Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2442
Творів: 43746
Рецензій: 85247

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Дивовижна історія Моріса Ешера

© Олексій Тимошенко, 05-03-2013

-Магістре де Фрізе, гадаю ми можемо розпочати?
-Так, магістре Госсенсе, але для того, щоб щось розпочати, треба закінчити попередню справу.
-Авжеж, магістре. Та  щоб закінчити попередню, треба її розпочати.
-Маєте рацію, магістре. Ми почнемо нашу нову справу, а коли завершимо, почнемо першу.
-Першу?
-Будь-яку.
*
Моріс Корнеліус Ешер раніше і в думках не міг припустити, що потрапить до Академії Ілюзій. Вже майже рік він навчався у цьому дивовижному закладі, що розташовувався у центрі міста, на березі швидкоплинної ріки. Все почалося з того, що  Моріс побачив оголошення про черговий набір до Академії,  сміливо та впевнено  прийшов на вступний іспит,  так само сміливо і впевнено провалив його. А все тому, що той білий кролик аж ніяк не хотів з’являтися із циліндра, а коли вискочив,  відчайдушно молотив повітря ногами та мало не вкусив хлопця. Дивний кролик! Моріс його не втримав і кролика ловили всією компанією, аж поки магістр Госсенс не накрив його своїм циліндром,  пробурмотівши щось схоже  на “бачите, нова справа весело розпочалася”. Та все ж Морісу дали ще один шанс і він знову прийшов на іспит, таки витягнув білого кролика. Цього разу гість виявився чемним, навіть привітався із присутніми. Ясна річ, після такої знаної події Моріса одразу зарахували до Академії (ще й похвалили). А кролика довелося відпустити.
Цей рік для Моріса став найкращим із усіх, які він бачив за своє недовге життя. Таким гарним, що його родина, батько із мамою, молодший братик Маск та навіть хитромудрий пес Даркусе згадувалися рідко, лише тоді, коли у Моріса знаходився час відпочити від навчання. Морісу подобалися заняття, на яких вони із хлопцями вивчали різні види ілюзій та вчилися мистецтву їх творіння. Також дуже приваблювали заняття із художнього мистецтва. Магістр де Фріз неодноразово наголошував, що мистецтву ілюзій неможливо навчитися сидячи у чотирьох стінах. “Практика,  шановні учні, ось що нам потрібно,  – посміхався де Фріз,  – і не сподівайтеся, що ви багато знаєте!”. Практики дійсно було немало; знайомство із основами оптичної ілюзії, із руховою, ілюзією часу, і, нарешті, магічною – це не могло не залишити міцний слід у знаннях Моріса. Іншими словами, хлопцю здавалося, що рік промайнув дуже швидко. Напевно, як швидкий потяг, що кожного дня відправляється у Подорож країною. І летить, наздоганяючи час.
Навчання – це теж своєрідна  Подорож.
*
У навчальній Подорожі поряд із учнями крокував наставник Фрос, невисокий кумедний юнак в окулярах. Наставник Фрос мав велетенський шкіряний портфель, у якому носив колоду карт і  підручник. Особливо Морісу запам’яталася одна із найперших зустрічей із наставником.
- Шановні учні, починаємо наше заняття. Минулого разу ми говорили про ілюзії  сприйняття нерухомих об’єктів, сьогодні на нас чекає знайомство із ілюзією сприймання рухомих об’єктів. Отже, Маркусе, підійди до мене.
Маркус зробив  крок уперед.
- Та не бійся! Увага! Дивимося на мене! На мене, не на Маркуса! Хлопці, на його місці міг опинитися кожен із вас. Ясно вам?
Наставник Фрос щиро вважав, що має чудове почуття гумору, однак воно  тікало від нього, як той білий кролик. І, чесно кажучи, учні іноді цьому раділи.
- А тепер дивимося вперед,  ось туди, – Фрос пальцем показав на дерево, що росло край поля, футів із тисячу від учнів.
- Маркусе, коли я доберуся до середини поля,  підніми руку і розкрий долоню. Зроби це так, щоб я став тобі на долоню. І не кліпай очима! Ніби став, чуєш, ніби!
Учні мовчки дивилися, як наставник Фрос віддалявся від них; поступово він зменшувався у розмірах, аж поки не зупинився і не закричав:
- Маркусе, ти що, заснув там!?
