Над безмежним полем замерзлого океану сходила подвійна зоря. Здіймалася вона знехотя, ніби чіпляючись за горизонт. Одна із зір ледь жевріла над обрієм, друга – більш яскрава, ще намагалася прогріти планету. Тепло від яскравішого світила розганяло туман-іній із двоокису вуглецю, що мглою клубився в густій атмосфері. Цей туман миттєво танув, а його залишки ховалися за низькими, довгими тінями. Їх кидали поодинокі скелі-острови вулканічного походження, що стриміли посеред сонної, білої рівнини. До самої вершини однієї із тих скель приліпилася надбудова. Творіння мало вигляд циліндра, який вріс у тверду породу. А зверху вінчав острів, кратер згаслого вулкану в формі півсфери, ніби висвердлений велетенським свердлом й відшліфований так, що навіть сніг не чіплявся до його поверхні. Посередині цієї споруди висіла вкрита інеєм, перевернута піраміда. Ніяких тобі тросів чи підпірок, ніби на той вантаж й не діяла сила тяжіння. Зрозуміло, що природа не могла створити щось подібне.
Невже в цьому промерзлому, вмираючому світі є живі, розумні створіння? Чи, може, то зайди-прибульці залишили своє електронне вухо, аби прослуховувати космос чи, таки, то пам’ятник загиблій цивілізації? Хто зна…
Хто ж тепер розповість - навколо біла тиша.
Хоча ні, чекайте!
Коли жовте світило, врешті, відірвалося від горизонту й, продовжуючи свій неквапливий танок, із червоним малюком, навколо спільного гравітаційного центру, піднялося до зеніту - лід біля скелястого острова затріщав. Через невеликий отвір, назовні, вирвалися струмені газу й рідини. Знизу його щось свердлило. Скоро, в товстому льоді утворилася кругла ополонка. Звідти виринуло живе створіння. Воно зняло вверх фонтан рідини й завмерло. Як тільки плин, в ополонці, перестав булькотіти, істота висунула свої довгі, жорсткі вуса й обмацала все довкола. Потім поглянуло вгору, двома парами очей вивчаючи небо. Певне, нічого нового, для себе, там не помітивши, вперлося об край льоду широченними лапами-ластами й вибралося на поверхню. Маючи чималу масу, ця вправа, створінню далася тяжко. Воно кілька разів зривалося із краю ополонки й булькало назад.
Лише із п’ятої спроби туша вибралася на лід. Полискуючи мокрим хутром і перебираючи трьома парами ластів, вона посунула до скелі. Подорож забрала, в цього підльодного звіра, чимало часу, бо товща снігу й інею заважала рухатися.
Масивний звір, врешті, вперся головою в кам’яну стіну. Там, в плоскому камені, спалахнули чотири зелених промені. Вони, пробіглись по вусатій морді, відшукали очі й, на якусь мить, затрималися на зіницях. І враз, скеляста стіна зрушилась, утворивши освітлену нішу. Звір, безбоязно, впхав своє важеньке тіло в тісний простір. Двері, за ним, зачинилися й платформа понеслася вверх, піднімаючи пасажира до циліндра, що стирчав біля вершини. Коли ліфт зупинився, істота виповзла в просторе приміщення. Тьмяне, розсіяне світло, ледь, вибивалося зі стелі. В круглій кімнаті нічого не було, крім невеликої, гладенької брили, яка лежала посеред підлоги. Живе створіння підповзло до підвищення, поклало на нього голову й заходилося ворушити довгими вусами по полірованій поверхні; було враження, що істота намагається витерти пил. Проте плита, від дотику, засвітилася й по ній побігли рядки невідомих символів. Істота вправно розставляла ті знаки, рухаючи жорсткими вусами. Після цього, стіни циліндричної кімнати теж замигали, почергово міняючи картинки.
- «Привіт, Шукачу! Щось маєш для мене?» – подумало створіння, вправно соваючи вусами по сенсорному екрані.
- Гарно виглядаєш, Берегине! – Від екрану побігли легкі коливання, лоскочучи вуса створінню.
- Краще спитай: ти ще переставляєш плавники стара? А, якщо й далі будеш підлещуватися, то вимкну всі твої блоки охолодження.
