1
Він прокинувся від страшенного головного болю. Здавалося голова ось-ось лусне немов той переповнений сечовий міхур.
Знову приснився жах.
Дитячий садок, виховательки, швабра. Дощ б’є в шибки великої кімнати де сидить він. Більше нікого, тільки товста вихователька та він, теперішнього віку, сорок років. Сидить у колготках, зеленій футболці, і кричить що більше такого не повториться, а їй все одно.
Вже п’яту ніч підряд сниться.
Нічого не допомагає. Ні водка, ні секс зі своєю огрядною та нудною дружиною, ні різні снодійні куплені в сусіда єврея котрий працював раніше аптекарем.
Хоч застрелься.
Він глянув на потріскану стелю. Затулив очі. Храп дружини, голосний, немов їде великий наповнений вугіллям потяг.
Глянув на неї із сумом.
Раніше вона була красунею. Тай і він був раніше нічого собі. Один з найкращих водіїв цього забутого міста що возили доволі специфічну клієнтуру. А зараз простий огрядний таксист. Дружина не захотіла, щоб він надалі ризикував.
І він застряг в буденному, як застряють неуважні подорожні в болоті.
Встав ледь чутно аби не розбудити дружину. Надів порвані капці. Рушив повільно на кухню.
Поставив чайник. Відкрив вікно. Запалив. Осінній вітер обдув його.
Тут під його вікном задзеленчав трамвай. Жовто-червоного кольору.
Він не здивувався його появі о третій годині ночі.
Він знав хто в ньому їде.
2
Вона вже вийшла з душу. Налаштована на певний стан. На ній зваблива чорна комбінація. Лежить на антикварному ліжку, чекає господаря.
Квартира в котрій вона знаходиться умебльована в стилі кінця дев’ятнадцятого початку двадцятого століття. Вінтажна люстра, у вигляді тюльпанів. Важка мов титан шафа наповнена дощенту книгами.
Вона чекала довго цієї зустрічі. Їй потрібно було на щось жити. Годувати сина, стару маму, все як у сльозливій пісні.
Пофіг, що син вигаданий, а мама сконала вже три роки тому від сифілісу.
Де цей господар?
Чому він не заходить. Вона ж така зваблива, це знає кожна собака з її вулиці.
Де він?
Звичайно в нього вагон таких як вона, звабливих і гарячих. Але все ж.
Легке рипіння відкриваючих дверей. Він ступає легко мов та пантера.
Підійшов до ліжка. Різко схопив її . Гаряче поцілував в шию. Підняв, розвернув до себе спиною, підвів до вікна, нагнув, вона обперлася руками об під віконня.
Монотонні рухи.
Крізь вікно вона побачила трамвай.
Вона знала хто в ньому їде.
3
Немовля голосно закричало. Його розбудив дзенькіт трамвая.
Він знав хто в ньому їде.
4
Крізь доволі симпатичні але старі трьохповерхові будинки рухався трамвай. Невимушено і впевнено. Він прямував без маршруту. Проте який може бути маршрут, коли на все місто одна трамвайна лінія.
Місто заснуло. Тільки де ніде світилося у вікнах.
Від впевнених рухів водія, трамвай наче нічний мандрівник котрий знає всі вулиці певних міст повернув ліворуч.
Тепер він їхав крізь приватні сектори.
Гавкали собаки, світив старецем місяць.
Трамвай рухався
А в ньому видно не простих пасажирів, тобто не студентів, не втомлених чоловіків з жінками, не пенсіонерів, в ньому видно голих дівчат. Двох. Одна руда, друга білява. На пів оголені вони цілуються, їхні язики переплітаються мов долі закоханих, труться, злизують ікру з вологих від поту грудей одна одної.
В трамваї були викидані майже всі пластмасові сидіння. Для інших гостей та оцих повій були поставлені крісла.
А ось чоловік років шисдесяти, вдягнений у старомодний костюм, на шиї була зав’язана така ж старомодна шийна хустинка, сидить на дивані котрий розмістився на задній площадці. Біля дивану стоїть маленькій столик, на котрому була виставлена в ряд випивка, наїдки різного ґатунку.
Чоловік дивиться. Він любив спостерігати . Він був гедоністом. Він був Графом.
Якщо б хтось надумався вилізти зі свого теплого охайного гнізда, то побачив би дуже неординарну картину. Він би не сильно здивувався, коли це житель міста, бо про цей трамвай у місті ходили справжні легенди, здивувався більше гість, який не зрозуміло чому опинився в ночі в цьому місті, його пройняв би справжній шок. Дивно бачити крізь вікна трамваю чоловіка котрий спостерігає, як займаються пристрасним сексом дві дуже дорогі повії.
Вони показували справжній спектакль. Стиснуті зуби, очі повні екстазу, рухи іноді повільні, іноді швидкі. Справжні емоції. Справжні оргазми. Граф не любив коли симулюють, він любив щирість, непідробну.
Граф запалив. Сьогодні в нього був романтичний настрій.
