30.06.2006 р., Видово. У П’ятянку, тобто у 10-ту п’ятницю після Великодня, коли на могилках службу за дідів-прадідів служать, і я до Видова прибув та сівши під дубом, що за селом вже дещо, вийняв зошит та націлився на те, щоб щось написати.
Не так то давно, у квітні, під цим дубом дівчата пісні весняні співали та кривий танець виводили - ансамбль „Ранок” до української телепередачі записувався. А і я при цій нагоді дівчат „ранкових” у вбранні народному колишньому на обкладинку „Над Бугом і Нарвою” зняв. Зараз я тут сам і можна сказати - тиша. Зрозуміло, в тому значенні, що жодного галасу людьми твореного не чути. Бо природа не мовчить - шум вітру і спів птахів у кроні, дзижчання комах. Отже звуки, які можна було почути і перед десятьма, і перед ста роками. Здається - хватить заплющити очі, щоб не бачити настирливо сучасних хат й вже перенесешся у минулий час, коли тут збиралися справді сільські дівчата, щоб пісні співати й гульки гуляти, а між них і прабаба моя - з-перед сторіччя, а то й глибшої давнини...
Але ні - не голос предків тут почуєш, а швидше шум автомашини на гостинці до Городників, чи навіть якогось літака на небесній сині. А коли глянеш і в другу сторону, від села, то побачиш хрестовидні стовпи високовольтної енергетичної магістралі, які тягнуться від одного краю обрію до другого. З минулого проростає лише цей дуб кремезний. Але він стоїть і мовчить. Бо мовчання - золотом? Але чи воно дереву до чогось?
Від цього сидіння у затінку під дубом, на досить сильному вітрі, змерз. А ще й облізли мене комахи...
