Кожен пароплав, що прямує повз Феодосію, має бути готовим до того, що ось саме в цю мить його малюють 158 художників на набережній. І половина з них навіщось домальовує мирному контейнеровозу «алиє паруса». Причини цього слід шукати у творчості двох славетних феодосійців Івана Айвазовського та Олександра Гріна.
Сашко Гриневський (як звали Гріна по паспорту) мешкав через дорогу від Ованеса Айвазяна (або Гайвазовського, як писався його батько на польський манер, бо родина походила з львівських вірмен). Всяк у своєму музеї. Хіба що дослужилися до музеїв з різницею у сто років. Розкішний, весь у ліпнині, палац художника й контр-адмірала в одній особі і скромна, аж солдатська, комірка письменника-вигнанця, яку розфарбували й прикрасили романтичними вітрильними атрибутами, необхідними з точки зору берегової публіки, коли йдеться про море й моряків. Тому краще уявлення про життя Олександра Гріна дає якраз інший його будиночок – у Старому Криму, куди він переселився незадовго до смерті, й до якого не добралися самопроголошені мешканці його вигаданої країни (такої самої, як навколишній Крим, тільки з привітним до чужинців населенням). В Старому Криму все доволі аскетично – панцирна койка, тумбочка, вид з вікна на автобусну зупинку.
Ось кортіло мені, коли наша «Таврія» пропливала повз Керч, написати, що Керч – найдавніше місто України, але не міг. Бо поряд, за рогом, існує Феодосія, яка аж ніяк не молодша 2500 років, і поки вони самі між собою не розберуться, хто з них на кілька років молодший, стороннім киянам писати про них зась. А якщо археологія виявиться безсилою, треба хоча б підкинути монетку. Який небудь римський ас, знайдений чорним археологом з металошукачем в околицях одного з міст.
З моря Феодосія не виглядала такою вже античною. Навряд чи ці білі багатоповерхівки біля підніжжя гори побудували ще давні греки. Зате саме з моря було абсолютно зрозуміло, що Південний Берег Криму починається саме тут. Бо новіша половина міста лежала ще на пласкому степу Керченського півострова, а старе, ще татарське, місто – обсіло круту скелю від якої починалися Кримські гори й тягнулися звідси аж до самого Севастополя. На крутих вулицях цього старого міста буксували навіть армійські джипи, бо їх крутизна й ширина була розрахована ще під віслюків, а не під авто.
Саме старовинна Феодосія, місто Боже, пропливала за ілюмінатором каюти практикантів, коли до них завітав на вогник боцман Каримов, зробив вигляд, що не бачить, як Богданчик прожогом висмикує з розетки й ховає саморобний кип’ятильник з двох лез, і заговорив про своє, моряцьке.
- Богдачику, - лагідно спитав боцман. – А пам’ятаєш, я перед Херсоном казав тобі, що в морі не можна фарбувати?
- Атож, - підтвердив Богданчик.
- Так ось. Я тебе обманув. Збирайся, є блатна робота – фальштруби фарбувати. Потребує неабиякого художнього хисту.
Богданчик скривився, як середа на п’ятницю:
- Не тільки хисту, але часу й натхнення! – став він відмовлятися, і невідомо чим би закінчилася ця дискусія про джерела малярської творчості цього разу, якби Сергій несподівано не встряг у розмову:
- А можна ми пофарбуємо? – визвався він.
Ось хто його за язика тягнув, та ще й за них двох розписуватися?
- Учися, нездара! Натхнення йому подавай! Тільки щоденна праця! – боцман одразу поставив волонтерів за приклад Богданчикові, тож Денису вже нічого не залишалося, як мовчки приєднатися до Сергія і йти в малярку за інструментами й фарбами. Втім, Богданчикові відмазатися теж не вийшло – боцман поставив його старшим бригади.
- Дурні кадети! – підбадьорював їх дорогою боцман Каримов. – Робота на свіжому повітрі, сонце світить, море блищить, бухта Двоякірна по правому борту, усі красоти ПБК перед носом, а вони як не в радіорубці, так в каюті чи каюткомпанії перед зомбоящиком сидять. Бліді, затуркані – ніхто й не повірить, що на морі були! Та люди платять шалені гроші, щоб в цей Коктебель на який-небудь фестиваль потрапити. А художники, що малюють відпочиваючих на набережній, ще й відступного ментам платять, щоб не ганяли. А ви – нагодовані, напоєні компотом і малюєте абсолютно безкоштовно, боцман Каримов і копійки з вас не бере за таку блатну роботу. Навпаки, ось вам фарба, ось вам трафарет, ось вам пульверизатор...