- Ги! Налякала. Я скоро й так вмерзну в цю гору. А ти справді гарно…
- Добре, – перебила Берегиня. – Скажи - щось відшукав, за час, поки мене не було?
Екран, на мить, зменшив яскравість, символи застигли. Він, ніби роздумував, чи казати правду.
- Та так, щось нашкріб. – На стінах з’явилися й стали збільшуватися зоряні системи й далекі галактики. Під кожним таким зображенням запульсували графіки.
- Що ти мені показуєш фонове випромінювання? Думаєш, стара геть з’їхала з глузду? Ми ж, на цій планеті, тільки вдвох, для чого мені брехати?
- Я… - екран зам’явся, збільшуючи яскравість, – думаю, космос має бути заселеним і скоро сюди…
- Досить мене втішати. Ти, краще, слухай Всесвіт! Якщо розум є, то маємо почути хоч щось. Невже ми перші й останні? Самотні… - Вона журно похилила голову набік.
- Хочеш, я покажу тобі, як на Елі вирувало життя?
- Ні! – подумала Берегиня й піднявшись на ластах, відповзла в бік. Її очі затягла поволока, а серце охопив сум.
Берегиня, добре, пам’ятала той час.
Ледь жевріюче сонце (тоді ще велика зоря Зі), щедро купало планету в своєму випромінюванні.
Завдяки віддаленості від гарячого зоряного дуету й повільному періоду обертання навколо осі, планета Ель отримувала стільки тепла, що життя буяло під кригою океану. Лід на одному боці Елі, до полудня, танув і на білому безмежжі криги утворювалися великі проталини; на іншому ж - темному боці, все замерзало заново і так продовжувалося безкінечно. Океан, насичений фтором і підігрітий, із дна, внутрішньою енергією планети, зародив життя.
Воно пройшло всі витки еволюції, поки не виник розум. Проте океан кишів не тільки миролюбними істотами, тому розумні створіння вибиралися на сушу, рятуючись від гострих зубів хижаків. Прародичі Хранительки до заходу лежали на кам’янистих скелях-островах, під сонцем Зі. На час холодного вечора, вони знову пірнали під лід. Там життя завмирало до ранку - все живе впадало в стан анабіозу. Проте розумне плем’я, акумулюючи від сонця тепло, ще могло певний час харчуватися. Завдяки такій властивості, вони мали досить тривалий період життя. Поки тривала боротьба за виживання в океані, розумні створіння розмножувалися стихійно. А як, вони знайшли спосіб звільнитися від переслідування, вийшовши на сушу, стало гостро питання про перенаселення планети. І тоді, найрозумніші із племені, прийняли рішення про регулювання розумного життя. Вони прийняли закон, що кожна пара повинна народжувати не більше однієї дитини. Дехто, правда, протестував, та що вони можуть проти більшості. На планеті настав лад і спокій. Здавалося, цей світ буде непохитним, але…
Вмішалося оте кляте але…
Зоря Зі почала втрачати яскравість. Ніхто не знав причини, бо астрономія рахувалася, в той час, непотрібною наукою. Всі глянули на небо, лише тоді, коли помітили - щось не так. Створили обсерваторії, телескопи й дізналася - дві зорі безперервно зближуються, рухаючись навколо спільного центру маси. Світила підійшли настільки близько одна до одної, що гравітаційна сила, масивнішої із них, захопила верхні шари меншої й стала перетягувати до себе. Ніби нічого не мало б статися, (закон збереження енергії, навіть тут, ніхто не відміняв), проте процес затягнувся, більшість маси зорі в своїй мандрівці охолола, інша загубилася в дорозі. Так, що зоря Зі, потьмяніла й ледь жевріла на небосхилі. На Елі почалося повільне охолодження. Елянські мудреці прорахували подальші події на планеті. Всі вирішили, більше не народжувати дітей. А який сенс, щоб обрікати їх на повільне замерзання?
Берегиня виростала в час, коли під льодом плавали ще сотні дорослих її одноплемінників, проте не бачила жодної дитини.