Вітер доніс його крик, не втрачаючи ані слова. Хлопці чекали на те, що буде відбуватися далі. Маркус підняв руку, розкрив долоню і підніс її до ніг маленького наставника, що знаходився у далечині. А далі сталося неймовірне – наставник зробив крок на долоню хлопцю, поклав на неї свого портфеля, а сам  сів поряд із ним.
- Ну, чого роти розкрили? Йдіть сюди.
Хлопці стали навколо Маркуса, сім  учнів, сім здивованих розбишак.
Наставник Фрос сидів на долоні Маркуса, а хлопці  споглядали це диво. Вони тоді мало не вперше побачили справжню оптичну ілюзію. У Моріса тоді ще виникала капосна думка, а може хай таким залишиться? Цей Фрос із портфелем. Та диво закінчилося. Наставник піднявся і  знову опинився в далечині. Ніби. Учні це “ніби” запам’ятали надовго.
А потім наставник повільно йшов назустріч хлопцям, аж поки не зупинився перед ними.
- Так, які запитання? Запитань немає. Отже, пішли до класу, чорнила, перо та папір – ось наші друзі. Тепер буде теорія.
*
Із нотаток Майстра ілюзій:
“Світ, у якому ми існуємо, напевно незвичайний. Хоча я цього не відчуваю. Пам’ятаю, коли вперше створив диво. Років вісім я тоді мав. Вісім років, три місяці і чотири дні. Ми гуляли з батьками біля оперного театру і я трохи відстав від них, бо зупинився біля магазину механічних іграшок  містера Роні.  Я просто приклеївся до вітрини, так мене привабила маленька пожежна машинка. Дуже захотілося, щоб вона опинилася у мене, я навіть уявив, що граюся нею. І це сталося. Раптово іграшкова машина опинилася у моїй кишені. Потім, щоправда, мені разом із батьками довелося вислухати від містера Роні не дуже приємну промову про шкідливість таких дій. Містер Роні машинку мені подарував, а батьки, розібравшись у тому, що відбулося, спочатку раділи, потім сумували, потім  знову раділи. Та як там не було, це особлива подія – відкриття здатності до дивотворіння”.

*
Хлопці чекали на це заняття довго, адже ще місяць тому наставник Фрос сказав,  що дуже скоро вони поїдуть на екскурсію до  Санкт-Нодолу. Так і сталося, у понеділок, рівно о дев’ятій годині вони прийшли до залізничного вокзалу. Звісно, Моріс раніше їздив до Санкт-Нодолу, адже там проживала його улюблена тітонька, мадам Мауренція. А подорожувати Морісу подобалося, та й їхати годин п’ять доведеться, одним словом – чудово!
- Тепер, шановні учні, ми спробуємо здійснити Подорож, – сьогодні наставник Фрос був веселий, – що нам треба для цього, Госпісе?
- Зайти до вагона, наставнику.
- А от неправильно, спочатку ми придбаємо квитки. Інакше ніхто нікуди не поїде.
Після придбання квитків вони забралися до вагону, привіталися із провідником, кремезним чоловіком із добрими очима. Його вуса швидко зарухалися, коли він побачив наставника  Фроса.
- А, містере Фросе. У вас урок? Я бачу квитки в обидві сторони.
-Так, містере Прайсе. Ми ж вам не будемо заважати?
- Та що ви, містере Фросе.
Наставник Фрос простягнув руку до голови містера Прайса, зробив звичну маніпуляцію,  і неочіковано у руці з’явився шоколад у яскравій обгортці.
- Це вашій онуці передайте, містере Прайсе. Я пам’ятаю, що вона любить солоденьке. Якщо не заперечуєте, ми сядемо в одне купе.
-Дякую, містере Фросе, дякую. Пасажири запрошуються до вагону.
Вони набилися в  купе, як риба у бляшанці, але помістилися всі. Троє залізли на верхню полицю.
- Починаємо наше заняття, – почав наставник Фрос,  – отже, нам треба дістатися Санкт-Нодолу. Їхати нам, як ви розумієте, треба ось туди.
- А в іншій стороні знаходиться місто  Тарнід. Перше, на що ми звертаємо увагу  –  у нас  квитки в обидві сторони. Що це означає, Ван Дейку?
-Це означає, наставнику, що ми можемо поїхати “туди і назад”.
