Було це давно. В козацькому краї біля невисокої кам’яної гори Змієвої мешкала родина на прізвисько Змієборці – батько з дружиною і син Іванчик. В горі Змієвій знаходилася величенька печера, яку захопили двоє страшних крилатих зміїв. Ці змії колись чинили багато зла людям навколишніх сіл, але козак, якого прозвали Змієборцем, зумів домовитися зі зміями, що він буде їх годувати, а вони не чинитимуть зла людям. Побудував козак біля гори простору кам’яницю, одружився, завів велике господарство – тримав череду корів, отару овець, а що вже курей, качок та гусей, то й не перерахувати. І все це з єдиною метою, щоб було чим годувати зміїв. Підростав і син Іванчик, набирався сили, а коли став міцним могутнім парубком, то подався козакувати разом із загоном запорожців, які проїжджали мимо їхнього хутору. Батьки благословили сина на козацтво, тільки попрохали час від часу навідуватися до них.
– Ти ж, Іванчику, не забувай нас, провідуй, а колись і заміниш нас, бо тільки ти зможеш знайти спільну мову зі зміями, – говорили батьки синові, а той обіцяв їх не забувати.
Виконав син обіцянку, щороку приїжджав до батьків, а коли вони вже стали зовсім старі і немічні, то залишився їх доглядати. Та й зміїв треба ж було комусь годувати. Змії цілий день спали, а ввечері прокидалися, їли смачні страви від Іванчика, а вночі літали розважатися на шабаш із нечистими. Іванчик увесь час думав про те, як спекатися цих небажаних сусідів, але боявся, щоб змії не нашкодили людям і терпів їх.
Одної ночі, коли змії полетіли, Іванчик вирішив оглянути їхню печеру. Батьки порадили взяти з собою клубок ниток, щоб не заблудитися. Іванчик так і зробив: прив’язав нитку біля входу в печеру, запалив смолоскип і попрямував в глибину печери, розмотуючи клубок із нитками. Печера розгалужувалася на декілька ходів, тому Іванчик попрямував найбільшим із них. Печера виявилася не дуже довгою, попереду смолоскип висвітив її кінець, хоча між камінням хлопець побачив щілину. Нахилившись до тріщини, Іванчик раптом угледів вдалині клаптик зоряного неба.
– Це вихід на протилежний бік гори, треба його уважно оглянути вдень, – подумав Іванчик і прискорив кроки з печери. Цього разу хлопець підготував зміям на сніданок не просто бика, а ще й підсмажив його на вогні.
– Щоб змії не звернули увагу на запах диму від смолоскипа, – передбачливо міркував Іванчик.
Вдень хлопець дослідив протилежний бік гори і виявив, що там є аж два виходи із печери, але вони захаращені камінням і розділені не товстою скелею. Довгенько ночами Іванчик розчищав знайдені виходи, а коли вже справу зробив, то залишив біля входів по каменю, затуливши виходи, щоб змії не розгадали завчасно задумку хлопця.
Минула дощова осінь, от і зима почала застуджувати землю мерзлими грудками. Змії ж не боялися морозу, бо у них всередині ввесь час горіло багаття. Взимку вони навіть дихали вогнем на Іванчикові страви, щоб підігріти їх. Коли ніч стала найдовшою, а мороз скував усе навколо, Іванчик вирішив діяти. На цей раз хлопець зварив зміям на сніданок дуже смачну страву, додавши до неї цілу торбу снодійної трави. Її порадила додати до страви мати хлопця. Коли ж змії прилетіли, поснідали і міцно заснули, Іванчик рушив на протилежний бік гори.
Відтягнувши камені, якими він раніше затулив виходи із печери, хлопець побачив зігнуті хвости зміїв. Доклавши величезних зусиль, Іванчик витягнув хвости назовні та спробував їх зв’язати. Вузол вийшов не зовсім надійним, тому Іванчик задумався – як же надійніше закріпити кінчики хвостів. І знайшов вихід! Швиденько оббіг гору, взяв двійко великих дерев’яних відер і, набравши в них води із криниці, поніс до хвостів. Обклавши хвости ще й каменюками, хлопець вилив на вузол воду. Доки приніс другу пару відер, вода уже замерзла, міцно обнявши хвости з камінням. Через деякий час на місці зв’язаних хвостів виднілася величезна брила із криги та каменів.
Три дні і три ночі спали змії, а коли прокинулися від голоду, то… не побачили звичного сніданку. Що тільки не чинили змії, але так і не змогли вийти із печери. Поступово вогонь всередині зміїв без харчів погас, але перед цим зовсім висушив нутрощі зміїв так, що можна було ходити в зміях, як у печерах. Через декілька років діти Іванчика та Дариночки (бо хлопець після перемоги над зміями одружився із дівчиною Дариночкою) гралися в схованку всередині висохлих зміїв. Батьки Іванчика ще встигли побачити двійко своїх найменших онуків, перш ніж скінчилося їхнє земне життя.
Я побував на тому місці, де мешкали Змієборці і навіть сфотографував вхід до печери. Не впевнений я: коли фотографував, то мені наче привиділися засохлі постаті зміїв. Певніше все-таки, що це мені привиділося. А вам?
Світлину можна глянути тут:
http://www.facebook.com/photo.php?fbid=343155979129424&l=cb92c30df3