Вона із ранніх років посвятила себе науці - вивченню зоряного неба. Не вірила Берегиня, що в безмежно великому космосі розум існує тільки на їхній планеті. Дорослі тим не переймалися, а лише дбали про хліб насущний. Тому єдиним другом і товаришем для неї залишався штучний інтелект пошукової системи. Вона назвала його, Шукачем. Берегиня не мала ні подруг, ні іграшок, тому щоденно піднімалася в обсерваторію й вони спілкувалися, думали, мріяли й росли разом. Так зародилася незвична дружба двох зовсім різних розумних істот, якщо штучний інтелект можна було б назвати істотою. А та дружба переросла в приязнь, яку по мірках інших розумних створінь, можна було б назвати любов.
Коли померла мама Берегині, та була у відчаї й навіть не спустилася назад, під лід океану. Вона не розуміла, що сталося й сердилася на маму, що прирекла її на самотність. Тоді мало не загинула. Шукач, щоб не замерзла його подруга, витратив всю свою енергію на обігрів й повністю розрядився. Його життя висіло на волосинці. Врятована Берегиня віднесла ледь тліюче штучне життя в океан і там, з допомогою підводних термальних джерел поповнила його енергетику. А зараз, якби сталось щось подібне, вона б не врятувала штучний інтелект – вулканічна й термальна активність планети згасла. Єдиним джерелом енергії для Шукача залишилося світло тьмяної жовтої зорі. Навіть найпотужніші батареї, які спроектувала Берегиня для свого друга, на протязі довгої ночі підтримували лише функціонування пошукових систем, про обігрів приміщення не було й мови.
Пройшов час і на планеті вони залишилися тільки вдвох. Берегиня змушена із заходом двох сонць спускатися під лід океану, де в стані анабіозу чекала на день. Батьки залишили для неї підводний будинок, в якому Берегиня не боялася слизьких хижаків, для яких крижаний холод не був перешкодою.
Проте сьогодні Берегиня вирішила, що більше не пірнатиме під лід. Вона вже дуже стара й скоро настане той день, коли її організм не вийде із анабіозу. А тоді, самотність чекає на Шукача.
«Самотність. Це певне найгірше, що чекає на розум. Ти ніби й є, існуєш, а навколо тебе пустка, велика, холодна, безконечна, – думала Берегиня. – Зараз, ти дивишся, через телескоп, в безмежне небо, в цей вічний космос і не бачиш там бодай малесенького руху, чи хоч би малесенького паростка життя, тебе бере страх. Страх і відчуття своєї мізерності серед цього безмежжя. Для чого було зароджуватися життю? Щоб прирікати себе на самотність? Навіщо була ця безкінечна боротьба за виживання, еволюція, розвиток розуму? Щоб дізнатися, що ти самотній? Хіба це справедливо? Чи, можливо, їхня цивілізація пішла хибним шляхом, замкнулася в своїй шкарлупі? Розум направив свої потуги на споживацькі потреби, для самовдоволення. Ніякого руху в космос, щоб відшукати інший розум, що б, врешті, дізнатися, що вони не самотні. Тоді всі казали - для чого це? Вони ж можуть нас колонізувати, захопити й врешті знищити. Проте, мало хто з них подумав, що розум, спроможний перетнути космос, має зовсім інший рівень суспільного розвитку. Він не хоче бути самотнім, тому й шукає братів по розуму. Про яку колонізацію можна говорити? Та ні, вирішили мудреці, краще сидіти тихо, тихенько жити далеко від основних шляхів руху цивілізацій, якщо вони десь є. Дійсно, а чи насправді є? Чи вона, Берегиня, одна однісінька на все це безмежжя. Святий Розум, як страшно бути самотньою!»
Довгі елянські роки Берегиня чекала, хоч би маленького сигналу від розумних цивілізацій із космосу. Про допомогу - не мріяла, бо змінити клімат на Елі вже, певне, не під силу й дуже просунутій цивілізації. Їй хотілося знати, що там ще хтось є.
Берегиня довго вагалася, чи посилати сигнал.
А тепер вирішила, вона мусить… аби хтось там, в далекому світі, можливо, такий же самотній, відчув підтримку. Саме такої підтримки, до цього часу, чекала вона.
