Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46992
Рецензій: 91403

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

ДВЕРІ ПОЗАДУ ТЕБЕ

© Славко Митрога, 19-02-2013
Не люблю, коли мене відволікають від читання газет, навіть коли в тій газеті пишуть повну дурню, наприклад, як ось зараз, у цей момент, у цім інтерв’ю з одним із кандидатів; передвиборча гонка саме у розпалі і куди не зирни – усе рябіє від агітації: часописи, телебачення, вулиці; є над чим іронізувати; так і тут: якась грошолюбна журналістка-заробітчанка, щедро епітетизуючи, гіперболізуючи, в пафосі, змальовує зі слів претендента на крісло щасливий, казковий і чесний рай уже завтра, відразу після його обрання; після таких обіцянок в моїй голові відразу цвітуть казкові сади Едему і святі, непорочні помічники кандидата, ось вони, ось уже, йдуть по країні, і розносять у кожну хату великі лантухи грошей, та ще – повно добра, дорогого й коштовного. І як відірватися від таких обіцянок, як відволіктися від таких слів. Ні, то не гоже! І хоча моя жінка добре це знає, і добре знає ще й те, що я не відірвусь від перегляду преси заради балачки з нею, що ліпше не турбувати, а дочекатися, поки завершу цю справу, бо як їй не знати цього, все-таки разом піввіку прожито, і дасть Бог, - що зважаючи на наш вік, на вік кожного з нас, що дружинин, що мій, так і буде, - проживемо і решту життя укупі, бо кому ми потрібні на стороні, і, можливо, що й помремо в один і той самий день, хоча, то уже, все-таки, - казочки. Тож, коли вона запитала про того незнайомця уперше – я й оком не кліпнув, ніби не чув. “Запитаєш опісля, хай дочитаю”, - подумав про себе. А вона геть настирна, коли вже захоче чого, візьме собі в голову що – не відійде, не посторониться, таки здобудеться бажаного. Я аж ніяк не виправдовую її, проте у кожного з нас власні звички, ми вже до них призвичаїлися. Вона – до моїх, а я – до її. І навіть встигли змиритися з ними, бо ніде ховатися. Ось і зараз:
- То ти пам’ятаєш того незнайомця?
І я починаю вовтузитися, соватися, крутитися у кріслі, а дружина уже розбіглася, бовкає й ляпає так, ніби немає нічого важливішого, актуальнішого, потрібнішого, ніж її мова, її слова. Тут точно не дочитаю, мелькає у голові, і дійсно, куди правду діти - ніде сховатися; куди не піди: на кухню, у спальню, у ванну – усюди вона за мною, править своє, набридає. Звідки мені пам’ятати того незнайомця, скільки таких було за весь вік, хіба пригадаєш, а тепер ось бери, витягуй, витаскуй із пам’яті, скільки їх там позбиралося; здогадайся: хто і про що.
Отож, стара і далі торочить про “свого” незнайомця, що він виринув із її пам’яті, коли на мене дивилася, що той схожий на мене, подібний, вилитий я, і навіть костюм, у якого вбраний був той чоловік, тоді, сорок років назад - онде, такий самий, точнісінько, у шафі висить. Ніби й нічого дивного, скільки часу минуло, у голові порядку катма, ще не таке позгадуєш; а може, справді, подібні - не зовсім, а трохи; поміж людей то не рідкість, та й костюм, що той костюм, тоді, за совєтів, всі однострої носили і колонами марширували; як в інкубаторі...  
А жінка уже причепилася, одягни й одягни, приміряй, сам побачиш, я й одягнув: відкрив двері шафи, витягнув; старістю потягнуло зсередини, запахло нафталіном, спертим повітрям дихнуло у мене – частка минулого випурхнула з дерев’яної скрині. Потім застиг перед дзеркалом: зморшками позаростало лице, замість волосся - залисини, а де ще зосталася латка – то сиве й немічне; уже не скуйовдиш його; постава зсутулена, згорблена, росту вже донизу, в землю… Одігнав сумну думку, задер голову вище, покрутився, оглянув себе зо всіх боків; ніби й нічого, подумав, і костюм, хоч не так молодецьки, як у сімдесятих, - дещицю обвисає, - але досить пристойно, досить пристойно...
Хтозна, якого коника викине, в яку забаву забажає пограти дружинонька; ніби на допиті після тих її згадок, балачок і теревенів; спішно хапаю газету і, не переодягаючись, у давно не модному гардеробі, залишаю оселю, вже з-за дверей устигаю кинути, що, мовляв, на свіже повітря, на прогулянку. Коли опиняюся на вулиці - спокій вгортає мене звідусіль, проникає усередину мене: тихо довкруги; уся Малопідвальна - у безголоссі й безмовності, тут владарює тиша; і коли хтось випадковий сюди забреде, нетутешній, то й не запідозрить, що поряд, зовсім неподалеку, варто пройти пару десятків метрів до провулка Шевченка і повернути праворуч, а далі, донизу якусь сотню метрів, – і вже гуде велелюдний Майдан, голосить, гримить, оглушує тисячами ротів неабияких натовпів і людських отар; і в тій тисняві не до умиротворіння; такі вулички рідкісні в цьому місті.
