ЗЕЛЕНИЙ КАМІНЬ.
Планета Шафе.
Клекотали гранатові води одвічно киплячого Альмадинського озера, видихаючи густий фіолетовий туман, що розлягався по скелястих берегах. Курище тягнулося високо угору, поволі втрачаючи щільність, намагалося сягнути лілового світила, що запалювало переддосвітню зорю на попеластому небосхилі. Крізь серпанок проглядали велетенські квіти перламутрових відтінків, що сповзали на товстих стеблах з верхів тисячолітніх гір. Казкові пагони спліталися біля підніж кам’яних велетів.
На горі, що круто нависла над озером зібралося кілька найвпливовіших жителів Шафе . У кожного з них був за спиною горб, руки сягали майже до землі. На фоні матово-білої шкіри контрастували чорні вуста й булькаті очі рубінового кольору.
Жорсткий погляд Верховного огорнув усіх радників – налякано поопускали голови.
- Я зібрав усіх вас, для того, щоб повідомити: ми мусимо знищити вітасів. Дощі йдуть лиш зрідка. Планета висихає. Дуже скоро навіть питної води бракуватиме.
Повисла мовчанка, порушити яку зважився Зорян.
- Але ми володіємо магією.
- На сили природи магія не діє, - відказав Верховний, - щоб вижити раса хібульдіїв мусить знищити расу вітасів. Шафе не прогодує стільки населення. Це наш єдиний вихід.
- Усе не зовсім так, - заперечив Зорян,- ми можемо знайти Зелений камінь. Він допоможе відновити сили планети.
- Тієї частини пергаменту, в якій вказано де схований Зелений Камінь, ми так і не знайшли.
- У нас ще є час. Пропоную зосередити увагу на пошуках пергаменту.
- Ми можемо його так і не відшукати. Що тоді? Каста хібульдіїв загине.
- Верховний має рацію. Вітаси – невичерпне джерело недуг, - озвався Аар, радник.
- За допомогою магії ми зуміли побороти найнебезпечніші з хвороб, - нагадав Зорян.
Батько незадоволено подивився на сина. Зорян вирізнявся з-поміж хібульдіїв безвіллям. Суворі закони правлячої касти змалку для нього небагато важили. Коли Верховний закликав його вивчати канони заради процвітання династії, він не відмовлявся цього робити. Як єдиний спадкоємець, добросовісно занурювався у науки. Міцнішали знання, а заразом і бунтарський дух. Тепер же отець запитував у себе – чи справді легкодухість керує сином. А може він у безстрашші переріс навіть його, Верховного? Ставився тепер до сина з осторогою. Неспокійно правилося, постійна тривога допікала так, що частенько доводилося зривати напади невиправданої люті на підлеглих – невдоволених більшало. Оточив себе численною вартою в упевненості, що вона порятує його в разі загрози від гніву невдоволених. Розлягалася поголоска – втрачає Верховний силу й владу навіть над власним сином. Чи ж впорається з державою? А він умів, коли треба, виявити наполегливість, аби його накази виконувалися неухильно. Зі своїми радниками частенько вступав у дискусії без важливого приводу, а якщо бракувало аргументів, щоб обернути на своє, міг спрожогу й порішити опонента – не зрів у такій поведінці нічого лихого. Тільки дивувався – чого це раптом трон під ним захитався.
- Ми мусимо знищити вітасів. Так було завжди – виживали сильніші.
- Батьку, отямся!
Верховний мусів продемонструвати силу, щоб не втратити авторитет в очах хібульдіїв. Ціною життя вітасів він вирішив сплатити за власне самоствердження.
- Не смій підвищувати голос! Сьогодні вночі ми знищимо одне з селищ.
- Я не прийматиму у цьому участі! – не поступався Зорян.
- Мусиш, - знову втрутився Аар, - Ти один з нас. Усі мусимо коритися наказам Верховного. Такий закон. Чи знаєш ти, яке покарання чекає того, хто порушить закон?
- Єдиний син став прокляттям всього роду – роду могутнього і шанованого, - прошипів на вухо синові Верховний.
- Але ж вітаси - теж одні з нас. Вони точнісінько такі, як ми. Лиш магією не володіють, - нагадав Зорян.
Зорян ще у дитинстві збагнув, що батько не любить його. Верховний мусів бути взірцем черствості й могутності. Інколи юнак побоювався батькової жорсткості, але разом з тим, долаючи страх, боровся за право голосу. Виказуючи супротив, виростав у власних очах.
