прагла цієї зустрічі, як ніколи до того. Моє серце билося чітко і врівноважено. Я була в дорозі до Тебе...