- Балончики? – оживився Богданчик.
- Бери вище – фарбопульт! Ну так, я ж казав, що творча робота. Треба ж емблему пароплавства на трубу наносити, нікому, крім вас доручити цього не можу. Але спочатку – закатати обидві труби білилами.
- Стиль «Блокбастерс»! – прокоментував пожвавлений Богданчик.
- Чого-чого? – не зрозумів боцман Каримов.
- Та це ми про своє, - підмигнув хлопцям Богданчик, щоб мовчали, і боцман заспокоївся, а марно. Бо йшлося про стилі вуличного граффіті, а не про стилі розмальовування пароплавних труб. Ну, це, швидше, ви самі, бувалі бомбери, що не раз вимальовували «фізрук – дурень» на стінах рідної школи, багато чого можете розповісти авторові про оті стилі «баббл» та «месія», тож я краще про труби.
З пароплавними трубами все просто. Якщо прапор на кормовому флагштоку засвідчує державну приналежність судна, а прапор на правому ноку реї на головній щоглі – якими територіальними водами зараз йде судно, то кольори його фальштруб – приналежність до певної судноплавної компанії світу. Зазвичай емблема складається зі смуг різного кольору, що охоплюють трубу зусебіч, і якогось стилізованого малюнка по центру. Чого тільки не малюють на тих трубах. Лебедів, ведмедів, білок, пеліканів, морських коньків, китів, оленів, орлів, мушлі, якорі, штурвали, корони, пальми, кедри, кленові листки, ромашки і навіть головки маку. А про різні стилізовані літери і говорити нічого, куди тим гафітчикам. Іноді назва компанії в результаті скорочується до її початкових літер, намальованих на трубі, як в британської «Пі енд Оу» на жовтому тлі, і вже ніхто не пам’ятає, що ті літери колись значили.
На «Таврії» було аж дві фальштруби, і обидві – на самій кормі, вже за шлюпочною палубою, по бортах. Чорний верх, білий тулуб самої труби, три сині хвилі впоперек – нічого складного. Хіба що оті хвилі дійсно треба було наносити з трафаретом. Але спочатку – таки закатати валиками чи задути пульверизатором оте біле тло, площею з невеличке вітрило, чим їх і озадачив перш за все боцман, і залишив на кормі під наглядом Богданчика. Богданчик розділив роботу по-братськи: Денискові праву трубу, Сергієві – ліву, а собі – ручки на броньованих дверях, які вели всередину судна. Їх таки треба було теж пофарбувати синім.
Насправді, труби на сучасних пароплавах вже лише данина традиції. Щоб було куди наносити оті емблеми судноплавних компаній. Бо пароплави вже теж давно не пароплави, а теплоходи, чи й дизель-електроходи, тож не потребують жодних труб і тяги повітря для вогню у вугільних топках під паровими котлами. Дизельному судну досить труби вихлопної, не більшої за автомобільну, тож всередині отих «фальшивих» труб – фальштруб - на «Таврії» знаходився вихід з машинного відділення та галереї на верхню палубу. Зогляду на те, що кришки трюмів аж до бортів було завантажено дошками «в каравані», потрапити на корму тепер було можна лише через цей хід. І стояти, спершись на леєрне огородження палуби – релінги, сомнамбулічно дивитися у два пінних кільватерних струменя від двох гребних гвинтів, що гігантськими луснутими бульбашками спучували смарагдову хвилю за кормою, і не перейматися тим, що хтось пильний побачить твої байдики з ходової рубки, бо всю палубу заставлено отим дощаним «караваном». Чим залюбки й захопився Богданчик, поки хлопці задували труби білим. Аж Денис з Сергієм стали поглядати в його бік, чи не загіпнотизував його отой кільватерний струмінь до того, щоб скакати за борт. Кажуть, були такі випадки з моряками в довгих рейсах.