Тому я вирушаю в інший бік, угору, до Володимирської, ступаю неквапом і геть нечутно, тобто, це я не чую власного ходу, а пішохід, що йде збоку – ненароком й почує, як підошви моїх черевиків протираються об асфальт; зношені – як і я, та мені ще послужать: і пара моїх черевиків, і я – однакові розвалюхи, старі шкарбани; а ще мої кроки почують у сірій будівлі, що стоїть там, де Малопідвальна впадає у Володимирську, і не тільки кроки, а й стукіт мого старечого серця і шурхіт газети, що тріпоче від спротиву об повітря, спричиненого моїм власним рухом і відмахуваннями рук; а ще – маю підозри, що і думки мої там почують, і оте хвилювання, отой щем і отой спазм у горлі, що виникають, коли я проходжу повз; я пришвидшуюсь і завертаю подалі, лишаю позаду зойки й тіні, що застигли у пам’яті стін споруди, яка замість стати храмом живого слова, перетворилася у катівню його; віддаляюся; все ближче і ближче – Ворота, і там, у затінку під каштанами – зручно вмощуюся на лаві й починаю гортати пресу: шукаю очима місце, на якому спинився, від якого відволікла дружинина настирність; і хоча люд снує взад і вперед – ніхто не стає мені на заваді, нікому нема діла до мене, як і мені до них.
Така ідилія довго тривати не може, це вже закон, життєвий закон, і вам,  мабуть, теж випадало в цьому або в чомусь схожому переконатися: спогади про сорокарічної давнини візит незнайомця мимоволі навертаються до голови, і я вже не здатен оволодіти ними, відігнати далеко, ізолювати, аби не торкатися давнього пилу й не оголити приховане там, під ним; і костюмчик, що висить на мені, теж сприяє зануренню у минуле; від нього тхне давнім, яке на очах починає вилазити з нього у простір і витворювати поряд зі мною геть абстрактну, невидиму, проте обмежену форму, яку можна назвати істотою, привидом; я відчуваю це, хоча і не можу виокремити, виглядіти, винюхати, почути; а потім усе повертає навиворіт і спогад той поглинає мій одяг, перетворюється на костюма, огортає мене своєю “тканиною”; я поринаю у нього повністю…
І мені, і дружині тоді, у сімдесят другому, ледве стукнуло тридцять, коли той незнайомий дідусь – та подія трапилися, нібито, десь у таку ж передосінню пору – опинився у нашій квартирі. В той час ми були молоді і на кожне слово, на кожен погляд моєї коханої я з радістю відповідав, реагував, і проблеми вибору – благовірна чи якась там газета – зовсім не виникало; злагода й приязнь панували на територіях коло нас. Мов голубина пара сиділи ми на дивані, вона поклала свою голівку мені на плече, і ми вуркотіли – говорили про щось геть несуттєве, дріб’язкове, проте нам і цього було достатньо: бути поряд, бік у бік – найбільша втіха для нас тоді. І коли у двері постукали, ми не відразу кинулися відкривати, найменшим звуком чи рухом не бажали рушити злагоду, що розквітла між нами. Зрештою, знехотя, усе-таки відімкнули їх. Перед нами постав старий, не сказати, що вигляд його був геть немічний, проте літа встигли зіжмакати його: трохи зморшок, трохи волосся, трохи сивини, трохи скоцюрбленості, трохи інтелігентності в очах…  Дивився він на нас спочатку ніби спокійно, привітно, звично, але тривало це мить, коротку хвилю, а потім він різко змінився на обличчі, ніби в одну долю секунди перед ним пролетіло усе життя, вираз нерозуміння, здивування, приголомшеності, ошелешеності з’явився на лиці незнайомого і ще, певне, якісь жахіття; не знаю, можливо я помиляюся щодо того, що сталося зі старим у той момент, я не мастак за зовнішніми змінами висновувати про внутрішні зміни в людині, зміни психологічні, проте саме так мені видалося, коли пізніше я обмірковував ту ситуацію. Я ніколи до того, ані після, не бачив такого. Його очі перелякано блукали квартирою, метушилися, ніби він щось шукав, але не знаходив; було видно, як у його погляді здивування переростало у щось більш жахливе, німе, грандіозне; жах струменів із нього і спутував його рухи, відібрав його мову, заціпив його; було видно, що чоловік хоче щось мовити, але невідома сила скрутила його, схопила і той під її міццю ні слова зронити, ні ворухнутися вже не міг. Його стан передався і нам, ми стояли навпроти застиглі, завмерлі, оторопілі, і дивилися на нього, у очі, у певній мірі нас охопив сполох, тривога, непевність; ані рушити з місця, ані