Раніш ніколи над подільськими полями так не лютувала гроза. Блискавиця влучила у занедбану могилу , що притулилася на межі поля, під прадавнім дубом. Тієї ж миті земля на кургані зарухалася - ухопившись зсохлими пальцями за громовицю, випурхнула з-під ґрунту випростана примара. Загуркотіло. Після знову кресонуло - друга блискавка,проткнувши сухокосту постать наскрізь, яскравим вістрям поцілила у дуб - спалахнув миттєво. Проте химера відчайдушно трималася за вогненну дугу й гучно завила розкотистим голосищем, після, розіп'явши ноги, ще й осідлала її. Босі ступні маячіли тепер високо над землею. Істота робила спроби піднятися на небо, що одночасно скинуло тисячі червлених жал, котрі вцілили у нахабу – примару покорчило у судомах, а за мить вона перетворилася на скелет, який закружляв у неквапливому падінні. Рештки вже долітали до землі, аж раптом перетліли на попіл, з якого витворився яструб.
Яструб-велет, схожий на хмару, безкраю й темну, летів у невідомому напрямку, розшукуючи занедбані могили, оминав кладовища – його друзяк ховали лише у ярах й обабіч доріг, що сходилися у перехрестя, або на межі полів. Він пильно вдивлявся у темряву. Птах почав стрімко спускатися й за мить, ударивши дужими крилами по землі, сів на курган, низько прихиливши голову, прислухався. Він не помилився. Там, у домовині, карталася ув’язнена й змучена душа, прагнучи вирватися на світ.
Хижо й злісно розлягався над полем крик яструба - враз примовкли нічні створіння, котрі не зважилися сперечатися з ним. Птах, змахуючи крилами, розмітав землю з могили, що затаїлася у крутоярі - врізнобіч летіли гудки й крихти ґрунту. Коли дістався до порохнавої кришки труни, несподівано замовк, а після почав яро тарахкати дзьобом по гнилих дошках. Усередині домовини щось квапливо зарухалося, а потім випурхнуло крізь невеличкий отвір, виколупаний яструбом. Очі гіганта, що зажевріли червоно-коричневим світлом, уважно спостерігали – біла хмарина, яка шалено рухалася над розкритим похованням, почала набувати обрисів людського тіла. Вітер стріпнув тонку сорочку – закотилася аж до голови, оголивши наполовину перетліле тіло, а потім зачепилася за бадилля старого бур’яну. Потривожені рештки вислизнули з сорочки й шаснули у суху траву, а звідти вилетів шуліка. Він зробив декілька кіл над могилою, ніби насолоджуючись привіллям, а потім подався за яструбом, котрий уже летів високо у нічному небі.
Щойно почав знижатися яструб, те саме зробив і шуліка. Приземлилися на перехресті. Пообіч однієї з доріг, що перетиналися, осілася забута всіма могила. Хижаки уже вискочили на горб, але почули, як наближається до розвилини вершник, тому хутко сховалися у придорожніх кущах терену. Перечекавши, почали звільняти душу побратима. Вивільнившись, вона прийняла образ пугача.
Душі самогубць у вигляді птахів летіли у напрямку Меджибожа, де під фортецею, один раз на місяць, чорти торгували тілами, купивши які, можна було тинятися світом у їх подобі.
На базарі яструб, шуліка й пугач перетворилися на молодих козаків, якими були до самогубства. Втрьох вони звільна проходжалися базарними рядами.
У місячному сяйві можна було уздріти , як віддзеркалюється у річці, що обтікала кам'яні мури, споруда твердині. Вона здавалася гігантським лебедем, котрий печально опустив голову, залишений тут своїми пернатими друзями на зимівлю. Рухане течією, водне плесо спроквола повзло вперед, отуманюючи зір – привиджувалося, що відображення починає плисти, втікаючи з Меджибожа, що романтичний птах за хвильку розпрямить крила, піднесе голову й шугоне в небо.