Ні, хлопці, що не кажіть, а Південний берег Криму – ПБК – це якась інша країна. А може – й інша планета. Саме час оту казкову Грінландію, країну-прародича усього сучасного фентезі, згадувати. Здиблені, як застиглий вибух, гори згаслого вулкана Карадаг тут сходяться з лазурною хвилею моря, тягнуться від берега в море поодинокі скелі з наскрізними гротами, в які може запросто проскочити й моторний човен, берег покраяно затишними бухтами, непомітними з води – ідеальні місця для зйомок фільму «Пірати двадцятого століття» та «Лестригони тринадцятого століття до нашої ери». Потім гори трохи відступають від берега – тягнуться захмарним хребтом з плюшевою рослинністю десь на заднику цієї картини, а на узбережжі відкриваються приморські селища. Білі хатки під червоними череп’яними дахами отих вигаданих Олександром Гріном Зурбаганів і Ліссів, справжні назви яких навіть не хочеться підглядати на путівній мапі, настільки зрозуміло, що в них просто мусять жити не схожі на нас красиві, відкриті й прямі люди, які більше за все цінують не марки годинників і тачок, а чоловічу дружбу, морські простори і жінок, що вміють чекати на березі моря.
А які в героїв Гріна імена! Мандрівник Жиль, що побився об заклад і пішки обійшов довкола Земної кулі, його дружина Ассоль... Навіть підступний багатій Аспер, що спонукав його до цього екстравантного вчинку, звався куди романтичніше за нашого Бізнесмена Альбертовича.
Якщо ж хлопчика в оповіданні звуть Дениско і він дорвався до шикарного фарбопульта й компресора, що розмірено клацає поршнем в циліндрі, стравлюючи зайве стиснене повітря, а хлопчик той, закусивши губу від старанності, фарбує фальштрубу зверху-вниз-навскіс, зовсім як герой оповідання не Олександра Гріна, а Віталія Драгунського, і вже добирається до отих броньованих дверей з машини, питання лише в тому, хто з екіпажу визветься бути отим невдалим кербудом Олексієм Акимичем у білому костюмі, якого, зверху-вниз-навскіс...
Костюм виявися не білим, а синім «парадним» комбінезоном старшого механіка Хоменка, із по-модньому загорнутими рукавами сорочки-ковбойки. Стармех, що широко розчахнув двері на палубу, від несподіванки навіть не намагався прикритися своїм гайковим ключем на сорок п’ять. Те, що він так і не використав цього ключа, як ударний інструмент, свідчило про його виняткову любов до дітей. А Денискові теж щелепа повисла, і він так і продовжував задувати фарбою вже відчинені двері, спостерігаючи, як внутрішня переборка кольору слоновї кістки поступово стає білою. Першим отямився Богданчик, але коли він нарешті здогадався просто вимкнути компресор, на внутрішній, колись кольору слонової кістки, білій переборці вже відбився трафарет старшого механіка навіть з виразними беретом на голові та гайковим ключем у руці...
- Сергію Віталійовичу, ми зараз все виправимо! – забігав довкола шефа Богданчик. – Бензинчиком! В електромеханіка є в майстерні! – хоча стармеха вже годилося б купати в тому бензині з головою.
- Ну, Ддддденисе!.. – тільки й вичавив з себе стармех і двічі глибоко зітхнув, але відчувалася в цьому чоловічому зітханні така кількість відцензурованих внутрішнім редактором експресивних моряцьких слів, що Денис сам не зчувся, як кинув фарбопульт і підсвідомо почав здиратися на фальштрубу по скоб-трапу. Від гріха подалі. Добрий-добрий стармех, а ключ у нього в руках великий...
І тільки коли переполоханий Богданчик таки потяг машинного царя і бога в електромеханічну майстерню, Сергій, який теж чомусь вже висів на скоб-трапі, тільки на своїй трубі, трохи перелякано гигикнув:
- Ой, не можу! Бензинчиком!
А потім впевнено зайшов до тамбура й пензлем почав замальовувати отриманий трафарет старшого механіка синьою фарбою. Щоб мистецтво не пропало дарма. Такий ось стріт-арт. Ще й надписав отриманий плакат з техніки безпеки стилем «баббл» - «Бережись зюзьги!»
Усі, хто лають графітчиків, мусять знати, що феодосійський градоначальник колись подарував цілу скриню фарб одному пейнтеру, який намалював на своєму будинку солдата піхотного полку в повній амуніції так майстерно, що градоначальник зупинився й чекав, поки солдат віддасть йому честь.
- Ти ето, малюй краще море, пацан, - сказав він, розібравшись, в чому справа.
Так починалася кар'єра Івана Айвазовського.
