Перше, що спадає на думку, коли перегорнеш кільканадцять сторінок «Бота»: в Україні з’явилася ще одна книга з нормальним сюжетом і нормальними персонажами. Вже одне це тішить зголоднілого читача, якого перетримали на постмодерній дієті Іздрика і коміксах Люко Дашвар. Твір Макса Кідрука, на обкладинці якого написано «Справжній якісний технотрилер», справді технотрилер і справді якісний. Маємо доволі рідкісний випадок, коли реклама не розчаровує. Твердо опершись на новітні досягнення світової науки, автор розповідає нам карколомну історію про війну людей і роботів (ботів, як їх кличуть просунуті молоді вчені). Центральна фігура в цьому протистоянні – молодий київський програміст Тимур Коршак.
Книга не обділена увагою критики. Роман загалом прийнятий позитивно. У відгуках (Роман Мельник, Тарас Фасоля та ін.) проаналізовані особливості технотрилеру як жанру, вказано на роль «Бота» в заповненні ніші пригодницької літератури, основні недоліки теж дружно відмічені рецензентами. Отож, щоб не повторюватися, спробуємо поглянути на твір Кідрука трохи з іншої точки зору.
Слідом за розумінням, що «Бот» – це хороша література, приходить закономірне бажання визначити місце «першого вітчизняного технотрилера» в ряду його зарубіжних побратимів. Як повідомив читача сам автор у післямові, перед написанням твору він уважно читав класику жанру, зокрема Майкла Крайтона «Рій». Що ж виніс із того «Рою» Кідрук?
Відразу насторожує те, що ідейно-тематично романи загрозливо близько, аж до дотикання, підходять один до одного. В обох випадках вчені створюють із сукупності дрібних частинок штучний інтелект, який раптом виявляє здатність до самонавчання і, як водиться, виходить з-під влади людей. Приборкати цей рій у Крайтона, чи ботів у Кідрука й мусить головний герой твору. Ідентична також структура побудови романів: більш чи менш гострий сюжет перемежовується з екскурсами в наукову фантастику та надсучасні технології.
Але коли навіть залишити в спокої глобальні, так би мовити, аспекти твору, пояснивши ці запозичення законами жанру, можемо надибати в обох авторів схожі ідеї й епізоди дрібнішого плану. Ось як виглядає штучний інтелект у Крайтона: «Дуже швидко стало зрозуміло, що рій володіє зародковим розумом. І Джулії прийшла в голову ідея поводитися з ним, як з дитиною. Вона виходила назовні і брала з собою яскраві, різнобарвні кубики. Всяке таке, що люблять маленькі діти. І рій ніби реагував на її присутність ». Ті ж особливості має психоістота у Кідрука: «Картинки… Картинки… Хай там що показував Вадим Хорт, воно мало грандіозний вплив на ботів. Чи, точніше, на психоістоту. Інакше б вона не шукала Хорта з такою запеклістю. Лаура говорила, що своїм розвитком психоістота не переважає трирічну дитину. А що подобається тим бісовим дітям?». І герой «Бота» Тимур Коршак так само знаходить цікаві головоломки, щоб забавити малолітнього ворога.
Майже буквально обидва автори описують процес стерилізації перед входом у лабораторію. Можна навести й інші співпадіння як технічного, так і психологічного плану. Особливо мило в «Боті» виглядають цілі сторінки без художнього тексту, а лише з комп’ютерними кодами та алгоритмами програм. Може, програміст і знайде на тих сторінках поживу для розуму чи емоцій, та для пересічного читача це китайська грамота, яку він просто пропускає. Але наймиліше те, що в Крайтона знаходимо сторінки точно з такою ж китайською грамотою!
Збіги стосуються не лише здобутків, а й недоліків. Рятуючи героя з безвихідних ситуацій, автори придумують рішення, яке потім не один раз експлуатують – Кідрук, наприклад, подразнює роботам центр задоволення, щоб вони залишили героя в спокої, а Крайтон здіймає вітер, який розгонить зловредні рої. Зрозуміло, це не підсилює сюжетну напругу.
І все ж, твір Макса Кідрука важко назвати вторинним. Ерудиція автора та бездоганне знання предмету розповіді зробили роман самодостатнім. Кідрук розуміється на комп’ютерних технологіях, детально знайомий із світовими досягненнями у військовій авіації, орієнтується в найновіших досягненнях науки – аж до межі припущень і фантастики; досконало знає особливості мови африканців та ландшафту пустелі Атаками. Своїми знаннями він щедро ділиться з читачем. Іноді занадто щедро, на що вказували критики. Бо й справді, можуть здатися зайвими, а то й смішними чи то фото задіяного в тексті електродвигуна, чи інформація про національний склад Руанди в процентному відношенні, чи така от примітка: «Андійський фламінго (далі слідує латинська назва – М. К.) – найбільш рідкісний вид фламінго у світі. Має блідо-рожеве тіло та довгі жовті лапи. Єдиний вид з трьома пальцями на лапах. Мешкає в горах Перу, на північному заході Аргентини та на солоних озерах пустельної півночі Чілі» – і це при тому, що нещасний фламінго лише згадується в реченні, не маючи аніякого відношення до сюжету.