Торги кипіли, наче смола у казані. Жирні й рогаті чорти-купці понавозили краму з усього світу. Лежали на столах тіла видатних полководців, безстрашних козаків, заморських князів, вродливих дівчат й родовитих панянок… Вибирай…
Кожен купець намагався привернути увагу до свого краму.
- Вибирайте хлопці! – один з чортів перегородив їм дорогу й, торкнувшись задубілої руки князя, улесливо мовив, - Хто з вас трьох бажає стати князем?
Юнаки перезирнулися, а потім трохи пошепотілися.
- Скільки коштує? – нарешті запитав Тарас Яструб.
Рогатий купець лукаво посміхнувся, а потім схилився над бездиханним тілом князя, старанно розправляючи зморшки на його вбрані, а потім з неочікуваною шляхетністю вклонився покупцям й відповів:
- Ногу прошу.
- Ногу? – перепитав Іван Пугач.
- Дорого! – викрикнув Трохим Шуліка.
- Якщо я погоджуся купити тіло князя, ти відітнеш мені ногу. Так? – поцікавився Тарас.
- Так, - погодився торгівець.
- Кому ж потрібен одноногий князь? Дорого. Бери вухо, - запропонував покупець.
- Ні! За вухо можеш придбати хіба що тіло попаді, писаря, а у мене крам дорожчий, - купець втратив до них цікавість й уже почав виглядати собі іншого покупця.
Юнаки пішли далі. Після нудного багаторічного перебування у домовині, Чортів ринок у Меджибожі здавався їм цілим світом. Неосяжним всесвітом, схованим від зору звичайних людей.
- Давненько я не почував себе вільним, - вдихнувши на повні груди, сказав Тарас, - Любив колись Катрусю …. Ох! Як любив! Вона ж мені обітниці солоденькі давала, а сама за іншого заміж збиралася. Коли сказав її батько, що вона вже засватана – в петлю поліз.
- Моя Орися за мене заміж одразу ж вийти погодилася, - повідав Іван, - побралися ми взимку, а навесні уже дитинча народилося. Все село з мене глузувало - не моя дитина. Вона покаялася – кілька разів побивши, простив. Усе сталося влітку: йшов з шинку попри сусідський город. Дивлюся – копиця сіна рухається. Наче не багато випив, а таке видиться – думаю. Я туди – сусід з моєю Орисею бавиться. Сусіда вбив, а сам в урвище кинувся.
- Усі вони однакові, - вигукнув Трохим, - Я теж через кохання руки на себе наклав. Стали ми браття заложними мерцями.
- Обсипавши наші тіла свяченим маком, поховали наче псів, не відмоливши наші грішні душі.
- Мені, моя Орися ще й осиковий кіл у серце загнала. Боялася, що прийду уночі по неї.
- Хутчіш ходімо крам обирати. Ніч спливає, а ми нічого не облюбували, - закликав Тарас, - усі вони відьми, а ми - дурні. Душі свої дарма згубили.
- Помстимося жіночому плем’ю, - запропонував Іван.
Молодики квапливо перейшли до іншого ряду - їх радо зустрів рогатий торгівець, але не слухаючи його теревені, вони вражено витріщалися на дивний товар. На довгому прилавку лежали тіла, одягнені у чудернацький одяг.
- Подобається? – запитав купець.
- Що за товар продаєш? - поцікавився Тарас.
- Купи – дізнаєшся! – Чортяка ходив навколо покупців, морочачи їм голови.
- Дорого просиш? – Іван ухопив торгівця за комір, щоб той не петляв навколо них.
- Дивлячись, що пан вибрав, - проскімлив нечистий.
Перш ніж відпустити продавця, кивнув на тіло високого й худого патланя, та переселенець з пекла не відповів йому нічого, лиш вишкірив гнилі й потрухлі зуби – з'явився на смаглій мордяці оскал замість посмішки.
- Відповідай! – наказав Трохим.
- За тіло пана з довгим волоссям прошу вухо. Зовсім не дорого.