Верховний вів полчище на оповите сутінками селище. Гордовито мчав на коні попереду, поряд їхав Аар. Син трохи відставав.
Хібульдії оточили селище. Здійнявши вгору руки, оповили його магічним полем, щоб ніхто не міг вибратися з пастки. Зорян кілька секунд дивився, як вогненні дуги, що їх жбурляли хібульдії, хапалися за дахи будинків, підпалюючи їх – налякані вітаси вискакували назовні, але вбивці заганяли їх назад. Усе ж декому вдавалося добігти до межі селища – гинули, торкнувшись магічного поля.
У вогненній заграві Зорян побачив, як наближається до нього дівчинка-підліток. Крики наляканих вітасів змушували її раз-по-раз тривожно оглядатися. Побачила, що навздогін кинувся один з хібульдіїв, поточилася на рівному місці, впала, проте за мить уже підхопилася на ноги й знову почала бігти, видко, сподіваючись на порятунок. Хібульдій припинив переслідування втікачки, помітивши, що вона наближається до магічного поля.
Ще кілька метрів і впаде замертво – подумалося Зорянові. Він витяг з піхов меч й, тримаючи його обома руками, здійняв догори. Магічне поле спалахнуло сяйвом й вип'яло численні пагони, що потяглися до вістря. У цю мить руки Зоряна затремтіли – обвивши клинок, вогненне павутиння переповзало на руків’я, обплутуючи заразом і пальці – відчув нестерпний біль, наче шкіру обдали кип’ятком. У цю мить, досі невидиме поле спалахнуло синьо-фіолетовим колом, що поступово примеркало, а потім знову яскравішало . Лезо меча почало вигинатися то у один бік, то у інший. Все важче і важче було втримати зброю у обпечених руках, проте поле продовжувало опиратися. Зорян раптово шарпнув меча донизу, звільняючи його від павутиння, а потім стрімко заніс зброю вгору й рубонув – поле в передсмертній агонії зблиснуло найяскравішими барвами. Опісля, скорене й переможене, воно звільна почало опускатися на землю – вивергнула протяжний зойк, розкривши надра, проковтнула звержені рештки. Зорян опустив меча. Налякані вітаси тепер могли втекти за межі села.
Верховний, підхльостуючи свого коня, мчав до сина:
- Зрадник! – вигукнув він. Помітивши дівчинку, яка бігла полем, він наказав своїм воякам, - догнати і вбити!
Зорян розвернув свого коня й помчав за втікачкою. Не для того він її рятував, щоб вони вбили.
Переслідувана Зоряном, дівчинка продовжувала тікати, час від часу оглядаючись, бачила, як наближається один з хібульдіїв, що випереджав інших.
- Стій! Я врятую тебе, - вигукнув він, щойно його кінь порівнявся з утікачкою.
- Я тобі не вірю! – вигукнула й побігла далі.
Зістрибнув з коня й ухопив її за руку – почала борсатися й товкти у сталевий панцир, що сковував груди Зоряна.
- Ти син Верховного! Я тебе впізнала!
- Вони вже близько. Поглянь! – він кивнув у бік селища, що догорало, - заспокойся і вислухай мене. Інакше ми обоє загинемо.
Схлипнула, але пручатися перестала. Відпустивши її, Зорян зняв з шиї амулет й протягнув його дівчинці, котра мовчки повісила його собі на шию, а потім запитала:
- Він мені допоможе?
- Так. Тепер ти одна з них. Не чіпатимуть. Такий закон. Цей амулет дарує тобі не лише належність до хібульдіїв, а й магію. Дуже скоро ти навчишся нею користуватися.
- Що буде з тобою?
Зорян не відповів, бо й сам не знав, що з ним тепер буде.
Сріблястий плащ Верховного розвівався від швидкої їзди. Він немилосердно шпорив свого коня, намагаючись хутчіш дістатися до дівчинки й сина, щоб вберегти його від фатальної помилки. Так! Зорян вчинив хибу, розрубавши магічне поле, але тільки б не надумав віддати їй свій амулет, бо тоді - він уже йому не син. Стане слабкодухим вітасом, яким керують совість і почуття.
- Схопити її! – наказав Верховний.
- Ви не можете заподіяти їй зла. Тепер вона одна з вас.
Хібульдії завмерли, переводячи розгублені погляди почергово то на батька, то на сина.