Граф посміхнувся. Ніч здавалася такою ніжною та крихкою, мов його дружина.
Трамвай рубив зупинки тільки з крайньої необхідності, тому дзеленькання зацікавило повій і вони на мить зупинилися. Уважно глянули на двері. Вони були готові будь якої миті продовжити своєрідний шаманський танок задоволення.
В трамвай зайшов невеликий чоловік. Двері одразу зачинилися, повії знову зарухалися в такт постукуванню трамвая. Білява надягнула на себе стрампон, нагнула руденьку, підморгнула новоприбулому , Графу, та зайнялася ділом
Обличчя нового пасажира було хворобливо бліде. Немов підкреслюючи свою білизну він був одягнений у все чорне і носив свій вічний чорний довгий плащ, що незмінно теліпався на вузьких плечах. Це був Анджей.
- Штампуй білет.- почулося наче зі всіля.
Чоловік слухняно витягнув з кишені бакси, потягнув господарю трамваю, той у відповідь квиток, на якому був зображений його портрет. Анджей подивився на нього, посміхнувся, він знав не почуткам про любов свого босса до ефектності , вправно штомпанув квиток , положив біля Графа.
- А що, дуже симпатична нічка видалася..
- Тут не посперечаєшся, як з якогось оповідання, ніби її хтось вигадав — відповів Граф, знов романтично посміхнувся.
Анджей зняв свої перчатки, які були таким же незмінним атрибутом його повсякденного стилю як і плащ. Страждаючи на якусь дивну хворобу через яку не можна було виходити на сонце, чоловік вже півжиття як не бачив цього жовтого небесного їжачка. І йому це подобалося. Це місто можна покохати і пізнати тільки в ночі.
- Як справи Анджей?
- Помаленьку, зробив як було сказано. Пустив кулю в лоба, тай кинув карту.
- Яку карту?
- Піковий валет здається.
- А навіщо?
- А щоб ефектно було. Ти ж любиш коли ефектно.
- Люблю, - погодився Граф.
Повії рухалися, вони були втомлені, але не зупинялися,здавалося вони були серцем трамваю, його мотором..
Анджей сів на диван, дістав позолочений портсигар, відкрив, взяв пальцями тонку цигарку, покрутив нею декілька хвилин, потім встромив собі в зуби. Запалив. Поклав портсигар назад до кишені.
Пробіг очима по склянкам. Вибрав собі сухе червоне вино. Налив у блискучий фужер.
Над ним утворилася дивна хмарка від диму у формі великого айсбергу котрий ніяк не міг знайти свого корабля, як нещасна дівчина котра ніяк не може знайти собі суженого.
Анджей глянув на повій. Важко зітхнув.
- Як ти так можеш? – запитав.
- В смислі, - Граф нахилився до столику і налив собі простої наливки.
- Ну в смислі, як ти витримуєш, отак на них дивитися, і нічого не робити.
- Ти ж знаєш, я люблю дивитися.
- Знаю, але іноді краще діяти чим дивитися погодься.
- Погоджуюсь, - Граф зробив рух рукою і повії зупинилися. Важко впали на крісло, голосно дихали.
- Мені он та руда подобається, - допиваючи вино промовив Анджей
- Не тобі одному.
- Та да, на них попит чималий.
- Проте вони не для всіх. Тобі ж не знати. Не люблю свої дівчат давати на поталу різним жирним жлобам, вони так сказать для мого гедоністичного задоволення, за ці роки, вони мені стали як сестри.
- Сестри, сестрами, але ти ж розумієш, що вони ти ж самі повії.
- Звичайно, як було вже сказано не для всіх. Для депутатів різних, чиновників, але ти яких я поважаю чи без яких не можна обійтися. Проте таких дуже мало.
- Мало. А як на рахунок старого друга?
- Ти ж одружений.
- Та припини, скільки ти мене знаєш?
- Років десять.
- Тим більше, міг за цей час зрозуміти, шлюбна моногамія не для мене, я наче на ланцюгу.
- Угу, ланцюгу.
- Давай без сарказму в голосі.
- Не можу.
- Звичайно, як це Граф і без свого улюбленого сарказму.
- Так.
- Я тобі дивуюся, такі сестри як ти кажеш – Анджей махнув рукою на повій котрі відпочивали, - а ти тільки дивишся.
- Я одружений.
- А кого це зупиняло?
- Мене.
- Тому і дивує, Граф тримає все місто, біля нього труться найкрасивіші повії, а він дотримується шлюбної вірності, дивно.
- Немає нічого дивного. Я свою Лебідку вже двадцять років знаю, підібрав коли їй було вісімнадцять і вона нюхала кокаїн в такій кількості в якій людина вдихає ніздрями повітря. Полюбив. Можливо дивно звучить з моїх вуст, але це так вона мені народила двох синів, одну доненьку, і за це вдячний. А якщо на рахунок сексу, то вона в мене до цих пір дуже сексі, чи ти мені інше щось хочеш сказати.
- Та ні, - Анджей помітно напружився, - просто філософствую, вибач якщо чимось образив.