Стояла казкова ніч, проте уже повівало передсвітанковою зорею, тому вередувати було ніколи.
- Згода! – вигукнув Іван.
Тарас, котрий виріс у бідноті й завжди був голодним , тикнув пальцем на тіло пухкенького юнака, бо йому подумалося, що у його подобі він не голодуватиме. Яку платню нечистий за нього побажає? Наважившись, запитав:
- Що просиш?
- Пальці на лівій нозі.
- Забирай ! – махнувши рукою, погодився.
Трохим і собі поспішав обрати подобу, а оскільки часу майже не залишалося кивнув на низькорослого молодика, що лежав з заплющеними очима й закам’янілою посмішкою на безкровному обличчі.
- Що візьмеш? – поцікавився.
Торгівець сумно зітхнувши, відказав:
- Дурнісінько б віддав. На такий товар попиту немає.
- Віддай дарма, - Трохим зрадів.
- Ні! Мусите принести жертву, щоб на світ з’явитися у нових подобах з іншими іменами. Віддеру від сідниці шматок шкіри. Скільки зможу ухопити.
За мить юнаки уже стояли у куплених подобах, готуючись з рогатим торгашем розрахуватися.
На дворищі стародавньої фортеці - людей безліч . Хтось без поспіху проходжається рядами, де торгують своїми витворами майстри давнішніх ремесел, оточивши сцену, хтось слухає дримбу , інші споглядають приїжджих танцівників, що навчають усіх бажаючих вправності середньовічного танцю, але найбільше глядачів з’юрмилося біля реконструйованого рицарського бою, в якому беруть участь прибулі на фестиваль з усієї України рицарські клуби – містечко Меджибіж щорік на кілька серпневих днів поринає у минувшину.
Дзвінкий, металевий ляскіт зброї привертав увагу гостей фестивалю. Два бійцівські клуби змагалися у майстерності володіння холодною зброєю. Воїни обох команд, незважаючи на пекельну спеку, були закуті в обладунки. Озброєні точними копіями мечів, вони віртуозно володіли ними. В командах супротивників виділилися найвправніші учасники.
Серпневий день канув у середньовіччя. Нагадували про минулу славу Меджибожа нетрадиційні, для тихого містечка, звуки: зойки воїнів, іржання коней, гучні викрики глядачів, заливчасті голоси торгівців. У повітрі парували запахи кулешу, зажареного салом, смажених поросят й гречаної каші з печенею. Страви подавали у глиняному й дерев’яному посуді. Відвідувачів фестивалю тішила можливість поринути у прадавній побут. Більшість - одягнена у вишиванки, не для показухи – за роки незалежності люди навчилися любити українське.
Під муром розташувалося невеличке товариство молодих людей. Коли повз них пройшли троє дівчат, один з молодиків, сказав:
- Учіться, як дівчат спокушати, - розпрямивши плечі високий і худий молодик вигукнув,- привіт, Наталко!
- Денисе, ти знаєш як її звати? – поцікавився його товариш.
- Знаю!
Денис рушив до дівчини, яка зупинилася й оглянулася –товариші потяглися за ним.
Наталка пильно вглядалася в обличчя незнайомця, силкуючись відшукати у ньому бодай одну знайому рису. Тим часом дві її супутниці почергово переводили здивовані погляди то на юнака, то на подругу – як вона могла забути такого красеня.
- Я неодноразово набирав номер телефону, який ти мені дала. Але ніхто так і не відповів. Я повторював спроби зв’язатися з тобою через тиждень і через місяць, - тримаючи її на гачку, він підійшов надто близько, - а потім збагнув – ти навмисне дала мені неправильний номер.
Наталці завжди подобалася увага хлопців, але річ у тім, що не могла вона згадати події про які він повідав. Одразу ж почала перебирати спогади, бо думала, що потрібний от-от таки вирине з забуття.