Верховний, спішившись, підскочив до Зоряна, котрий незворушно дивився батькові в очі. Ухопив сина за плечі й сказав:
- Ти завжди був слабаком. У тебе це від матері, - вперше він заговорив з ним про матір.
- Що з нею сталося, батьку?
- Тепер я тобі не батько.
Зорян прийшов до тями біля підніжжя височезної гори. Не відриваючи голови від холодного каміння, протер очі від піску. Зір став чіткішим, проте під повіками різало й пекло. Виснажений голодом і спрагою, він ледь зумів сісти. Застогнав, потім подивився на вершину – там вода, їжа, там його порятунок. Спробувати піднятися на гору, чи здохнути тут? Струсивши пісок з пошматованого одягу, звівся на ноги, після розправив плечі і випростався – біль пройняв усе тіло, бо лежав бозна скільки часу на камінні. Підступив упритул до скелі, ухопившись за неглибокі виступи, напружив струджені м’язи. Далі уступи намацував ногами й почав підніматися вгору. Заважав вітер, що силувався відірвати його від майже пласкої скелини. Проте він мусів подолати цей шлях, щоб спокутувати свій гріх, щоб розкаятися. Принаймні для цього його, за вироком суду хібульдіїв, виселили на загублений у просторі острів.
Коли досяг вершини, виявилося, що то зовсім не вершина, а другий рівень острова, якому не було видно кінця. Яскрава голубінь, що різала звиклі до тьмяності й сірості очі, зависла неприродно низько; превисокі дерева , встрявши верхів'ями у хмари, шаруділи зеленим листом; каміння перепиняло течію прудкого струмка, що невідомо звідки тягнувся й невідомо куди брів; роз’ятрений потік, наштовхнувшись на перечіпку, незадоволено клекотав і, огинаючи її, рухався далі; ворухана подувом вітру травиця-незайманка струшувала з свого колосся пилок – проникаючи у ніздрі Зоряна дошкульно лоскотав, змушуючи пчихати.
Отут, на горі, усе не таке, як внизу. Там, блукаючи нескінченними мертвими пісками, день за днем втрачав надію, а ця місцевість вирувала життям, даруючи сподівання. Сил звестися на ноги уже не було. Повз, наче безхребетний плазун, хапаючи ротом соковиту травичку, бо знемагав не лише від спраги, а й від голоду. Коли дістався до струмка, зануривши обличчя, почав пити – холодна водиця поволі відсвіжувала сили, але підводитися не поспішав. Лежав побіля рятівної водойми, дивився у небо, насолоджувався пестливим повівом вітру, який, здалося, гоїть на обличчі і руках рани – рани роз’ятрені піщаними бурями.
Чи змусило усе пережите розкаятися? Ні! Він знову і знову рятував би вітасів від нападів хібульдіїв. Замість розкаяння міцнішало відчуття власної правоти. Так важко зважитися на бунт чи протистояння, але коли вже зважився, повертатися до нерішучості й вагань він права не мав. Верховний сказав, що совість і переживання у нього від матері, бо чистокровні хібульдії викорінили почуття з свого єства. Ким тоді була його мама? Невже належала до вітасів? Виходить, що верховний поєднав себе шлюбними вузами зі звичайною жінкою – жінкою, яка таємниче зникла з Зорянового життя. Кілька разів запитував у батька про матір, викликаючи цим його обурення. Згодом перестав. Не тому що боявся Верховного. Зрозумів, що відповіді не отримає. Проте навік запам’ятав останній вечір з мамою. Довго не міг заснути – вона, усміхнена й лагідна, сиділа на краю ліжечка. Чи знала, що більше не побачить його? Може тихо прощалася, ковтаючи німі ридання, щоб не злякати сина. Оті розмивчасті спогади чотирирічного хлопчика ніколи не полишали його.
Тепер він лежав просто неба, Марилося йому вродливе обличчя наймилішої з жінок. Як ніколи відчував спорідненість з нею. Чи то слова Верховного, чи то буття самітника на Загубленому острові так подіяло.
Цілковита тиша заколисала усе живе, проте заснути Зорян так і не зміг. Раптово з’явилося відчуття небезпеки. Страх, походження якого не міг пояснити, викликав бажання сховатися – звівся на ноги, роззираючись навсібіч. Трава як трава. Дерева як дерева. Струмок як струмок. Анічогісінько не змінилося. Прислухався – тихо-тихо. Знову ліг, але внутрішня напруга починала рости. Надсаджені нерви не давали стулити очей. Кілька разів перекотився з одного боку на інший.