- Проїхали, - Граф примирливо посміхнувся, - кажеш тобі руда сподобалася?
- Ага.
- Ну що кицюню, не проти до цього шалопая в гості заїхати? – спитав у рудої власник трамваю.
- Та ні, - втомлений і задоволеним голосом відповіла руденька.
- От і добре.
Декілька хвилин їхали мовчки.
За вікном було видно місто, котре в пориві пристрасті кохалося з ніччю. Кохалося так, що іноді рипіли вікна від їхньої любові.
5
Розтинаючи повітря пролунав дзвінок телефону, який йшов із самої справжньої телефонної будки, як раніше розміщалися майже на кожному розі міста. Сама ,будка була червоною, циферблат зеленим, величезна рурка блакитного кольору. Така собі міні веселка. Щоб розмістити агрегат, довилося позбавитися пару поручнів.
Граф любив коли ефектно.
Тому вважав що телефонна будка личитиме трамваю. Це була червона лінія, на номер таксофону звонили виключно поважні люди, а менш поважні по мобільному, а взагалі не поважні тільки могли мріяти про аудієнцію з Графом.
Анджей відірвався від рудокосої, котрій він розповідав різні непристойні, проте дуже смішні анекдоти.
- Хто це? – запитав.
- Зараз провіримо.
Граф піднявся з дивану підійшов до будки. Зняв слухавку.
- Алло.
- Доброї ночі.
- Це ти Бульдозере.
- Давно мене так ніхто не називав.
- Ну так, тепер ти поважна людина в костюмі, з лакеями, бізнесмен.
- Так, і таке становище мене більше влаштовує чим те що було раніше.
- А що раніше, романтика. Їздиш по місту, вбиваєш різну погань, хіба ні?
- Та ні.
- Ну тобі напевно видніше. Як діти, як сім’я?
- Нормально, відправив на море відпочивати. Вони давно про це мене просили.
- Дозволь поцікавитись, чому ти мені телефонуєш, щось трапилось?
- Ну як тобі сказати, не знаю чи з цим до тебе звертатися.
- Звертайся з чим хочеш. Ти для мене довго служив віддано, майже самотужки розбомбив банду Китайчика, про тебе до цих пір ходять по місту легенди. Так що давай викладай карти на стіл.
- Отже відправив я своїх на море, і сумно мені стало.
- Зрозуміло, сум річ погана, - відомий сарказм Графа.
- Викликав я через Бормана, свою улюблену повію, Діану. Вона не приїхала. Подзвонив наступного дня я Борману, пожалівся, він нахабно себе вів, говорив що я його напрягаю через дрібниці, риба гниє з голови.
- Я з ним побалакаю.
- Але він все таки зателефонував водієві котрий мав Діану доставити, Лом здається його звати. Так от він, на дзвінки не відповідає. Борман тільки розводить руками, не знає куди вона запропастилася.
- Форс мажор.
- Я нічого не маю. Всяке в житті буває. Але не люблю коли мене кидають. Можливо ти б розібрався з тою хвойдочкою , дізнався б куди вона пропала Я б сам звичайно міг самотужки вирішити даний казус, але не хочу перевертати до гори дригом місто, в тебе подолання цієї проблеми вийде більш елегантно. В честь нашої з тобою старої дружби, владнаєш?.
- Без питань.
- Дякую, я з тобою розрахуюся.
- Та припини.
- Бувай, Графе.
- Бувай, Бульдозере.
Граф повисів слухавку.
- Хто там? – запитав Анджей.
- Старий знайомий. Одним словом знову справи, - трохи сумно промовив Граф і сів на диван.
Трамвай рухався далі.
6
Керував цією пересувною штаб квартирою сивий чоловічок, років сорока. Йому іноді не сильно подобалося ті котрих він возить.
Водій інколи скрутно мотав головою, інколи йому здавалося, наче трамвай тільки й тому їде, що знає хто в ньому. Іноді він соромився свої роботи, йому здавалося що він робить щось аморальне та непристойне. Все життя намагався жити чесно, хоча в цьому місті це майже не реально, а тут коли старість не за горами почав працювати на Графа. Проте той платив дуже солідно.
Водій мав велику сім’ю.
7
Хробак був безхатьком зі стажем. Цієї ночі його вигнали з нічліжки, і він закинувши торбу зі своїми скромними пожитками за плечі, прямував вузькими вуличками.
В ноги було холодно, йог туфлі пережили вже не одну осінь.
Голова сильно шуміла. Хотілося якогось пива проте товариши по нещастю розвели його на пляшку, котру він купив за останні копійки, тай по тім ще звинуватили його у крадіжки якихось срібних ложок і двох ножів.
Брехуни. Ложок він не брав, а от ножі безхатьку завжди знадобляться.
Він проходив якраз біля занедбаного ботанічного саду. Неподалік була закинута хатинка, Хробак думав в ній перебути цю затяжну ніч.
Роздався дзенькіт трамваю.
Він знав хто в ньому їде.
