Вічна пам'ять
Чи знаєте ви про себе до сьомого коліна? Я -- ні. Та якось крихта по
крихті складаються лінії моїх предків.
Істинною є те, що даючи щось дітям ми самі збагачуємося. Готували з
чоловіком доповідь для сина про свого прадіда, який всю війну пройшов
на передовій. У 1944 році він звільняв села Комарівка та Шендерівка,
у тамтешніх урочищах розгромив війська противника, за що й отримав
ордена "Червону зірку". То славна історія діда мого чоловіка Сорокіна
Олександра Миколайовича. У тамтешніх селах жили мої бабусі, дідусі, і
багато моїх прапра. Мати мого батька Овчар Ганна Юхимівна водила
своїх дітей до того урочища і показувала те місце, де вівся той бій.
Знала вона про запеклу бійню і від свого рідного брата, що брав
активну участь у бою. Жартома бабуся згадувала, що він забігав додому
поїсти. У ті ж часи лютого 1944 року моя інша бабуся Товкач Параска
Явтухівна підносила зброю радянським воїнам, які стояли все в тих
селах та поблизу них на Корсунь-Шевченківській дузі. І хто його знає,
може героїзм одного прадіда врятував життя одної прабабусі, чи то
милість і опіка прабабусі врятувала від спраги чи холоду-голоду іншого
прадіда. Одним словом можна припустити, що мої родичі і прадід мого
чоловіка, бачилися, принаймні ходили одними стежками в той самий час.
Дізнавшись про це у мене було відчуття, що прадід чоловіка власне мене
врятував того холодного лютого 69 років тому. Олександр Миколайович
вправно керував взводом і зміг отримати перемогу над німецькими
військами 18 лютого: 30 німців взято в полон, було захоплено коні,
зброю, гармати. Сам прадід під час операції вбив близько 20 німців.
Скільки було воїнів усього з однієї та іншої сторони ми не знайшли в
архівах. Та навесні з першим промінням тепла 44 року там текла
коричнева рідина. Ті місця зрошені кров'ю і горем. Донині там
лишаються німецькі воїни, тіла радянських воїнів як зійшов сніг
поховали.
Прийде літо 2013 року і ми повеземо наших дітей туди, де йшли поруч
долі їхніх багатьох прадідів, допомагаючи один одному ще навіть не
знаючи, що одного дня їх спільний правнук розкаже з сумом і гордістю
про події сумні й героїчні водночас. Вічна пам'ять воїнам, що дарували
мир.
... Моя родина не святкує 23 лютого, надаємо перевагу 6 грудню. Та реальність така, що нині 23 лютого - це нагода говорити тихо з повагою про тих, хто вже пішов....