- Відповідь неправильна, Ван Дейку.
Моріс раптом промовив:
- Це квитки “або туди, або туди”.
- Молодець, Морісе. Дійсно. Ми можемо дістатися до Санкт-Нодолу, або до Тарніду.
- Залежно від того, куди їде поїзд?
- Залежно від того, куди їде ІНШИЙ поїзд.
Поки учні осмислювали сказане, наставник Фрос продовжив.
- Подивіться в інше вікно, швидко.
Всі розвернулися і побачили за вікном поїзд. Він повільно їхав. Ні, він стояв!! Це вони їхали!! Вони повільно рухалися!!!
- Ми їдемо? – невпевнено запитав Ван Дейк. – Я не можу зрозуміти.
-Не треба розуміти, Ван Дейку, треба вірити тому, що ти бачиш!!
В цю мить Моріс обережно розвернувся і закляк від здивування.
- А….
Всі розвернулися і здивовано закліпали очима, всі, окрім наставника, який щиро посміхався.
За вікном вони побачили височенний, як гора, прикрашений шпилями та скульптурами залізничний вокзал міста Санкт-Нодолу. На пероні  бігали заклопотані люди, а чіткий голос лунав, здавалося, звідусюди:
- Увага, пасажири. На першу колію прибув пасажирський поїзд “Дер-Наманью – Санкт-Нодол”. Повторюю… на першу колію прибув….
-Ну! Довго будемо сидіти, приїхали!! – голос наставника Фроса лунав ніби здалеку. Всі побігли на перон. Лише Моріс не поспішав, він підійшов до іншого вікна,  і здалося йому, що там, за склом, аж ніяк не Санкт-Нодол, а…
“Нічого не розумію, – подумав юнак, – треба про  все довідатися у Фроса”.
*
Із нотаток Майстра ілюзій:
Наставник Фрос..
Він мав незвичайну зовнішність. Напевно, йому було всього років дванадцять. Пам’ятаю, нам це не дуже подобалося, бо наймолодшому із нашої компанії було сімнадцять.  Доводилося підкорятися Фросу. Втім, це  не так погано.
До цієї пори згадую його уроки. А найбільше згадується той випадок, коли наставник крокував полем, зменшуючись у розмірах.  Тоді я дізнався від нього, що насправді він нікуди не ходив! Фрос, виявляється,  показав нам не лише оптичну, а  й магічну ілюзію. Його слова частенько спливали у мої пам’яті. “Це вам авансом, мої любі друзі, – повторював він, посміхаючись, – отже, можемо створити оптичну ілюзію, погратися із простором, а можемо змінити себе, свою форму. Я, друзі, звісно, нікуди не ходив, в матеріальному сенсі, але я здійснив справжню Подорож. Я пішов у Далечінь“.
II
Навесні Моріс Ешер був допущений магістрами до важливого, як вони зазначали, випробування.  Разом із ним довелося готуватися Ван Дейку та Маркусу, а інші  поки що були відправлені на додаткові заняття. Моріс навіть на мить пожалкував, що має певні успіхи у навчання, бо про це випробування чутки ходили різні, і  не завжди приємні. Ван Дейк зневажливо махнув рукою, а Маркус, коли довідався про випробування, одразу почав надміру хвилюватися і поспішив готуватися. Хтозна, що він там собі планував, але з бібліотеки цей бідолаха не вилазив. А Моріс спробував зібрати інформацію про те, що на нього чекало. Вдалося із наставника Фроса витягнути лише одне – випробування буде відбуватися у  Будинку Драбин.
*
Чутки про цей Будинок ходили різні. Найвідоміша полягала у тому, що у ньому  неймовірно велика кількість кімнат, які поєднується у своєрідний ланцюжок, що переплітається, утворюючи довгий лабіринт. Говорили, що у тому Будинку живуть примари, що там є загублена кімната, що  там у дзеркалах можна побачити спогади, мрії та сподівання людини. Подейкували, що у ньому  можна потрапити у Далечінь. А ще натякали, що наставник Фрос теж побував у цьому Будинку Драбин.
Двері перед Морісом відчинив магістр де Фріз. Його висока незграбна постать поряд із Будинком Драбин здавалася маленькою, але обличчя було сповнене  радості. Магістр Госсенс стояв неподалік біля карети.