- Шукачу, я запрограмую тебе в одну потужну хвилю й відправлю в космос. Тобі тут вже нічого робити. Я не спущуся більше під кригу.
- Перестань, ми ще з тобою…
- Я тут старша. Будеш слухати мене! Ти станеш хвилею, яка вбере всю мудрість елянської цивілізації. Летітимеш до того часу, поки тебе не вловить якась високотехнологічна цивілізація.
Ти маєш їх попередити, застерегти, що найбільша кара розуму, то самотність.
- Але ж, якщо ти відправиш такий імпульс, то тут не залишиться нічого, навіть найменшої енергетичної підтримки. Може залишимо все як є? Давай це зробимо наступного дня, а сьогодні ти спустишся в океан.
- Шукачу, я вже стара, скоро мій дух затягне у вир. А під льодом чекати, поки слизняки розкладуть тіло. Ні, вибач!
Я використала, навіть, енергію машин-льодорізів, для відправлення сигналу, тому назад шляху немає.
- Берегине, я тебе не покину. Кому потрібен цей сигнал із мертвої планети?
- Такій же самотній, як я. Не вірю, що в цьому безмежжі зір і галактик, залишилися тільки ми з тобою. А сигналу ми не чули, бо хтось там теж не наважиться першим дати про себе знати. Мені шкода розлучатися, ми були гарною командою. Проте, не треба мене розчулювати. Ти летиш!
- Ні.
- Це наказ! – Берегиня заворушила вусами, вправно розкидаючи символи по панелі управління. Знаки ставали в ряди, в колонки, а потім утворився злагоджений ланцюжок.
- Прощай, Шукачу! – Вона підвелася над плитою, взяла панель передніми ластами й повернула навколо своєї осі. Екрани на стіні показали могутню електромагнітну дугу, що спалахнула над радіотелескопом. Вона відірвалася від підвішеної піраміди й вдарила у відполіровані боки дзеркала антени. Потім сфокусувалася в один могутній промінь і шугонула в холодний космос. Яскраве світло, востаннє, освітило круглу кімнату.
« Ось, ти вже й одна на ввесь білий світ. Скоро захід. І тоді холод скує все довкола, скує твоє тіло, твій мозок, розум. Ти зникнеш. Страшно? Ні, в тобі ще жеврітиме надія, що Шукач колись принесе звістку про тебе, про те, що ти була. - Берегиня заплющила очі й чекала. Щось гучно вдарило в антену. – Певне метеорит, над обсерваторією не лишилося захисту. Скоро… Скоро кінець, всьому кінець, самотності… Шукачу, де ти, надіюся ти не намарно мірятимеш безмежжя?»
- Шукачу, як мені тебе не вистачає. Як би ти знав, як страшно помирати в самоті? – Берегиня у відчаї заворушила вусами по холодній плиті. І враз, там щось мигнуло. Чи то їй здалося? Легке вуркотіння пробігло від плити по вусах.
- Шукачу, ти тут? Ти насмілився мене ослухатися? – Берегиня піднялася, очі її розширилися.
- Та ні, - прошепотів штучний інтелект, вібрація його ледь вибивався із панелі. – Я подумав, що цілому мені мандрувати завелика честь. Тому й послав у вічність свою копію. Не хвилюйся, та більша частина мене, вже полишає нашу зоряну систему, а лиш ця мізерія залишилася біля тебе. Я вирішив, якось негоже полишати свою подругу.
Очі в Берегині зволожилися, проте вона вдала суворість.
- Дарма ти це зробив. Енергії все одно не вистачить навіть на одного. Ми не переживемо цієї ночі. – Трохи подумала й додала. – Проте я рада, що ти повернувся.
- Берегине, я не такий самогубець, як дехто. Відключивши гравітаційну підвіску антени, я зберіг дещицю енергії.
- То це піраміда, так гепнула?
- Угу!
- Я таки вимкну тобі охолоджувачі.
- Валяй! Проте на цій, цямрині енергії ми дотягнемо до ранку. А там що буде.
Берегиня посміхнулася й поклала голову на ледь теплу плиту управління. Вона відчувала, що присутність Шукача зігрівала більше, ніж мізерія тепла від полірованої плити.