Виправдовуючи недобрі передчуття, гора, що височіла неподалік, ледь помітно зарухалася. Здалося ніби світанкова імла ошукує зір, але за мить уже почувся гуркіт, що невмолимо гучнішав – прокидався вулкан.
Чорне хмаровиння поглинуло спершу вершину гори, після, розростаючись, затулило небозвід, і лиш місцями крізь ту чорну поволоку проглядали голубі латки, маленькі й ледь зримі, проте й вони дедалі меншали. Дуже скоро туман почав опускатися на землю. Чимраз важче ставало дихати. Мла, наближаючись до Зоряна, дорогою пожирала краєвид, що вчора так вразив його красою.
Дарма що вулкан ще не виплюнув розпеченої магми, залишатися біля підніжжя було небезпечно. Вирішив податися в середину острова. Не лише воля до життя змушувала це робити, але й бажання зупинити хібульдіїв. Він не дозволить їм знищити вітасів. Як тільки знайде спосіб вибратися з Загубленого Острова, підніметься проти тиранії Верховного. Розгромить хібульдіїв, а потім знайде Зелений камінь і врятує планету від висихання. Навіть важко було уявити, що у цю мить коїться на Шафе. Може вітасів уже знищено?
Чи то джерельна вода, чи то ягоди, якими частувався досхочу, чи то саме повітря додавало сил – Зорян долав зарослі й просувався достатньо швидко. Був уже доволі далеко, коли островом затрусило. До його вух долетів стогін вулкану, що нарешті вивергнув свої соки.
Тільки тепер, коли почувався у безпеці, вмостився під деревом на спочин. Прихилив спину до стовбура й заплющив очі, а коли розплющив, то побачив: наближається до нього Верховний. Обличчя жорстке, погляд суворий, проте витворилася на обличчі посмішка. Нещира, ніби через силу роблена.
- Верховний? – Зорян підхопився на ноги.
- Не чекав? Не можу на тебе довго гніватись.
- Ти прийшов, щоб мене забрати?
- Так. Хоч ти і накоїв дурниць, проте я все одно тебе люблю, - Верховний підступив ближче.
- Я не вбиватиму вітасів, - вигукнув Зорян.
- І я більше не вбиватиму, - спокійно мовив Верховний, - Я помилився. У нас справді ще є час. Ми відшукаємо Зелений Камінь. Наша планета не висохне. Знайдеться на ній місце і для хібульдіїв, і для вітасів.
- Батьку! – Зорян кинувся в його обійми.
- Він бреше! – почувся жіночий голос за спиною.
Поміж незнайомою жінкою й Верховним, що на мить розгубившись, випустив сина з обіймів, зависла довга мовчанка, схожа на безсловесне протистояння, на поєдинок, почин якого таївся у далекому минулому.
Зорян відступив кілька кроків від батька й почав розглядати жінку. Рубінові очі, була у них якась журба, вузькі дуги брів, що стрімко заламувалися десь на середині, привітна посмішка і голос…. Цей голос, вже чутий колись, був спокійним й лагідним. Лиш на мить заплющив юнак очі, і вже химерне марево витворилося у свідомості: на краю його ліжка сидить жінка й співає колискову. То це ж його постаріла мати!
- Мамо? – юнак почав до неї наближатися.
- Так! Впізнав!
- Не наближайся до цієї жінки, - наказав Верховний, - колись вона покинула тебе.
- Не по своїй волі, - нагадала Ніла, - ти відправив мене на Загублений острів. Сподівався, що я уже померла?
- У тебе був вибір! – гримнув Верховний, - попри мої заборони, ти навчала сина кохати, співчувати, жаліти. Він – хібульдій.
- Лиш на половину.
- Вартувало б вислати тебе одразу після народження сина. Бо ти таки його зіпсувала. Зоряне, ми повертаємося.
- Ні! – заперечив юнак, - чому ти так вчинив?
- Твоя мати виховувала тебе слабким й вразливим. Час повертатися.