- Морісе Корнелусе, запрошуємо до Будинку Драбин. Ваше завдання –знайти із нього вихід. Вам дозволяється застосовувати оптичну, рухову, м’язову ілюзії. Ви можете звертатися до розумової та магічної ілюзій. Ви може робити будь-що. Користуватися тими речами, що знаходяться у вашій сумці і вашим циліндром.  
Моріс Корнеліус Ешер зробив крок уперед.
Двері за ним зачинилися,  йому стало моторошно, та це почуття зникло одразу після того, як Моріс трохи роздивився Будинок. Перше, що кидалося в очі – кімната, у якій опинився юнак, була неймовірно великою. Навіть, велетенською. Отже, всередині будинок був більшим, аніж ззовні. Звичайна оптична ілюзія. Та найголовніше – перед Морісом починалися сходинки (сходинок сто, не менше – відзначив подумки юнак), які вели до невеличкої  площадки із дверима. Далі сходинки повертали ліворуч і піднімалися ще вище, потім розділялися і вели у різні  сторони. Вверх і ще раз ліворуч. Ще над сходинками розміщувалися яскраві картини. І знову сходинки. Дивовижно, але  поки що найбільш незвично у кімнаті виглядали лише ті двері. Вони були невисокими, отже, щоб у них пройти, треба зігнутися. Вони лежали!! А можливо треба застосувати магічну ілюзію?  Стати маленьким, змінити форму! Схоже, заняття наставника Фроса даремно не пройшли.  Моріс впевнено пішов уперед. Подумки він рахував сходинки. Швидко він дістався до площадки. Так є! Гм, у ці двері не пройдеш! Але хто їх так розмістив? “Треба, подумати”, – Моріс поклав сумку біля себе, присів навшпиньки і притулився до стіни, праворуч. Та раптом якась сила приліпила його до неї. Одночасно із цим двері почали підніматися. Що відбувається? Чому двері рухаються? Моріс  піднявся із підлоги  та підійшов до дверей. Почав шукати сумку і не знайшов. Ось вона! Однак чому вона висить на стіні? Моріс зупинився. Схоже, будинок із ним бавиться. Він простягнув руку, вхопив сумку і потягнув її до себе. Потім відпустив. Сумка знову приклеїлася до стіни. А далі Моріс вслід за сумкою гепнувся на стіну. Краєм ока він помітив, як двері повернулися у попередній стан. “Все ясно, –  подумав Моріс, –  це божевільний Будинок. Тут рухаються двері, а також до стіни можуть приклеюватися сумки та люди”.  Раптом він подивився туди, звідки прийшов. Щось було тут не так… ага, все було ніби дзеркальним відображенням  його площадки, на якій він розміщувався. Нарешті! Моріс видихнув. Зрозуміло! Двері нікуди не рухалися. Це він змінював свої місцезнаходження у просторі! Стіна мінялася місцями із підлогою! Ось у чому справа! Кожна із Драбин і площадка  була власним своєрідним  світом, де панували свої закони. Зокрема, закон тяжіння.  Кожна із Драбин є відображенням іншої. Це – неможлива фігура, неможливий простір, якого в природі не може бути. Не може – але все це є.  
Моріс підняв руку і відчинив двері.
Ну звісно!
Наступна кімната, як близнюк, схожа на попередню.
*
Пройшло два дні. Весь цей час Моріс блукав кімнатами будинку, але так і не знайшов вихід. Найголовніше, що він не зміг знайти ті двері, які привели його у цей світ Драбин. Тепер він розумів – треба повернутися до них, чи, принаймні, так здавалося.  Під час подорожі  Моріс визначив, що закон тяжіння діє на всіх площадках, що деякі з дверей зачинені. А ще всюди були картини, на деяких сюжети повторювалися, деякі відрізнялися неповторним поєднанням фарб. На кінець другого дня Моріс зняв  циліндр і спробував зробити звичну маніпуляцію. За мить із циліндра він дістав бутерброд та чашку кави. Потім подумав, прошепотів таємні слова і витягнув із циліндра білого кролика.  Пустив його на підлогу. Кролик злякано подивився на Моріса і побіг геть. Дивитися, як білий кролик стрибає по стінах, стелі (підлозі?) та сходинках, було дуже весело. На мить юнак розвеселився. Потім білий кролик декілька разів зустрічався Морісу. Нарешті, Моріс одного разу накрив його циліндром і кролик зник.
