середа, 3 квітня
- Ти ж втілення повного, цілковитого, Зла! - розкішний блондин розвалився в на пів офісному кріслі, покручуючи тонкими пальцями свої кучері наче дівчина.
Навколо нього стояло декілька молодших юнаків, вдягнутих в чорне гарне вбрання. Вони гордовито позирали на непроханого гостя: дещо зігнутого в сіренькому світері молодого чоловіка, років двадцяти трьох.
- Згадай, - продовжив блондин,- як ти провів останні п’ять років. Розкажи мені.
- Ти ж знаєш, я щойно розказував.
- Зло повинно бути покарано.
-Гадаєш, ось ці цяцьки... - співбесідник показав на розкидані різнокольорові свічки, сигіли, сушені овочі й інші дивні речі... - це все-все магія?
- Дурбелик. Не чіпай мій реквізит. Тобі ніколи не зрозуміти багатьох простих речей. А я не зобов’язаний тобі про це розказувати. Як ти міг прийти до мене опісля стількох років, вимагати взяти на роботу.
- Єзекіїл! Тьома на справді, - з огидою показав язик - звідки ж я знав що це ти.
- По-перше залиш людське ім’я для паспорту. По-друге, міг й здогадатись. Хоча б тому, що... я спадковий маг. О, ні, здається ти цього не знав. Тепер будеш знати.
- Ну то я піду, Тьомчику, - знов висолопив язика.
-Не забудь повернути собі силу! Якщо зможеш. Та ти ніколи не зможеш. Зло поборено, назавжди, чуєш?! Назавжди!!!
- Гляди не вимасти свою білу ганчірку, бо тут дощ! - крикнув у відповідь чоловік коли вже стояв на порозі офісу.
Йому нічого не залишилось, як потьопати просто під зливою. Краплини мало не заливали очі. Вони з голови текли на брови а по ним на куртку. В черевиках невдовзі захлюпала вода. В цій темряві, крізь яку пробивалась купа помаранчевого ліхтарного світла та голубого з вітрин, небу залишалось бути ніякого темно-сірого кольору.
Люди в старенькому тролейбусі пахли дуже неприємно, чимось незрозуміло чорним, чомусь цей запах ніколи не внюхувавсь. Чимало бідності що вилазила із кожної діри, виколупаної нею. Зовнішнє багатство вітрин та все зростаючої купи банків так і намагалось невдало замаскувати те.
-Це називається справедливістю, - вимовив крізь зуби до себе.
В старенькій квартирі вже чекала скоцюрблена мати. В неї на шиї висів срібний хрестик. Довга цупка каштанова спідниця, біла блузка.
- Чому так довго?
- Намагався знайти роботу та невдало. Зустрів шкільного приятеля Тимофія. Фу, ну й гидотою він став.
- Він наче й в школі не відрізнявся.
- Своєю блаженістю. Ой ой ой. Я навіть не хочу тобі розказувати про нього. Гидота заробляє мало не мільйони. Знаєш, чим? Ніколи не здогадаєшься. Магією!
- О вогнища інквізиції! Давно ви канули в Лєту. Його Диявол обов’язково покарає.
-Бог, взагалі то.
-Диявол.
-Може, Сатана?- усміхнувся.
-Бог таких не впускає в рай. Робота карати Диявольська в пеклі, так що йому дістанеться за все, не хвилюйся, - підморгнула. - Підеш їсти?
-Хм, Дияволу карати свого слугу? - ще більше заусміхався.
Мати продовжила поратись на кухні, розігрівати вечерю. Невдовзі кімнатку наповнив смачний запах смаженої локшини.
Засмалений фартух, скуйовджене волосся із якого давно злітав колір брюнетки, пластмасові капці та такі старі наче сам світ, повне тіло обвисало не те що десяток років тому. Лиш добрі на диво, очі зберігались довго замість того аби почати зморщуватись й тьмяніти.
Під вікном прогудів потяг. Посуд застукав в шафці. Колихнулись фіранки із багряними яблуками. На тарілках з’явилась рудувата локшина.
-Коли ти вже припишеш працювати сторожем?
- Мамо! Досить. Ти давно набридла цими закидами. Я ж казав, що коли знайду нормальну роботу. Коли вийду із депресії...
-Ще раз почую слово депресія, будеш ночувати на вулиці.
На деякий час чулись лиш звуки жування.
- Як там Марися? вимовила жінка.
- Як завжди. Нога досі болить, як би ж я міг їй допомогти... - кинув виделку на тарілку й затулив однією долонею очі.
- Нуу... зроби щось. Купи їй ліків.
- Гадаєш, це єдине чим можна допомогти? - тяжко видихнув й почухав за вухом.
Невдовзі мати пішла дивитись телевізор а син замкнувся у себе залишившись в слабкому світлі що пробиралось крізь гардини. В дзеркалі, що висіло на стіні, відбивалось обличчя. Навіть зараз можна було розгледіти відрощене чорняве волосся, прямий ніс, стиснуті губи, блискучу жабку на ремішку навколо шиї. Він закрив очі й стис голову так що волосся затулило обличчя. Багато років минуло з того самого дня, коли він дізнався що дійсно особливий. Останнім часом так часто роздмував про те, що пам’ятав все до подробиць наче воно відбулося лише вчора. Це могло бути шансом повернути собі втрачене щастя. Всі спроби... які б могли бути...
