Мало кому відомо, чим я займаюся після роботи. І мало б хто повірив, що молодий офіс-менеджер, обличчя телефонної компанії, ввечері чаклує. Ну, не зовсім чаклує. Просто я дещо успадкувала від матері. А від батька мені дісталася однокімнатна квартира, нереально віддалена від центру міста, і купа боргів. Але це вже зовсім інша історія…
Ні, я не відьма у класичному розумінні цього слова, і не літаю вночі на мітлі або ступі, проте вмію ворожити на картах, магічній дошці, знаю, як готувати лікарські настої із різних трав. Я не часто практикую усі ці «вміння», але час від часу до мене приходять люди, котрим потрібна моя допомога. Мені не надто подобається займатися подібними речами, але кілька додаткових копійчин ніколи не бувають зайвими.
Особливо мене лякає ворожіння з допомогою магічної дошки. Коли стрілка без моєї допомоги починає рухатися, будуючи з літер слова, будь-які, навіть найміцніші нерви почнуть здавати. Скільки разів я вже так ворожила, ніяк не можу звикнути. Говорять, використовуючи цей спосіб спілкування з померлими, можна викликати духів, які потім почнуть тебе переслідувати. Раніше я не дуже в це вірила, а тепер, здається, догралася…
Кілька днів, без моєї на те волі, стрілка на дошці оживає і починає рухатися. І завжди пише одне й те ж: «Знайди Крістіну». Я давно нікому не ворожила в такий спосіб, не запитувала ні про яку Крістіну, а дошка, ні з того, ні з сього, ніби сказилася.
Втративши надію, що це припиниться само собою, я спробувала вийти з незнайомим духом на контакт.
- Ти хто?
Дошка знову ожила, але стрілка почала рухатися в іншому напрямку.
- Майя, - написала вона.
Наступні мої запитання було проігноровано, і я, певно, ще довго б ламала голову над тим, хто така Майя, якби ввечері, набиваючи старими газетами промоклі туфлі, не зупинила свій погляд на сторінці з некрологами. Велика фотографія старої жінки у старомодному капелюшку з широкими полями. І напис: «Майя Степанівна Половець». Жінка померла сорок днів тому, і за нею сумував люблячий чоловік.
Майя! Може це і є моя клієнтка? Я заховала газету до шухляди, а о п’ятій ранку прокинулася від скреготу триклятої дошки. Кількома годинами пізніше, коли вже можна було турбувати людей своїми надокучливими проханнями, я зв’язалася по телефону з подругою, котра працює у місцевому соцбезі.
Через годину я мала адресу вельмишановної Майї Половець. Її квартира знаходилась у значно кращому районі, ніж мій. Гарні дубові двері з вирізьбленим на них фігурним номером. Під дверима – пухнастий блакитний килимок. Коли я натисла на дзвінок, у квартирі заграла відома симфонічна мелодія. Боюсь помилитися з композитором, бо класична музика ніколи не була моїм коником.
Після другого дзвінка двері відчинилися, ось тільки вигляд господаря вніс у загальну картину певний дисонанс. Худий носатий старий у полинялому спортивному костюмі і кімнатних капцях на босу ногу невдоволено розглядав відвідувачку.
Назвавшись знайомою Майї Степанівни, я висловила йому співчуття у зв’язку із смертю дружини.
- Дякую, - не надто люб’язно пробурмотів він, але до квартири впустив.
У великій кімнаті, котра слугувала вітальнею, вгадувався вишуканий смак колишньої господині і, в той же час, безлад, який, в свою чергу, був результатом байдужості господаря. На гарному турецькому килимі стояли брудні кросівки, а гладенький полірований стіл прикрашали асиметричні кола, залишені чашками з гарячим напоєм. Що вже казати про велику картину з морським пейзажем, до якої знизу скотчем приліпили календар з вульгарною дівицею у купальнику.
Незважаючи на статус непроханої гості, я намагалася поводитись якомога делікатніше. Потрібно було дізнатися, чи знала Майя Степанівна когось на ім'я Крістіна. І, взагалі, хто така ця Крістіна і чим я можу допомогти. Зазвичай про допомогу мене просять живі, а не мертві, і від цього випадку мені трохи не по собі. Брешу, мені добряче не по собі! І чому вона до мене причепилася?
Розговорити старого було так само не просто, як за п’ять хвилин скласти славнозвісного кубика-рубика. Він не відрізнявся вишуканими манерами і не запропонував мені не те що чаю, а навіть сісти.
- Ваша дружина була чудовою людиною, - солодко проспівала я.
- Справді? А я думав, що усі вважали її старою відьмою, - проскрипів він.
Я пригадала Майїн некролог і гарні, сердечні слова, які присвятив їй чоловік. Щось не надто схожий цей старий пень на люблячого і відданого супутника життя.
- А де Крістіна? – вирішивши йти навпростець, запитала я.
- Не знаю. Десь вештається. Мені немає до неї жодного діла.
Гарно ж він про доньку чи онучку!
- Вона живе тут?
- Живе, клята. Тільки від неї одні проблеми.
- У вас є її фото? – я не втрачала надії отримати від нього хоч якусь корисну інформацію.
- Кого? Старої?
- Крістіни.
- Крістіни? – чомусь він здивовано витріщив на мене очі. – Не знаю, здається, у моєї старої цього добра вистачало.
Він вийшов до іншої кімнати і, повернувшись хвилини за три, тицьнув мені до рук кілька фотографій, з яких на мене дивилося біляве блакитнооке чудо.
- То Крістіна – кицька? – вигукнула я.
- А ви думали, що англійська королева? – засміявся він.
Я більше не мала сумніву, що це ті самі Майя і Крістіна. Але розмова зі старим не складалася. Я дізналася лише те, що він не бачив кицьку уже декілька днів, але й не думав її шукати.