поцікавитись ( чим там у подібних випадках цікавляться у незнайомців, що опиняються на порозі вашої квартири, і нічого не кажучи, стоять, як ось цей?) не спромоглися. І доки мана зійшла, і доки ми трохи оговталися – жінка моя ніби першою спохватилася, прийшла до тями – чужий замахав руками, хаотично, незрозуміло, хоча, рухи його не були агресивними, проте й зрозуміти зміст його активних жестикуляцій було не під силу нам обом, щось божевільне вселилося в нього, і всі ці гримаси, незрозумілі гримаси, які він ніби й не навмисне корчив, а щось ззовні чи всередині нього, ніби якась потойбічна сила керувала його поведінкою – все схиляло нас думати про безумство. Насилу він видавив з себе щось схоже на мову, проте, що саме – не розібрати; а потім усе повторював і повторював, все повторював і повторював, повторював, ніби заїло пластинку, заклинило, закрутило його у цій фразі, і йому вже не викарабкатися звідти; врешті вдалося розібрати окремі звуки, правда, фраза так і не склалася докупи у наших головах, адже вихопити одне слово цілим з того потоку незрозумілостей – то вже гераклів подвиг. А потім він почав хапатися руками за горло, за серце, ловив ротом повітря, ніби ось-ось задихнеться, хитався, колихався, і коли вкінці гучно гупнувся на підлогу, ледь не вдарившись головою в поріг – ми, геть налякані, вирвалися із заціпеніння і кинулися до тіла.
Швидка приїхала незабаром, дуже швидко, ми навіть не встигли зрозуміти, що саме трапилося, наші спроби нащупати пульс чи ще якимось чином виявити ознаки життя – зазнали краху; виявилося, ми абсолютно не володіємо найнеобхіднішими навичками у медицині, хоча у свій час дещо вивчали у цій справі, ознайомлювалися, та й, врешті-решт, раптовість, стрес і т.д. – далися взнаки.
Історія зі старим не мала продовження, ми навіть не поцікавилися хто він і в яку лікарню його відвезли, тому про подальшу долю того чоловіка нічого не відаємо, згодом, правда, кілька разів згадували про цю неприємність, та з часом усе рідше і рідше.    
Не знаю, скільки часу я провів у задумі, поглинений спогадом, проте справа вже йшла до вечора, люду побільшало довкруги, шеренгами, ватагами, рядами спішили вони у бік метрополітену, видно, саме скінчився робочий день; натовп повернув мене у реальність, я спохватився, що засидівся довше, аніж зазвичай, коли влаштовувався на прогулянку, що пропустив обід, і шлунок невдоволено забурчав при згадці про це, що так і не прочитав газети; таки дістала мене моя стара, крутнулося у голові, і я посміхнувся. Тоді підійнявся й рушив у зворотну дорогу, додому. Поспіхом зайшов у рідний під’їзд, підійнявся на поверх, вже на сходовій клітці виявив, що ключів я не взяв, - все через жінку, через оті перевдягання, і я ще й пішов у неї на повідку, ніби дурень, - даремно спробував повернути дверну ручку, хоча добре знав, що стара, коли залишається наодинці, постійно замикає двері на ключ, ба навіть, коли ми удвох, однаково, замикаємося: хтозна, кого принесе нечистий – у наших роках силою з ним не мірятися. Тому я гупаю в двері, слух у дружини ще не споганився, почує; через дещицю часу повторюю спробу, але стара моя явно не дуже спішить, певно, увімкнула на повен голос телевізора і видивляється щось, хоча, ніби й повинна чекати приходу, я все-таки добре затримався, не схоже на неї, іншого разу уже б під дверима вичікувала, вислуховувала, чи не підходжу, хвилювалася б геть, що затримався, чи не трапилося чого; врешті  я чую, як усередині, в коридорі, відлунюють кроки і до дверей наближаються, а потім у замку повертається ключ.
Я стою в коридорі, позаду поріг, а оці двоє зирять на мене, і коли я розумію, хто вони – страх, страшний звірячий страх бере гору над розумом і починає керувати усім моїм тілом. І я уже не підвладний собі. Я намагаюся думати і говорити – але нічого мені не вдається, я не розумію, яким чином таке може трапитися, це аж ніяк не сон, страшно; а може, усе-таки, я й до сих пір на лавочці, біля Воріт, і я всього лиш на всього задрімав – а оце все наснилося, привиділося, приверзлося; фантастики я не люблю, не моє це; і в неймовірне не вірю.

                                                                                                                               Унин, 09-12-2012

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Олеся Гулько-Козій, 20-02-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 3.9306590557098 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …