Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44279
Рецензій: 86462

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Утопія

Раціонально організований рай

© Наталка Ліщинська, 19-02-2013
- Рятувальники будуть тут через шість тижнів, - я намагаюся випромінювати непохитну впевненість.
- Їжі нема, - відповідає Ігор безбарвним голосом, позбавленим і натяку на життя.
А міг би й промовчати! Хіба я не знаю, що їжі нема? Смоли гарячої тобі в пельку, звичайно, знаю! Вже третю добу в роті не було й ріски! Невже Ігор не може второпати, що дратує мене констатацією очевидного факту?!
Але він не зупиняється:
- На Танатосі ми нічого їстівного не знайдемо…
Дідько! Він вирішив мене добити?! Та  розумію я, що на тій проклятій планеті, яку й назвали на честь самої смерті, немає для нас їжі! Варто лишень поглянути на похмурі скелі, неприємні, схожі на чиїсь люті очиська два тутешніх сонця – червоне і зеленаве та іржаве небо. Он той наліт на камінні – місцеве життя.  Мерзенний жовтий слиз. Тутешня флора. Проте вона цілковито відрізняється від земної, оскільки основа її життєдіяльності – сірководень. Фе-е-е. Паскудне місце.

А припхалися ми сюди за напіврослинами-напівмінералами – негобарами, які ростуть на скелях Танатоса. Мембрани, виготовлені з негобарів, використовують у гравітаційних подушках літальних апаратів.

Спочатку наша експедиція на Танатос здавалася легкою прогулянкою. Одна нога тут, а друга вже повертає на базу. Та доля приготувала несподіванку – аварію. І тепер наша красунечка «Ірида» перетворилася на розбиті ночви.

Саме мій напарник вирішив не брати у рейс нічого зайвого, тобто їжі. Мовляв, таким чином візьмемо більше вантажу. Він пояснив усе начеб логічно: посадка на Танатосі, завантажуємося, злітаємо, лягаємо в анабіозки, прокидаємося перед посадкою, сідаємо, відвантажуємо негобари замовнику, беремо грошики і обмиваємо вдалу оборудку. От Ігор і залишив на базі контейнер із НЗ, навіть не повідомивши мене, капітана! Ну нехай я, а як цей шалапут примудрився обдурити інспектора?! А-а-а… Чергувала ж Діана. Тоді ясно, як білий день. Цей паразит стрельнув очицями, трясонув своєю розкішною лев’ячою гривою, стравив кілька анекдотів, а дівчисько, замість того, щоб ретельно все перевірити, похихотіло і пофліртувало. Баби тануть, коли Ігор поруч, навіть розумниця та красуня Ліна не встояла і без роздумів погодилася стати його дружиною. Проте інспектор випустила нас в космос без НЗ! Це взагалі за межею можливого!

Я щосили притлумлюю гнів. Треба заспокоїтися. Це просто голод. То він змушує мене лютувати. Ігор – мій друг.

Самонавіювання помаленьку діє. Я ж рідко гніваюся на цього гультіпаку, хоча ми літаємо разом вже вісім років і не раз потрапляли в різні халепи.

Пам’ятаю наш рейс на Гадес за мечохвостом. Музей позаземних форм життя пообіцяв заплатити за чудо-юдо стільки, що ми схопилися за спокусливу, хоч і небезпечну, пропозицію. Жити якось треба, особливо якщо ти – вільна людина без мінімального соцзабезпечення, тому що вголос послав подалі «мамусю» Центральну Консоль з її вказівками. Вся банда космічних вовків, як називають себе капітани вольниці, реготала над отим історичним діалогом.
- Капітане, я рекомендую вам відпочити! – радила Центральна Консоль.
- Але зараз я не можу дозволити собі відпочинок, - спочатку я був ввічливим.
- Ви повинні відпочити згідно параграфа вісім трудового кодексу, - наполягала ЦК.
- Мені дуже потрібні гроші, тому я візьму відпустку після рейсу!
- Офіційно попереджаю, капітане Возняк, що ви ризикуєте потрапити в список порушників трудового кодексу, - страхала мене «мамуська».
- Та невже? – здивувався я, не приховуючи сарказму, - А ви сплатите мій кредит за корабель? Чи, може, порекомендуєте банкові надати мені відстрочку?  
- Ви брали кредит, вам його і віддавати. І я не рекомендую банкам надавати клієнтам відстрочки за кредитними платежами.
- Тоді я повинен летіти.
- Два тижні повноцінного відпочинку і… - марудила ЦК, поки я не втратив терпець.
- Та пішла б ти!.. сама на відпочинок! Дурна центральна курка! – я вирубався.
Центральна Консоль організації раціонального існування вже всіх дістала своїм самодурством. ЦК господарює на освоєних планетах і розпоряджається кожним, а головне – твоїм життям, ніби ти – маленька дитина. От і довелося драпати від надокучливої опіки Центральної Консолі. В космосі більше волі. А ще: кому не потрібні справжні мужики, котрі за щедру платню впораються з будь-яким завданням.