- Ти не можеш забрати його силоміць. Знаєш чому Верховний прийшов по тебе?, - звернулася Ніла до сина, - бо він втрачає свої сили. Амулет, який ти віддав дівчині – це розрубаний навпіл талісман, що дарує безмежну владу. Одна його частина належить Верховному, інша була у тебе. Поки ти був поряд, одна частина амулету підживлювала іншу. Дівчина зникла. У темряві й метушні ніхто з хібульдіїв не запам’ятав її. Тепер ти потрібен їм, щоб знайти втікачку. Будь певен, щойно амулет знайдеться, як хібульдії знову нищитимуть вітасів.
- Не слухай цю жінку – Верховний спробував обняти сина, але він не дозволив цього зробити.
- Тату, поясни, як ти потрапив на острів.
- Між островом й Шафе є коридор, - знову втрутилась Ніла,- коли хтось намагається потрапити сюди, то вивергається вулкан, але замість розтопленої магми з надр виходить курява, яка щільно охоплює мандрівника. Про це написано у постулатах, але сумніваюся , що Верховний повідомив про це інших. Він намагається тримати усіх в страху, погрожуючи засланням на Загублений острів. Найважче пройти перший рівень, долаючи спрагу, голод й піщані бурі. Колись, синку, я брела тим самим шляхом, що й ти.
- Обирай, - сказав Верховний, - або ти повертаєшся зі мною на Землю, або назавжди залишишся тут з матір’ю.
- Він знову бреше! – жінка зухвало дивилася у обличчя Верховного, - Стрибнувши у кратер, ти самостійно можеш повернутися на планету коли цього забажаєш.
- Шкодую. Що не вбив тебе, Ніло. Я відшукаю дівчинку, відберу у неї амулет. Сили мої знову відновляться.
Зорян мовчки спостерігав, як побрів до кратера Верховний.
- Мушу зупинити його. Так хочеться з тобою поговорити, але треба поспішати. Може час й тобі повернутися, мамо?
- Ні. Ще не час. Перш ніж відпустити тебе, хочу дещо сказати.
Зорян рішуче підступив до кратера й заглянув у діру – дна не видно. Лиш пітьма кликала його. Відчув, як серце стріпнулося – знову підступає цей клятий страх, що інколи заважає стати таким, яким бажає сам себе бачити – мужнім й незламним.
Мить хвилюючих вагань, стрімкість рішення, стрибок, викрик істоти, яка падає у безодню – і він уже на шаленій швидкості рухається тунелем, котрий звивається по спіралі. Суцільна темінь, раптово змінюється на яскраве світло, а потім навпаки – таке коїться незчисленну кількість разів. Прискорення набирає шалених обертів. Зорян відчув - якась сила підштовхує його. Нарешті бачить небо – потужною хвилею його викинуло з печери, що розташовувалась неподалік озера. Миттю впізнав оцю місцину. Якщо йти вниз, дуже скоро натрапить на спалене хібульдіями селище. Але Зорян почимчикував у протилежний бік.
Надвечір дістався до лісу, про який йому сказала мати. Знайшов вбогу хатинку й тихо постукав у двері.
- Нено, - гукнув притишеним голосом.
Дівчинка, яку він врятував, відчинила двері.
- Братику, - й кинулася у обійми, - Нарешті ти прийшов. Мама тобі усе розповіла?
- У нас було мало часу. Сказала лиш, що ти моя сестра. Як таке може бути?
- Мама була вагітна коли Верховний відправив її на Загублений острів. Там я і народилася. А коли зросла, мама відправила мене на планету до вітасів. Сама повертатися боялася, - голос дівчинки здригнувся, вона навіть схлипнула.
- Ти знала, що я твій брат.
- Дізналася лиш коли розповіла мамі про твій вчинок, - дівчинка поклала руку на амулет, що висів на шиї.
- Мама сказала, ніби ти знаєш, що потрібно робити, аби врятувати вітасів, - промовив Зорян.
- Знаю! Зелений Камінь у мене. Ще коли жила на Шафе, мама зайшла ту частину пергаменту, у якій про це йшлося. Не зізналась Верховному. Ще тоді підозрювала лихе у його намірах. Сховала. Я знайшла не лише пергамент, а й камінь.
- Що з ним робити? – поцікавився Зорян.
- Треба кинути його в Альмадинське озеро. Тоді його води нарешті перестануть кипіти й планета перестане висихати.
- Верховний так просто від каменя не відмовиться.
- Знаю. Ось твій меч. Після того, як хібульдії потягли тебе на суд він зостався лежати на полі. Я повернулася й забрала його, - Нена протягнула йому меча.