*
Із нотаток Майстра ілюзій:
“Розумова ілюзія зустрічається не часто. Проте, гадаю, є однією із основних. Я це виявив на занятті магістра Госсенса. Він підготував для нас цікаве завдання і ми довго міркували над цим, як його розв’язати. Кожен з нас отримав паперову картку із надписом:
“Твердження на зворотній стороні є істинним”.
Магістр Госсенс сказав, що ми мусимо створити якийсь надпис на зворотній стороні, але так, щоб створилася ілюзія. Дивно, але кожен з нас впорався із цим завдання. Всі, як один, написали однакову фразу: “Твердження на зворотній стороні є хибним”.  Спробуйте створити таку картку, прочитайте обидва твердження  і ви побачите дивний ефект”.
***
На третій день Моріс знайшов  вихід. Коли  вже зовсім засумував, він почав розглядати картини, яких у будинку було дуже багато. Вони були написані у дивовижній манері,  і Моріс  зрозумів, як саме треба вчинити. На картині, на яку він дивився, була намальована вулиця, що розділяла два будинки, один проти одного. Власне, створювалося враження, що це вид із вікна. Тому його увагу цей витвір і привернув, адже вікна у Будинку знаходилися так високо, що дістатися до них аж ніяк не можна. А тут раптом – “вікно”. Вікно, треба сказати, незвичайне. У нього було підвіконня, на якому стояли книги, лежала колода карт і люлька для куріння. Отже, це картина, на якій намалювали якесь вікно. Юнак пильно дивився на цю вулицю і раптом зрозумів, що його турбувало. Складалося враження, що будинки знаходяться на підвіконні!! Одразу за книгами!!! Тож вулиця – це продовження підвіконня, а це значить, що картина побудована за законами ілюзій. Моріс згадав заняття наставника Фроса і уявив себе людиною, що йде у Далечінь. Віддаляється, змінюється, зменшується. Одразу виникли слова: “Не треба розуміти, Ван Дейку, треба вірити тому, що ти бачиш!!”. Отже, світ на картині істинний, світ за межами картини хибний, або навпаки. Не має значення! Жодне із цих тверджень не є  ані хибним, ані істинним. Моріс підійшов до підвіконня, заскочив на нього і  повільно пішов у Далечінь.
III
Магія ночі ще не відпускала  Моріса. Він ще довго лежав, згадуючи свої дивовижні сновидіння, які складалися у яскравий калейдоскоп вражень та фарб. Він пам’ятав, як у сні йшов  довжезною вулицею від будинку Драбин, аж поки не дійшов до свого помешкання. Сновидіння – це вже дивовижно, оскільки людей на Землі,  що здатні бачити сни, не так вже і багато. Вважається, що  нормальна людина вночі нічого не бачить,  вона відпочиває від турбот, хвилювань та роботи. Прикро, але кохана дружина  Ешера теж ніколи не бачила сновидінь. А самого Моріса вважали за мрійника, фантазера та, навіть, брехуна. Коли вони перебралися у Фраскаті, біля Риму і оселилися у недобудованому будинку це, треба сказати, підтвердилося. Джетта говорила, що лише мрійник і фантазер може жити у такому будинку. Сновидіння, в яких він  бачив себе юнаком, що навчався в Академії Ілюзій, вже не дарували Ешеру яскравих вражень, натомість він бачив різні міста, дивовижні фігури та людей. Ешера, як і раніше, трохи турбувало, що він відрізняється від більшості людей, ще з дитинства. По-перше, він бачив сновидіння, по-друге, у цих сновидіннях він існував в іншому світі.
Втім, після цього сну із Будинком Драбин, він вже не бачив себе учнем Морісом Корнеліусом. А далі… все було майже як у всіх.
Наступного року у них із Джеттою  народився син, якого вони назвали Джорджем. Пізніше з’явився Артур. Іншими словами, життя тривало. Єдиним порятунком від сірої буденності  були його гравюри та літографії. Ешер ще довго згадував Будинок Драбин, а одного разу, коли їздив  до Швейцарії на виставку своїх картин,  із хвилюванням зайшов до вагону, але дива не відбулося, ілюзія була всього лише ілюзією. А ще Ешеру подобалося дивитися на вправні фокуси ілюзіоністів, іноді здавалося, що він знає набагато більше, аніж вони. Та одразу Ешер ловив себе на думці, що це хибне уявлення, йому тільки здається, що він це може робити. Врешті-решт, із часом він почав забувати про той світ ілюзій. Одного дня його викликали до поліції і довго розпитували про його політичні вподобання, про те,  у яких він стосунках із Мескитою, як він ставиться до нової ідеології. Та політика Ешера не приваблювала, він узагалі уникав розмов про неї. А потім Вони почали розпитувати його про сни. Чи правда, що він їх бачить? Як це буває? Коли?