Однак, попри уявну недоречність, всі ці примітки, фото та додатки насправді відіграють чи не найважливішу роль у творі. Завдяки їм автор стає живим учасником роману. Як підземний потік, він то підходить до поверхні, то ховається в глибині, а то б′є джерелом назовні, своєю потужною харизмою компенсуючи недоліки твору.
Підсилює позитивне враження й те, що написаний твір ясною, динамічною мовою. Не можна сказати, що нею читач прямо таки насолоджуватиметься, оригінальні спостереження типу «від страху яйця зробилися твердими, мов горішки» доволі рідкісні. Але, в усякому разі, мова твору виконує своє наративне призначення і не відволікає від перипетій сюжету. Присутня в тексті іронія теж не затьмарює всього навколишнього, як маємо нещастя спостерігати в наших славних есеїстів. Серйозним прорахунком письменника видається лише епізод, де майбутня дружина героя лає його відвертими матюками, згадуючи і сам статевий акт, і жінку легкої поведінки, і чоловічий дітородний орган. Матюки, мов спалах блискавки, живо вирізьбили її образ, образ гарненької, нахабної і тупуватої дівчинки з молодіжних тусовок – навряд чи таку кохану хотів створити для свого героя Кідрук. Але справа навіть не в цьому. Звернемо увагу на художню доцільність застосування такого сильнодіючого засобу. Оскільки матюк є абсолютно чужорідним у тексті Кідрука, то його разове застосування виправдане було б або в кульмінаційному епізоді, або з вуст персонажа, котрого треба надовго запам’ятати. Нічого подібного Кідрук нам не пропонує. Отож, доводиться задовольнятися єдиним розумним поясненням: вживання матюка є не що інше, як примітивна данина моді.
Практично немає фальші й проколів у сюжеті. Автор вміє створити динамічну ситуацію, жодна сюжетна лінія не провисає. Хіба крім одної, на що, кажуть, нарікає жіноча половина читацької аудиторії: почала було розігруватися в Києві лінія Пенелопи (у нареченої Тимура, доки він десь в пустелі Атакама рятував світ, з’являються місцеві залицяльники), але засохла, недорозвинувшись.
І все ж треба розуміти, що автор технотрилера ніколи не переважить своїх братів по цеху, використовуючи лише ерудицію, гострий сюжет та надсучасні технології. Адже вищеназвані складові наперед продиктовані канонами жанру. У Кідрука був єдиний шанс зробити «Бота» справді потужним літературним явищем – створити на цій жанровій основі свого неповторного, глибшого, ніж зарубіжні аналоги, психологічно достовірного героя. Твори Станіслава Лема, Стівена Кінга, Ісігуро Кадзуо, Джона Толкіна, Джоан Роулінг виділяються із загальної маси саме завдяки тому, що ці автори попереду найкарколомнішої сюжетної ідеї ставили психологічну проблему та її переломлення через долю героя.
Але от біда: Кідрук, який безпомилково, мов комп’ютерну гру, будує сюжет, явно недостатньо уваги приділив головному герою. Тимур Коршак спочатку викликає симпатію. Він молодий – це не тільки констатується, але й відчувається з інтонацій авторського тексту, з думок героя, з його реплік. До того ж, він напрочуд талановитий (один із світових лідерів у програмуванні комп’ютерних ігор!). Ну, і до всього – українець! Однак далі Тимур поволі випадає з поля зору читача. Деякі події взагалі відбуваються без його участі, в інших він відіграє пасивну роль. Коли ж воля Тимура і його інтелект нарешті починають впливати на розвиток подій, висуваючи таким чином його на перше місце в романі, то автор, знову таки, зовсім не турбується, щоб поглянути на світ очима героя, не дає йому того, за Джойсом, «звиву емоцій», котрий необхідний, щоб читач ідентифікував себе з персонажем.
Мусимо визнати, що тут Крайтон виявився сильнішим. Його герой Джек Форман переконливіший саме в психологічному плані. Як і Тимур, Джек високопрофесійний фахівець в новітніх технологіях, у програмуванні; він чесна і безхитрісна людина, за що і поплатився робочим місцем; він розумний, проникливий. Однак, Крайтон не обмежується переліченням чеснот свого героя. Яскраво й детально він описує будні Джека Формана: догляд за дітьми (жіноча, здавалося б справа!); проблеми у стосунках із дружиною, де герой теж не проявляє себе суперменом. Джек не знає, як вирішити сімейний конфлікт і запрошує на допомогу сестру, котра дорікає йому за пасивний характер. І все це пропущено через свідомість героя. В результаті він робиться близьким читачеві. А коли над людством нависає загроза бути знищеним і Форман стає лідером в боротьбі, диктуючи оточуючим свою волю, ми бачимо реально сильного персонажа, здатного повести за собою. В тому числі, повести читача до науки і комп’ютерних технологій.
А що ж український шанувальник красного письменства? Прочитавши добре написану, цікаву, пізнавальну книгу «Бот» Макса Кідрука, він і далі продовжує виглядати свого героя. Справжнього, якого хотілося б наслідувати. Чи ж дочекається коли?