Вони вийшли з хатини. Починало сутеніти, але страху Зорян не відчував. Нарешті вдалося позбутися цього тягаря остаточно. Тепер ані сумнівів, ані боязні.
З хащ до них почали неквапливо наближатися тіні – Нена, розгубившись, ухопила брата за руку.
- Я знав, що ти, Зоряне, повернешся й спробуєш знайти Зелений камінь. Ми чекали на тебе біля скелі. Який же ти недосвідчений – навіть не помітив, що за тобою стежать. А ось і та, кого я шукав, - Верховний зареготав, побачивши амулет на шиї дівчинки. Віддайте камінь. Знаю – він у вас.
- Ні! – викрикнув Зорян, оголивши меча.
- Здіймеш зброю на батька? Чи вистачить відваги? – зупинившись, запитав Верховний.
- Вистачить. Лиш не знаю чи відважишся битися сам на сам. Чи накажеш зробити це своїм вірним псам?
- У поєдинок не втручатися! – вигукнув Верховний, - Я сам провчу цього задираку.
Нена швидко зняла з шиї амулет й передала його братові, тихо сказавши:
- У цю мить він тобі потрібен більше, аніж мені.
Руки Верховного, стискаючи меча, почали виписувати приступи. Лезо неглибоко вражало Зоряна. Аж раптом юнак, відбивши черговий напад, кинувся у стрімкий наступ. Лиш на мить Верховний заплутався у плащі, але цього вистачило, щоб Зорян проштрикнув йому руку. Не витрачаючи часу син, зробив черговий випад вперед. Наражався на небезпеку, наближаючись до супротивника надто близько. Верховний зусиллям волі зібрав рештки магічних сил, які щодень слабшали, й перетворився на беззахисне дитя з білявими кучерями.
- Відітни йому голову. Це перевертень! – гукнула Нена, сумніваючись, що брат зуміє підняти меча на це янголя.
Зорян розгублено дивився в зірчасті очі дитини, що світилися у сутінках й ніби просили пощади – сил ставало дедалі менше.
- Не дивися йому в очі, - благала Нена, - він висмоктує з тебе сили.
Зорян опустив меча. Він програв цей поєдинок. Він справді боягуз, як і не раз говорив Верховний, бо не може нанести смертельний удар .
Усвідомлюючи, що це кінець, Нена вихопила меч у брата й здійняла його над головою перевертня – дитя підняло долоню, викинувши вогненну дугу, що відкинула обох супротивників аж до хатини, біля якої вже стояла їх мати.
Ніла підняла меча, що вилетів з рук дівчинки, а потім рубонула, розітнувши перевертня навпіл. Земля застогнала, а після розкололася у тому місці, де пролилася чорна кров й всотала закривавлені рештки, залишивши на поверхні лише амулет.
Ніла підняла його й повісила на шию Неждані.
- Тепер ви – сила! Правитимете удвох. Мерщій повертати камінь на місце.
Смеркло. Вузькою лісовою стежиною вони втрьох простували до Альмадинського озера. Під ногами хібульдіїв, що тяглися за ними, потріскували сухі гілки. Зорян,йдучи попереду, тримав у правиці зелений камінь, що освітлював їм шлях. Нена тримала брата за руку й на мить боялася його відпустити. Не хотілося більше розлучатися.
Нічне світило коралового кольору освітило найвищу гору, де вже зібралися вітаси й хібульдії, бо поголос про повернення дружини й сина Верховного, уже пролетів планетою. Натовп розступився перед Наною, Зоряном й Нілою. І вони впевнено підійшли до краю. Юнак, не роздумуючи, жбурнув камінь у гранатові води озера – забурлило, здіймаючись ледь не до вершини гори. Юрба зойкнула й відступила кілька кроків назад. Лиш Ніла з дітьми залишилася нерухомо стояти на краю скелини, спостерігаючи, як нуртуючі води помалу вговтувалися.
- Зелений камінь тепер там, де йому місце. Нашій планеті ніщо не загрожує. Колись давно хтось забрав з дна Альмадинського озера Зелений камінь й воно почало закипати, порушуючи природне середовище. Тоді було започатковано касту хібульдіїв. Їх призначенням було знайти і повернути камінь. Саме для того їм було даровано магію. Але Верховний використовував її для того, щоб знищувати вітасів. Тепер усьому край. Вітаси і хібульдії рівні. Магія зникла з нашої планети.
Під гучні викрики Ніла обняла своїх дітей.