Капітан Ріхтер, дебелий хлопчина зі світлим волоссям, задавав ці питання чітко, випльовував слова одне за одним.
- Ешере, то ж ви кажете, що вночі щось бачите? Із заплющеними очима? А кого ви ще знаєте із тих, хто бачить, як ви кажете оці… сновидіння.
- Знаю. Містера  Керрола.
Капітан Ріхтер одразу пожвавився.
- Містера Керрола?
-Так, Льюїса.
-Чудово. А де проживає містер Льюїс Керрол?
- Не знаю. Він трохи помер. Давно.
Очі капітана Ріхтера миттєво спалахнули люттю.
- Геть звідси.
Пізніше Ешер, проживаючи у Нідерландах, зустрінеться із тисячами таких капітанів Ріхтерів. Кожен з них, так думав Ешер, бачив уночі лише порожнечу і темряву.
Після цієї неприємної розмови Ешер змушений був продати будинок і переїхати із родиною до Швейцарії, до Шато-д’О. Невдовзі ВОНИ розв’язали  світову  війну, що не викликало у Ешера особливого здивування, адже, що можна чекати від людей, які ніколи не бачили сновидінь?  
Далі життя Ешера буяло всіма фарбами веселки, він пережив окупацію, дуже багато подорожував світом,  і, навіть, оселився у Канаді. Його кохана Джетта не розуміла цієї жаги до нових вражень, їй здавалося, що Ешер щось шукав,  проте, що саме, вона не могла зрозуміти.
Ось так краплина за краплиною його  дні вливалися у ріку вічності,  у його Подорожі за спиною залишалося все більше друзів, шанувальників його мистецтва і навіть Джетта. Коли вона залишала його, він почув  її край неприємні слова: “Ешере, гадаю, нарешті ти залишишся наодинці зі своїми снами, якщо, звісно, ти їх бачиш”. Ці слова він довго згадував, дивлячись у вікно. А там, на вулиці кудись поспішали люди, він чомусь згадав вокзал Санкт-Нодолу, одного із яскравих міст із його сновидінь. Певно, у кожної людини  є своє життя, сповнене хвилювань та радості.
Одного дня, років через тридцять після того як колись  бачив останні сновидіння із Будинком Драбин, Ешер стояв біля вікна і згадував свою Подорож,  свої сновидіння та Джетту. Йому здалося, що там, за вікном є щось знайоме, близьке.  Перед Ешером лежала вулиця, будинки і далеко, прямо напроти його оселі, знаходилася знайома споруда.
Так, то був Будинок Драбин. Із хвилюванням, слухаючи гупання свого серця, Ешер швидко, як тільки міг, вийшов із квартири і пішов уперед, у Далечінь.
