У матово-золотому світлі призахідного сонця Кролик саме майстрував пристрій для телепортації, який підійшов би усім жителям країни. Не те щоб це було його спеціальністю, та й ніхто не просив цього, однак він робив це, бо міг. Одночасно з Кроликом схожою діяльністю займалося все населення, обґрунтовуючи зайнятість таким собі «чому б і ні?».
Не знаю, чи доводилося вам конструювати пристрої для телепортації, однак робота це кропітка і вимагає неабиякої уважності. Так і Кролику поява неясного довговолосого створіння зовсім не сприяла, навіть навпаки, в деякій мірі обурила - бо хто ж це має право отак просто з'являтися, і бігати поперед очима?
Дівчинка - а це була саме дівчинка - кружляла навколо дерев саду, мугикаючи під ніс собі якусь несуразну пісеньку. Вона гадки не мала, як тут опинилася, однак це її аж ніяк не зачіпало, ба навіть почувала вона себе піднесено і життєрадісно, незрозуміла радість поєднувалася з приємним подивом і розтягувала куточки її рота до самих вух. Сонце лагідно блищало прямо в очі, і дівчина тинялася з примруженими очима, ухиляючись від дерев хіба що з допомогою цілого ряду богів і вищих сил.
- Агов, панночко, що вас сюди привело? - почувши непогано намугикану пісню обурення Кролика змінилось гостинністю.
Однак панночка цього не оцінила - аж ніяк не очікувала вона зустріти тварину, яка конструює надтехнологічні прилади і така ввічлива до незнайомців.
- Стійте, куди це Ви так дременули? - гамма настрою Кролика поповнилася подивом. - Ну ж і дивина.
Дивина дивиною, а дівчинка з розгону гулькнула в сміттєву яму, чи то з переляку, чи то згідно давно закладеної тактики.
Хвилини дві Кролик переводив свій погляд з незакінченого пристрою на смітник. На його жаль, звідти ніхто не вилазив, і взагалі не доносилося ніяких звуків, тільки вітер насміхався шелестячим листям. Повільно він попрямував до акуратно обставленої заглибини, в якій хоч і було немало сміття, та навіть і легенького запаху не доносилося. Чим ближче Кролик підходив, тим повільніше була його ходьба, тим кисліше ставало його лице. Тричі покаявся за те, що зробив смітник поблизу (однак юний читач-захисник-навколишнього-середовища засудив його відразу, я впевнений). Адже негоже, коли на твоєму подвір'ї хтось зникає у твоїй ямі. «Ми відповідальні за те, що побудували,»- пролунав повчальний голос в голові Кролика, саме трохи нижче його довжелезних вух.
Проти совісті і тисячі очей (явно себе перехвалюю) не попреш - наш імпровізований герой стрибнув в яму, де хвилин двадцять тому зникла дівчинка - бо саме стільки часу потрібно, щоб сформувати тягу до подвигів і жагу відновлення всесвітньої справедливості.
Якщо ви намагалися пролізти крізь шланг, яким поливають на городах молоді огірки, то ви знаєте, як почував себе Кролик в моменти польоту.
Впав він якраз у молоді огірки, тож може виникнути цілком раціональне припущення, що саме через той шланг він і просочувався. Оговтавшись, Кролик піднявся, щоб оцінити прекрасний пейзаж куцого городу, до якого тісняться напіврозвалені цегляні будівлі, і насолодитись чаруючим запахом свіжого перегною. Нітрохи не пригнітившись - він же знав, куди стрибав - Кролик засяяв привітною посмішкою і почимчикував до залізних воріт, які виднілись трохи далі городу.
Жертва переляку(вона, до речі, образилася б, якби їй сказати таке в лице) стояла поза воротами, тяжку думу думаючи. Не так вже й багато виправдань існує для потрапляння у зовсім нове місце з городу, а потім ще й для повернення через смітник. Благо, дівчинка, хоч і володіючи вродженою допитливістю, про одну і ту саму річ не думала довше двадцяти хвилин, а строк саме вийшов. Знову залунало мугикання пісеньки - знову дитина була в строю і готова до подальших звершень.
Та жорстока доля не дала їй зайнятися туристичним походом до комп'ютеру, такого рідного й теплого - перед дівчинкою постала могутня постать Кролика у весь ріст, повного героїзму і співчуття, з поблажливою посмішкою на обличчі.
- Як Ви? Не поранились? Мене дуже збентежила, знаєте, Ваша поведінка, та я відчуваю відповідальність за таке раптове падіння.
