Мені потрібен відпочинок, цей мегаполіс зніс мою свідомість разом з фундаментом. Тепер я не можу написати й рядка, слова в якому, зібралися б в логічне речення. З такими темпами, моїй карєрі письменника прийде кінець. Тому я вирішив зробити для себе розумовий відпочинок на природі. В інтернеті забронював будинок в містечку Колінвуд на тиждень. На фотографіях це місце виглядає, як райський оазис. Правда добиратися туди прийшлося на автобусі, моя машина в черговий раз підвела мене і просто вичавила з себе звуки помираючого бегемота і заглохла. Незнаю скільки часу зайняла поїздка, та прибули ми під вечір, я встиг по-спостерігати, як диск сонця заходив за пагорб, вкритий невеликими кущами, ця картина чимось мене заспокоїла. Будинок я знайшов відносно швидко. Розбирати речей не став, і відвтоми просто відключився, навіть не встиг роздягнутися.
В цю ніч мені було не по-собі. Приснилися страшні речі, дивні сутності, якийсь шепіт, та я не став приділяти цьому уваги, адже сам пишу страшні книги. Це, як професіональна хвороба, відгуки моєї уяви. Прокинувся від променя світла, що пробивався через жалюзі. Будинок був доволі великим, і водночас затишним. Розібравши речі, я вирішив перекусити в найближчому кафе. За дверима відкрилася чудова місцина. Це містечко посправді було надзвичайно гарним, вздовж тротуарів були посаджені квіти, газон встеляв всі вільні від асфальту місця. А фасади будинків були пофарбовані під стать навколишніх красот, настільки гармонійно, що не було до чого придертися. На певно через це сюди і зїжджаються митці з навколишніх штатів. Через дві вулиці висіла вивіска кафе «Софія», куди я й попрямував. Кафе було не дуже великим, пару столиків і каса. Я замовив каву і тости. Було досить рано, тому людей майже не бул. В дальньому куті за столиком сидів якийсь дідусь, а трыішки ближче – пані в розовій сукні. Задивившись, на інтерєр, я й не помітив як до мене підсів незнайомець. Це був мужчина віком до 30 років, на ньому був коричневий піджак і синя сорочка, з вигляду він був не місцевий, походив більше на європейця.
-Перепрошую, що я так без дозволу сів за ваш столик, мене звати Роберт Ранкс, я впізнав вас, тому вирішив привітатися.
-Дуже приємно познайомитися.
-Я читав декілька ваших книг, це щось фантастичне, ви так вмієте запевнити читача, що це посправді відбувалося з вами, що й сумнівів не виникає.
-Ну, власне цей стиль мені найбільше імпонує, так можна заставити читача хвилюватися.
-Ах, точно, я ж не сказав вам, я теж письменник, пишу невеличкі оповідання про то, про сьо. Ви вчасно приїхали сюди, зараз розпал сезону, сюди зїжджаються люди, щоб набратися натхнення. Тут можна зустріти багато сучасних художників і митців сучасності. Це чудове місце для відпочинку.
-Саме тому я і приїхав, щоб зібратися з думками і можливо, написати щось толкове.
-Радий це чути, а то давненько ви нічого не видавали.
-Остання моя книга провалилася, після цього я на деякий час закинув цю справу.
-О, ледь не забув, приходьте согодні на вечірку біля окраїни лісу, он там, мають зібратися багато чудових письменників, було би чудово, якби ви появилися там.
-Звичайно, чому б і ні, я прийду, – насправді я і не думав кудись іти, я не полюбляв спілкуватися з іншими письменниками, вони здавалися мені скушними і неприємними.
Роберт піднявся з стільця попрощався і пішов до виходу. Я теж не став затримуватися, тому за декілька хвилин пізніше, розрахувався, і попрямував до дому.
Була середина дня, коли я прийшов, по дорозі я заскочив в супермаркет і прикупив хорошого віскі. До кінця дня, я практично нічого не робив, просто сидів і попивав віскі. Коли пляшка стала на половину пуста, я вирішив прогулятися по будинку, розімяти мязи. Будинок був досить старим, його давно ремонтували, та тут давно ніхто не живе, немає слідів від попередніх жильців. Обходивши всі кімнати на двох поверхах, залишилося дослідити горище. Я опустив сходи і помалу почав підійматися. Очі були якраз на рівні з підлогою, я вирішив оглянутися. Майже ныічого не було видно, а вікно на горищі майже не пропускало світла. На одну мить я помітив якийсь рух в метрі від себе. Щось рухалося на підлозі. Протерши очі я пригледівся в пітьму, рух зник, і мене аж попустило, це просто уява, як в мить на мене шось наскочило від переляку я кинувся в низ і полетів шкереберть зі сходів. Під-час падіння я пошкодив руку. Відкривши очі я побачив цю річ що ворушилася, це була миша, по її вигляду можна було сказати, що вона перелякалася більше аніж я. Щоб ще раз не наступити на ті самі граблі, я озброївся ліхтариком. Від променя світла тьма розсіялася і стало видно, що на горищі нічого особливого немає. Куча барахла і письмовий столик. Спочатку я не приділив уваги, та потім побачив, на столику стояла друкарна машинка і стопка паперу. Все виглядало так ніби це місце чекало письменника і зробило для нього ідеальні умови, та тут друкувати я не збирався, горище віяло затхлим повітрям і було занадто темно.
В гостьовій кімнаті я зробив робочу атмосферу, поставив друкарну машинку, залишок віскі і велику чашку кави. До поки я не дотиркнувся до машинки, в голову не лізла ні одна ідея, а тепер думки так і рояться. Як тільки я сів на стілець, руки самі почали набирати текст. мені навіть не треба було прикладати зусиль, щоб щось придумати. Далі я просто друкував без зупину.
Прокинувся я від різкого звуку. Я лежав на друкарній машинці, схоже, що я так і заснув. Я прислухався до тиші, але єдине, що я чув, це був тихий дзвін у вусі. На дворі була повна тьма, навіть вуличні ліхтарі не світилися. В будинку мені було не по собі, тому я вирішив вийти на вулицю. Було таке відчуття, що за мною хтось слідкує, і приближається все ближче і ближче. Я пришвидчив крок, двері були в кінці коридору, та складалося враження, що кожен крок лише віддаляв мене від них. Коридор робився довшим, на мить я закрив очі, наступної ж миті, я вже стояв перед вхідними дверима. Дверний замок скрипнув, тим самим порушив мертву тишу, що панувала в будинку. На вулиці було настільки темно, що я не бачив далі, як три метри. Все ж я вийшов на тротуар. На мить щось промайнуло за моєю спиною, я різко розвернувся, та нічого не побачив. Тоді я згадав, що у мене в кишені є мобільний телефон з фонариком. Я швидко почав ритися по кишенях. Через страх, мої рухи були не точними і я ще декілька секунд включав фонарик. Вмить тму розрізав промінь світла. Я почав повільно оглядатися довкола, та нічого не було, таке враження, що місто вимерло. Та все таки я помітив когось, за десять метрів від мене стояв мужчина, він був повернутий до мене спиною. Я гукнов його, та він не повернувся, я гукнув ще раз, та ніякої відповіді. Повільним кроком я наближався до незнакомця. «містер, з вами все гаразд»- насторожливо звернувся. Чоловік рухався, але не відгукувався. Я був в декількох кроках від нього, та підходити ближче не хотів. Я ще раз звернувся до нього, після чого він помалу повернувся до мене.
Дякую за увагу, якщо вам сподобалося напишіть відгуки, чи варто продовжувати, буду радий вислухати вас.
