До Керченської протоки підходили зранку. Замовлений радіограмою (Денис її сам до журналу вихідних РДО вносив, да!) лоцман вже чекав на «Таврію» на помаранчевому лоцботі з надписом «PILOT». Поблизу мису Фонар. І автор суворо забороняє усім редакторам-коректорам, що правитимуть цей текст, виправляти мис на «Ліхтар». Бо Фонар турецькою – маяк. Це ж Керч. Тут он поруч ще й мис Хроні є. І теж – як хочеш, так і розумій. І не виправляй на мис Алканавтів.
- О, Борисе Павловичу, так ти вже не наш? – замість добридень спитав лоцман, ледь піднявшися на капітанський місток. Капітана Ватаманюка в Керчі, мабуть, таки знали.
- Привіт, Олексію Петровичу. Та в останньому рейсі ледь з Конакрі забралися, два суди пішки виходив, щоб лише судно додому повернути. А тут мене ще й кругом винним намагалися зробити. Більше я в такі ігри не граю. Як тобі моя нова конячка? – відповідав лоцманові Ватаманюк-старший.
- Зараз глянемо, що за мустанг, - обіцяв лоцман і наказував перевести машинний телеграф на повний вперед. – Твій боєць? – спитав, побачивши на крилі містка Дениса.
- Практично мій, - заміявся Борис Павлович, не відмовляючись від Дениса. – Однокласник. Мій десь на масу ще давить в каюті.
Біля прийомного буя з кримського боку стояв на якорі український прикордонний катер, а з кубанського – російський. Під Миколаївським та Андріївським прапорами відповідно. І хоча на визивному каналі чудово було чутно всім, кожен з прикордонників «допитував» судна окремо: «Звідкіля, куди, навіщо?» і так далі. Жартун-Трояк, Євген Олексійович, коли росіянин став розпитувати його все те ж саме по другому разу, перейшов на англійську, і розмова вийшла дуже лаконічною. «Таврії» одразу побажали щасливого плавання.
- Тут російський БДК «Азов» намагався недавно всіх вишикувати і без лоцмана протокою пройти. Ми на принцип – беріть лоцмана, платіть гроші, як всі люди. Ваші штурмани ні разу протокою не ходили, як би не сталось афронту. Тут фарватер – ще складніше, ніж в Босфорі, затоплені судна трапляються...
- Однак, теж Босфор. Боспор Кіммерійський, - погодився капітан Ватаманюк.
- Ні, вперся рогом, пішов 52-м фарватером, під російським берегом, за Тузлою. А там прохідні глибини три метри всього. Їм що, грошей Лужков зажимає на лоцманів, тільки на транспаранти на Графській пристані вистачає? – принагідно розповідав лоцман про міжнародне положення. – Ми, тіпа, на ювілей «Обложного сидіння» в Азов ідемо, запізнюємось. А ми – так його 5 років можна справляти, козаки 5 років у Азові сиділи, не запізнитесь...
Правий, кримський берег був височенький, урвистий. Зліва паралельно до нього тягнулася низька й вузька піщана коса Чушка, залишаючи для кораблів не таку вже й широку протоку, але фарватер, відмічений парами буїв, був ще вужчий, аж наче річковий. Попереду «Таврії» йшли два судна під російськими прапорами. Вітер був свіжий, східний, і обидва пароплави йшли по вузькому фарватеру аж трошки боком, сильно забираючи праворуч. По них зараз гарно було б вивчати рівнодійну сили вітру й сили суднового двигуна, малюючи два вектори, що розходяться в різні сторони, й вираховуючи результуючий вектор, по якому і рухалося судно, не носом, а вилицею вперед, під 45 градусів. Мабуть, так само дивно рухалася і «Таврія», але не було кому глянути на неї збоку, щоб те сфоткати на «мильницю» і завідчити для історії, як саме робив Денис з тими російськими «омським» та «волго-балтом», що й шли попереду.
- Яку країну розвалили! – несподівано сказав хтось над самим вухом. Бізнесмен Альбертович підкрався непомітно. Він правильно побоявся лаятися на капітанському містку, слухаючи перипетії прориву великого десантного корабля «Азов» в місто Азов на банкет на честь «обложного сидіння», повз українських лоцманів та прикордонників, тож зловив на крилі містка беззахисного українського третього помічника Євгена Олексійовича, і вирішив зненацька проїхати по вухах йому.
- Ви про Боспорське царство? – намагався урезонити патріота Євген Олексійович, натякаючи Бізнесмену, що саме Керч – дуже давнє, дві з половиною тисячі років, місто, що бачило вже не одну державу: греки, римляни, візантійці, хазари, русь, італійці, турки, татари, не рахуючи короткочасних володарів на кшталт барона Врангеля чи німців, - а Керч все та ж, лише іноді змінює назви, і навіть довгий час, ще до нової ери, була містом столичним – столицею Боспорського царства. Але справа була безнадійна, російські патріоти зазвичай не ідентифікують Мітридата Шостого Євпатора, а якщо й чули щось про нього, думають, що це пацан з курортної Євпаторії. Якщо ви, шановні читачі, про того Мітриадата теж не чули, я попрошу Дениска стисло викласти його історію в записничку.
- «Обложне сидіння»! Це ж який ювілей! Це ж Петро Перший наш Азов здобув для держави! Неприступну фортецю! Сталіна на вас нема!
- А на вас? – тільки й залишалося відбиватися штурману Євгену Олексійовичу.
Ось тут і придалася Денисові та прочитана саме в Азові історична брошурка.
- Пробачте, - не втримався він. – Але ж це не Петро Перший. Це донські та запорожські козаки самовільно Азов захопили і п’ять років його утримували. А російський цар приймати місто під свою владу відмовився, хоча й просили.
Євген Олексійович подивився на Дениса з такою вдячністю, наче Денис щойно поступився йому рятувальним кругом.
- Які ще запорозькі козаки? – отетерів Бізнесмен Альбертович.
- Прості, із Запоріжжя, з вусами, - відповів Дениско. – Вони навіть під час облоги під водою в місто пробиралися, дихаючи крізь очеретину... Туркам, що обложили Азов, довелося перегороджувати річку частоколом, щоб вони порох у фортецю під водою не протаскували...
- Колего, тоді я не розумію, чому на святкування до Азова не запросили також єдиний український підводний човен «Запоріжжя», - закивав Євген Олексійович. – Хоча, він же міг пройти протоку в підводному положенні і спливе тепер просто посеред Дону...- насправді Євген Олексійович знущався над піхотою. Згаданий підводний човен вже десятиліття не виходив у море, бо в цілій Україні все ніяк не знаходилося достатньої кількості акумуляторів, щоб його спорядити, аж поки над ним не взяла шефство Укрзалізниця. Жартуєте! Підводний човен – це ж акумуляторів-акумуляторів!
Бізнесмен Альбертович зрозумів нарешті, що його підколюють, і вшився з містка. І правильно, стороннім там не місце, бо саме розходилися с автомобільним поромом, що перетинав їм курс, прямуючи з порту Крим на порт Кавказ. Автобуси й легковики з Кубані поверталися додому після вдалого генделю на кримських базарах. За переправою впоперек протоки розчепірився отой піщаний острів Тузла, або інакше – Середня Коса, як грибами поросла дерев’яними халупками пансіонатів, і фарватер звертав під кримський берег і далі йшов українськими територіальними водами. Дениско розглядав у бінокль берег, всіяний елінгами, як кажуть в Криму, або, як кажуть в Одесі, куренями – «гаражами» для яликів, катерів та моторок, вздовж урізу води, які дбайливі хазяї іноді навіть надбудовували до двох поверхів. З балкончиками й невеличкими квітничками перед входом. Деякі з хазяїв так потім і живуть у цих елінгах усе літо. Або й відпочиваючих пускають. Витягнуті на берег ялики відрізнялися від турецьких тільки тим, що ніхто не малював на бортах очі.
Ще сонний Сергійко вийшов на крило містка вже коли підходили до Керченської бухти й рейду торгового порту, повного суден під причалами.