Цікаво було б спостерігати у цей момент обличчя дівчинки: суміш розчулення такою милою тваринкою, яка до того ж і розмовляє, із щирим подивом, приправлена страхом перед незнайомцем, що хоче з нею заговорити, і татовою аксіомою «тварини не розмовляють». Щоб зобразити картину сповна, не вистачило б і тисячі м’язів, тож не дивно, що Кролик почав вважати її за душевнохвору, від чого почуття провини лише посилилося. Зробивши посмішку ще поблажливішою, він розкинув руки, як це робить птаха, що кличе своїх пташенят, і поволі наближався до дівчини, по-батьківськи підморгуючи. Остання відреагувала цілком природно, як і будь хто зробив би на її місці, - кинулася навтіки, репетуючи і благаючи про поміч.
Давно вже Кролик не виглядав таким засмученим і збентеженим водночас. Від патронської посмішки не залишилось і сліду – її змінив відчай і розчарування у всьому роду людському. Так і пішов він услід за дівчинкою із розставленими руками, немов з хреста знятий.
Проникаючи в глибинний сенс вдячності і наявності її у оточуючих, Кролик ішов, доки не відчув утому в ногах. Опинився він посеред дивного міста. Чим же було воно дивне? Та тим, що й містом його назвати можна було лише з такими лестощами, яких ніякий керівник не чув від своїх підопічних. Площа, на якій уже стояв Кролик була схожа на арену бувшої слави – ніби щось колись та й було, та зараз тут лише напис та скоцюрблений пам’ятник. Радували око рознесені й побиті фонтани, з яких вода текла, здавалося, в минулому сторіччі. Десь попід деревами красувався дитячий майданчик, заповнений більше пустими пляшками й сміттям, ніж дітьми. По алеям крокували похмурі індивіди, насупивши брови й пильно вивчаючи тротуар під ногами.
Загалом, концентрація суму в повітрі сягала нескінченності. Кролик навіть відчув, як безвихідь і нудьга буквально давлять йому на плечі, змушуючи його згорбитись і зацікавитись вивченням тієї ж тротуарної плитки. На щастя, кроликам притаманна дивовижна стійкість і сила духу, так і наш герой стрімко скинув плащ сірості, гордо піднявши голову, безсумнівно, саме для того, щоб побачити як трійко молодиків розписують, гигочучи, стіну своєю на подив багатою лексикою. З їх вигляду можна було легко впевнитись, що пишуть вони аж ніяк не поезію золотого віку.
На Кролика нахлинула друга хвиля зневіри, з якою впорався швидше, і попрямував установлювати справедливість у цьому пропащому світі. Знову постав він у весь ріст, але тепер вже вся фігура його випромінювала міць і впевненість.
- Що це ви таке творите? – гнівно запитав у хлопця, який настільки каліграфічно виписував останню букву у слові, що його старання вистачило б на всіх школярів початкових класів.
Варто додати, що вищезгадана могутня постать кролика була ледве вища поясу юнака, тож зустрівши такий несподіваний опір від особи з настільки довгими вухами, молодик почав аж кректати від сміху. Не дивно, що й інші двоє почали виписувати піруети боком по землі. Крізь сміх хтось із них видавив:
- Ти хто, взагалі, кріль, чи що?
- Кріль це харч китів, неуки, - обурено сказав Кролик, - А от порядним людям не пристало займатися таким свавіллям. Негайно припиніть!
Серйозний тон змусив хлопців повставати і задуматись над власною поведінкою. Звісно, вони вирішили свій вчинок цілком достойним, тож перевернули Кролика й разом дали йому такого копняка, що той пролетів метрів двісті, не менше, й опинився у певній подобі парку(якщо назвати оте парком, можна образити безліч людей). Дерева тут були (уже добре) обвішані пакетами, немов на Різдво, а пляшки, яким не вистачило місця на дитячому майданчику, мило собі розташувались навколо, святково сяючі відбитим світлом від ліхтарів. Будь-хто відчує себе в ньому, немов на вечірці, навіть музика є – подекуди угрупування осіб, що не славляться своєю відразою до алкоголю, затягують кострубату пісню. Істинно райська насолода: від неї не втечеш, не заховаєшся.
Мимоволі Кролик почав подумки звертатись до всіх речей, які пов’язували його з домом: про дружину з трьома діточками, про його починання в літературі, про дослідження і пристрої, яких він ще не змайстрував. «Ти не зможеш втекти від дійсності в спогади,» - заявив голос у голові. «Зате я почуватиму себе краще,» - подумки відрізав Кролик і почав шукати поглядом якийсь вихід із цього лісу печалі. Вдалося йому це доволі просто: весь парк був заледве двісті метрів довжиною.
Поринувши в мислення, Кролик просто йшов, без якоїсь на те причини, мети чи цілі. Борознив океан відчуженості, натикаючись на айсберги відчаю і щораз тонучи в бездонних глибинах смутку.
Він шукав виходу і не знаходив, підходив до людей, але ті відвертались і обминали його.
Нарешті, коли ноги вже перетворились на желе, набите ватою, Кролик зупинився. Сів під дерево і дивився на зорі. Зорі його зрозуміли й розрадили, показавши нескінченно гарні світила і затягнувши в чудернацький танок сну.
День скінчився.