- Ми познайомилася майже два роки тому , у місті, на тролейбусній зупинці, - він не зводив очей з наївного обличчя, - ти пам’ятаєш нашу випадкову зустріч?
Схоже вона втратила тямку, або поволі почала божеволіти, бо вже не вірила своїй пам’яті, що відмовлялася видати картинку з минулого, яку дівчина відчайдушно шукала. Наталка, під його гіпнотичним поглядом перетворилася на сумирну вівцю, ба навіть дозволила себе обійняти.
- Пам’ятаю! – несподівано навіть для себе збрехала вона.
- Чому ж так розгубилася? – поцікавився Денис.
- Ти тільки не ображайся, - Наталка чомусь відчула страх. Боялася, що він, уважно розгледівши її обличчя, вигукне: « Я помилився! Вибачте!». – Я забула твоє ім’я.
- Денис.
- Наталка!
- Ми уже знайомі, - нагадав він.
- Так! – дівчина розсміялася нездоровим сміхом – це помітили всі: і її подруги, і приятелі Дениса.
За пів години Наталка з Денисом проходжалися дворищем фортеці. Вони зупинилися біля майданчика, де професійні танцівники проводили майстер-клас. У натовпі незграбних учнів їх пара виділялася, бо вони виявилися вправними й стрімкими.
Розпашіла, збуджена запальною мелодією, Наталка так і не змогла згадати нічого путнього. Вона вдивлялася у його темні, наче бубки переспілого терену, очі, які лякали її й приманювали синхронно. Дівчина зробила спробу уявити забуту, змиту з пам’яті зустріч, про яку він розповідав: ось вона, зосереджена й серйозна, стоїть на тролейбусній зупинці, потім швидкою ходою наближається до зупинки Денис – він іще не зрить її, бо сильно поспішає, побачивши, що його тролейбус уже рушає. Молодик починає бігти, але наштовхується на неї. Зупиняється, оглядаючи її, - і вже, забувши про поквап, повертається спиною до тролейбуса. Між ними зав'язується розмова. Перегодя він просить номер телефону…. Уява дівчини перестала працювати. Ніколи Наталя не називалася чужими іменами і не давала неправильного номеру, як це робили багато дівчат з її оточення. Якщо їй не імпонувала людина, вона просто відмовлялася з нею спілкуватися. Імовірно , через те, що дівчина понадміру активізувала свої звивини, силуючись згадати, або
нафантазувати собі їх зустріч, у ній почало наростати занепокоєння, хоч і не було причин тривожитися: кружляла у шаленому танку з вродливим юнаком, котрий палко дивився їй в очі, відчувала , що до потьмарення розуму подобалася йому, ловила на собі заздрісні погляди подруг – вони спілкувалися з Денисовими друзями, намагаючись зацікавити їх. Незважаючи на це, відчувала, як невідступно, разом із ними, у цьому танку кружляє небезпека.
- Може відсвяткуємо нашу зустріч? – відчувши її напруженість, запитав Денис.
- Можна, - погодилася Наталка, їй кортіло спекатися острахів.
- При виїзді на вінницьку трасу є придорожній ресторанчик. Місце не надто затишне, але…
- Підійде, - вона урвала його.
За кермом автівки сидів Орест, а біля нього, на передньому сидінні, тулилася Софійка – подруга Наталки. Позаду сидів Валентин. Поруч з ним - Тоня. Денис тримав Наталку на руках. Близькість ще дужче розбентежила дівчину, котра нестямно боролася з бажанням або істерично заверещати, або залитися сміхом – невіданих досі емоцій скраплилося стільки, що пекло позбутися їх хоч би як.
Чи то Орест втратив пильність, чи то водій вантажівки придрімав…. Обидві автівки заскреготали гальмами, але зіткнення уникнути не вдалося.
Очевидціі дивувалися: хлопці загинули, а дівчата не постраждали. Патологоанатом виявив , що у одного з загиблих, бракує вуха, у другого – пальців на нозі, а у третього – клапоть шкіри на сідниці.