- Гора Мітридат! – позіхаючи, вказав він Денискові на високий пагорб з обеліском та маяком трохи осторонь, що панував над усіма прилеглими околицями, і забрав бінокля. Саме на цьому пагорбі дві з половиною тисячі років тому й поселилися давні греки, вихідці з Мілета, й набудували своїх іонійських колон, що стирчать в небо ще й досі.
- Що цікаво, коли Мітридат вижлуктив цілий кратер отрути, щоб не потрапити в полон до римлян, отрута не подіяла, бо він з дитинства привчав до неї організм, вживаючи малими дозами, - сказав Сергій. – Його власний раб мечем добивав в результаті.
- Так, суворі були часи, - погодився Євген Олексійович. – А хто мені скаже, хлопці, в якому місті України знаходиться найдавніша християнська церква?
- Софія в Києві? – невпевнено запропонував Денис.
- Іоана Предтечі в Керчі, - впевнено відповів Сергій і повернув Денису бінокля, вказуючи, куди слід дивитися – Середина восьмого століття.
Але замість церкви бінокль у вказаному напрямку вихопив все того ж повсюдного дядечка в пальтечку, явно не шостого століття. Денис покрутив колищатко різкості, дядечко в без кепки зник, натомість справді сфокусувалися і проступили бані християнського храму посеред дерев на набережній. Ніякого сусального золота він не побачив – черепиця, складені з білого каменя з рожевими смугами плінфи стіни, високі та вузькі вікна. Вишукано й красиво. Наче матрос в тільняшці з рожевими смугами.
Денис повів біноклем ліворуч. Парк, ротонда (так Сергій називав якусь бесідку з грецькими колонами посеред парку), трибуни якогось стадіону просто в морі трохи віддалік від набережної... Це вони що, в футбол посеред моря?..
- Це басейн, - пояснив Сергій, - на сваях в морі. Ніде такого більше нема!
... і – вітрильник! Справжній, великий, білосніжний, трищогловий вітрильник під причалом порту. І хрести його голих щогл були вищі за всі навколишні дев’ятиповерхівки. В морі їхньої височини просто ні з чим порівняти. Хто буде в Керчі після Дениса з Сергієм, обов’язково сходіть подивіться, тільки шукайте вже корабель з темно-червоним корпусом, його з того часу перефарбували в ремонті.
- Фрегат «Херсонес», - просто як екскурсовод бубонів Сергій над вухом. Гарно мати персонального гіда під боком. – Його з Севастополя нашому морському технологічному інституту передали. Єдиний корабель, що за останні сто років обігнув мис Горн під вітрилами, без допомоги суднового двигуна...
Далі був рибний порт. А тоді ще рудний порт. А проміж ними ще – завод «Залив», де, якщо вірити Сергійкові, будували колись величезні танкери «панамакси», великі протичовнові кораблі (БДК) й ліхтеровози з ядерним реактором. Зараз на стапелі теж будували корпус якогось велетенського судна. Навіть у бінокль люди, що повзали у виробничих цілях по цьому корпусу, здавалися дрібненькими мурахами.
Денис озирнувся і на лівий борт – російський, таманський берег вже відбіг так далеко, що ледь виднівся в димці на самому горизонті.
- Недарма батько географії, Страбон, проводив границю між Європою та Азією по Керченській протоці, - зауважив Євген Олексійович.
- Слухайте, - допетрав нарешті Денис. – Вже третю годину ми вздвож берега сунемося, а Керч все не закінчується й не закінчується. Чи це вже не Керч?
- Камиш Бурун, район такий, - пояснив Сергійко. А Керч тягнеться вздовж берега 42 кілометри.
За отим Камиш Буруном, біля мису Такіль, на них знову чекав помаранчевий лоцбот, але на цей раз - щоб лоцмана від них забрати. Капітан Ватаманюк сам проводжав «містера пайлота» аж до шторм-трапу.
- Нормальний коник, не брикливий. Може, парусність для такої осадки й завелика, але ж – підрулька є, - похвалив «Таврію» керченський лоцман наостанок. А лоцбот, відваливши, задудів тифоном на прощання. «Таврія» відповіла сиплим гудком. За мисом Такіль кримський берег стрімко повертав на Захід, а море вже дихало довгою хвилею.