*
Із нотаток Майстра ілюзій:
“У Академії я побачив, яким є наш світ насправді. Пам’ятаю, одного дня  прийшло розуміння того, яку важливу місію виконують ілюзіоністи.  Це сталося тоді, коли я повернувся зі своєї Подорожі. Виявилося, що кожен з нас, Ван Дейк, Маркус і я, змогли потрапити до іншого світу  і повернутися сюди. Виявилося, що кожна споруда, яка є в нашому світі, зовсім не така, як вона сприймається. Поряд із звичною для нас реальністю  є інша. Справжня. Наставник Фрос, якому, було років дванадцять, насправді мав років на тридцать більше.  Одного дня, після повернення із Будинку Драбин, я побачив, що в нього втомлені очі, порізане зморшками обличчя, сиве волосся. Виявилося, що наша Академія  –  це не велична п’ятиповерхова споруда, а маленький будиночок, в якому дивним чином вміщуються  всі аудиторії, наш гуртожиток і все інше. Наше місто Дер-Наманью – зовсім маленьке, воно складалося із будинків та різних споруд із порушеною перспективою, асиметрія панувала всюди. Для непідготовленого ока цей хаос був чимось жахливим, він бив нещадно і, здавалося,  міг засліпити. Одразу за містом великою плямою по землі розповзлося ще одне утворення – Санкт-Нодол, велич та краса якого тепер мені вже не здаються такими неперевершеними. Якщо подивитися в зворотну сторону – можна розгледіти Тарнід.  Гадаю, якщо йти швидкою ходою, за півгодини можна до нього дійти. Все це завдяки ілюзіоністам набуває абсолютно іншого вигляду. Кожен предмет, кожна річ цього світу має подвійне народження. Перше  –  власне, як  матеріального предмету. Друге – магічне, що відбувається за участі ілюзіоніста, який шляхом магічних дій надає їм звичного для всіх людей існування. Саме тому нас так цінують і поважають. Саме тому дар ілюзіоніста зустрічається нечасто, а здатність до справжнього магічного перетворення є дуже рідкісною. Невдовзі я став Майстром ілюзій, що засвідчувало високий ступінь визнання  та чудові магічні вміння. Нарешті, я не витримав, зібрав свої речі,  сів у поїзд  і доїхав до Санкт-Нодолу, потім попрямував далі. Я йшов дуже довго, дорога моя не закінчувалася, аж поки я не дістався високої гори. Напевно, то був край світу. Коли я почав підніматися на гору, сталася дивина  –  світ ніби перевернувся і, як колись давно, я опинився на “підлозі”. Так, наш світ – це  нескінчений лабіринт велетенських Драбин, на одній сходинці якої знаходиться наші міста Тарнід, Санкт-Нодол і Дер-Наманью. Саме тому ми живимо за законами ілюзій.  Майстер ілюзій – це людина, яка може створити справжню магічну ілюзію, дивовижне перетворення, дивовижний подарунок, навіть, якщо ціна цього буде дуже висока. Саме тому я вирішив повернутися  у Далечінь”.
*
-Магістре де Фрізе, гадаю цього разу вийшло, як завжди, гарно? Наша справа завершилася тим, із чого розпочиналася?
-Так, магістре Госсенсе, наші юнаки чудово підготовлені.
-Вони розуміють, що можуть створити лише одну ілюзію, але неймовірно яскраву? І яка ціна такого кроку?
-Думаю розуміють. Знаєте, краще зробити одну, але при цьому змінити світ, зробити його бодай трохи, але кращим.
- Кращим?
- Іншим.
*
        Коли Майстер ілюзій потрапив у Далечінь, він зробив останню маніпуляцію і сталось диво. В цю мить вночі у своєму ліжку прокинувся  майбутній всесвітньовідомий художник та літограф Мауріц Корнеліс Ешер. Він ще не знав того, що через багато років його назвуть одним із найяскравіших митців ХХ століття, як і того, що він створить багато унікальних шедеврів. Перед його очима промайнуло дивне життя у світі велетенських Драбин, промайнуло і згасло, як вогник уночі. Ешеру то все здалося чимось несправжнім, далеким, і, навіть, хибним.   В цю мить   мільйони жителів планети Земля побачили свої перші кольорові сни. А ще у його житті знову була Джетта.


__
Прим. автора
Історія Ешера, звісно, була іншою, але деякі шедеври викликають подив:
http://www.vesnart.ru/fantazii-eschera.html
http://im-possible.info/russian/art/escher/relativity.html






Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Прегарний текст, Олексію!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 13-03-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Артур Сіренко, 10-03-2013

Емоцій!!!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 06-03-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олеся Гулько-Козій, 06-03-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.45950889587402 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Що почитати, коли в тебе важкий тиждень
Кожна людина має такі дні, коли відчуває, наче життя випиває з неї останні соки. Іноді навіть немає …
Огляд щоденника литовського повстанця: Приклад для наслідування
Боротьба з совєцьким режимом в середині ХХ століття набула широкого розмаху на окупованих територіях. …
Печворк книги Марини Гримич: Відійти, щоб побачити
Падре Бальтазар на прізвисько Тойво, а разом із ним і його авторка Марина Гримич, вишукано й сердито …
Огляд збірки прози «Львів. Вишні. Дощі.»
Славний Львів люблять всі. Відoмі сучасні українські письменниці та видавці вирішили дoдати йoму жіночної …