Вийшовши з будинку, я кілька разів кликала Крістіну надворі. Вона не з’явилася.
Повертаючись додому, я не була певна, що продовжуватиму пошуки Майїної улюбленої тварини, але бабуся виявилась впертою і надокучливою. Дошка із завидною і нахабною постійністю нагадувала про себе. А одного разу, коли при моїй клієнтці вона почала самовільно рухатися, пишучи звичне: «Знайди Крістіну», у тієї жінки ледь очі не вилізли на лоба. Довелося вигадувати щось про сильне магнітне поле під столом, а наступного вечора, після роботи, бігти на пошуки славнозвісної Крістіни.
Не знаю, чи у мене б щось вийшло без допомоги місцевих дітлахів, які поспішили розповісти, що у підвалі хтось голосно нявкає. Кицька, котра просиділа зачиненою кілька днів, виглядала змученою і брудною.
Чоловік Маїй відреагував на її повернення більш ніж прохолодно.
- Навіщо вона мені? На таку пенсію, як у мене, я і сам голодую.
- То ви її не візьмете?
- Ні. Я ненавиджу котів. Я б давно викинув її на смітник, якби не стара. Забирайте її собі.
- Може, у вашої дружини були якісь подруги? – почала було я.
- У неї не було подруг, - гаркнув старий. – Майя не любила людей. Тільки оцю кицьку, - він ткнув у бідолашну тварину зігнутим вказівним пальцем.
Довелося нести Крістіну додому. Хоча мене така перспектива не надихала. Я ще надто молода і не готова ні з ким ділити свій особистий простір. Навіть якщо цей хтось – всього на всього кицька.
В таксі я трохи роздивилася Майїну подругу. Пухнаста, однотонна. І якщо її вимити і зрізати ковтуни, то, певно, буде білосніжною. На шиї у Крістіни я помітила цікавий ошийник із штучними білими камінцями. Гарно зроблений, вишуканий. Цікаво, скільки такий коштує? Я ніколи не бачила на тваринах нічого подібного.
В моїй квартирі кицька повела себе досить непередбачувано. Вирвалася з моїх рук, забилася під шафу. Не знаючи, що гірше: вороже настроєний дідок чи абсолютно дика тварина, я облишила будь-які спроби виманити її зі сховку. Поставивши на підлогу миску із шматочками м’ясного рулету, я пішла до ванної.
Повернувшись, почула у кімнаті дивні звуки. Кицька з апетитом смакувала рулетом, при цьому навіть гарчала. Побачивши мене, фиркнула і повернулася до свого укриття.
Я рано лягла спати і прокинулась посеред ночі від якоїсь незрозумілої тяжкості в ногах. Крістіна, скрутившись калачиком, лежала на мені. Я не стала розбиратися з нахабною гостею і решту ночі ми провели в одному ліжку.
Зранку кицька поводилась уже більш дружньо. Дозволила себе погладити, заспівала.«Тільки не думай, що я лишу тебе у себе», - сказала я Крістіні. Вона подивилася на мене так, ніби хотіла сказати: «Звичайно, звичайно. Про що мова?»
Мій погляд знову зупинився на її ошийнику. Надто вже гарно, як для простого скла, на сонці блищали його камінці. Та й метал на оправі виглядав якось незвично. Невже срібло?
Ювелір, котрий мав розвіяти мої підозри, навпаки, їх підтвердив. Камінці виявились справжніми діамантами. П’ять маленьких діамантів. А оправа – срібло. Вочевидь, раніше ця річ носилася як браслет, доки щедра господиня не надягла його на пухнасту шийку своєї улюблениці. «Ти і справді королева», - погладила я Крістіну.
Можливо я страждаю надмірною чесністю, але я збиралася повернути коштовність Майїному чоловіку. Щойно ми з кицькою з’явилися у нього на порозі і він побачив Крістіну, енергійно замахав руками.
- Я ж казав, що її не візьму!
- Але…
Старий гримнув дверима прямо перед моїм носом.
- Краще йдіть, бо викличу міліцію.
Я не стала чекати, доки він виконає свої погрози. Кілька наступних днів Крістіна провела у мене. Я все вирішувала, що робити далі, а кицька тим часом освоїлася в моїй квартирі, у неї навіть з’явилася хазяйська звичка спати на моєму кухонному столі. І Майя нарешті залишила мене у спокої.
Одного ранку зателефонував Сашка, знайомий, у якого я місяць тому позичала чималу суму. Так би мовити, влізла в одні борги, щоб розрахуватися з іншими. В кінці розмови він ненав’язливо натякнув, що час повертати гроші.
Поклавши слухавку, я стала перераховувати свої скромні заощадження. Вони виявились ще скромнішими, ніж я думала. Крістіна спостерігала за мною із підвіконня. Камінці на її шиї вигравали спокусливими вогниками. Кілька хвилин я зважувала всі «за» і «проти», після чого дістала магічну дошку.
- Майя, я обіцяю залишити Крістіну тут. І дбатиму про неї, як про себе. Скажіть, ви дозволите мені розпоряджатися браслетом? .
Я повторила запитання тричі, але безрезультатно.
- Повірте, мені він потрібніший, ніж Крістіні!- так і не дочекавшись відповіді, у розпачі кинула я.
Нічого. Тиша. Майя зникла. Можливо, назавжди.
Знявши з Крістіни ошийник, я покрутила його в руці, а потім набрала Сашкін номер.
- Завтра я поверну гроші, які в тебе брала.
- Частину? - ліниво поцікавився він.
- Ні. Всю суму.
Його голос ожив.
- Ого! В тебе з’явився багатий дядечко?
- Та ні, - усміхнулася я. – Скоріше, тітонька.