Тоді-то, ігноруючи  настирні поради Центральної Консолі, ми полетіли виконувати чергове замовлення на Гадес. Ця мандрівка мало не коштувала нам життів, та ми не лише зберегли їх, а й заробили. Я погасив борг за «Іриду»! Та й чи це була наша єдина небезпечна пригода? Але ж ми якось викручувалися. І зараз втечемо від Танатоса.

Ну, нарешті я заспокоївся. Автотренінг, позитивні думки, спогад про колишню перемогу й усіляка така мішура з арсеналу психологів спрацьовує.
- Ходімо, покопирсаємося у схемах анабіозок. Може, вийде їх полагодити? І спатки, га? Дамо хропака, поки рятувальники нас не розбудять, - я жартую, відганяючи залишки злості, ніби надокучливого собаку.

Це марно. Я знаю. Ми не відремонтуємо розплющені під час катастрофи камери сну. Але так можна забути про марші в кишках.
- Та ну! Нафіг ті схеми, - Ігор відмахується від моїх слів, зневажливо трясонувши рудою шевелюрою, наче лінивий лев, - нічого не вийде.

Гнів, який ледве вдалося вкоськати, знову вибухає всередині потужною бомбою. «Смоли тобі в пельку! Якщо ти такий розумний, то поділися кращими ідейками!» – подумки горлаю це, готовий задушити голими руками друга, з яким уже багато років ділю корабель і зароблений спільно хліб.  Слово «хліб» нагадує мені про те, що я голодний. П’ю, щоб заповнити пустку всередині. Небагато. Пару ковтків. Воду доведеться розтягнути на кілька тижнів. Але вона є. І це вже добре.

Щоб не бачити Ігоря, я чалапаю до рубки керування. Краще надішлю ще один сигнал, нехай резопередавач і втратив більше вісімдесяти відсотків потужності, коли після катастрофи ми націлили його на найближчу базу, Тюхе, та попрохали допомоги.  

Марна спроба, звісно, але все-таки я маякну зараз на ближню дистанцію. Куди-небудь. А раптом хтось пролітає повз і почує наш SOS. Хоча Танатос  -  глухомань, яка знаходиться осторонь зоряних трас, тому не надто розумно сподіватися навіть на випадковий візит «Летючого голландця».  

Заходжу в рубку. Серце зненацька підстрибує і зривається в божевільний танок. Усе тому, що лагідно підморгує індикатор прийому повідомлень. Зачаровано дивлюся на дзеркальну панель, де відображається моя радісна пика із запалими очима та надто великим  носом, схожим на дзьоб грифа.

Руки спочатку тремтять від хвилювання, та минає всього кілька секунд і пальці звично літають над панеллю. Це зашифроване послання. А ось і «ключик» - маленька програмка, яку надіслали вслід кодованому повідомленню. Гляньте-но! Центральна Квочка зволили нас зауважити. «Мамуська» вирішила потішити блудних синочків своєю увагою. Читаю послання: «Чекайте рятувальників 8 січня 2646 року. Командирові судна дозволяю розглянути питання харчування таким чином, щоб вижив один з двох членів екіпажу. Він не буде засуджений за дії, необхідні для виживання одного члена команди».

Щось я нічогісінько не розумію… Не можу читати далі. Літери, раптово втративши  свою суть, не хочуть складатися в слова. Про що мова?..  Про що йдеться цій нудній дурепі – Центральній Консолі? Збираю докупи думки, які наче надувні кульки розлетілися навсібіч. Нарешті вдається зосередитися. «…не буде засуджений за дії, необхідні для виживання одного члена команди. Пріоритет виживання Ігоря Хлібного – 62 %, Миколи Возняка – 59 %», - а ось це болючий укол для мене. Схоже, «мамуся» вважає, що я – менш цінний екземпляр. Але наступна фраза добиває: «Незалежно від пріоритету виживання, рекомендую кинути жереб». Дочитую і повільно читаю знову від початку.

До мене поступово доходить зміст повідомлення. Та що вона собі думає, га?! Ця бездушна залізяка наважується роздавати такі поради?! У неї знесло дах, чи що?! Ну нема слів… Смоли гарячої тобі в пельку, шкода, що у тебе її нема! Я хочу стерти це жахливе повідомлення. Лють кипить всередині. От не збираюся показувати Ігорю пропозицію цієї сволоти! Та раптом я помічаю, що повідомлення змінилося… Залишилася лише одна фраза… Невже в тій маленькій програмці-дешифраторі був «хробак», який «з’їв» частину повідомлення, щойно його прийняли і прочитали?..

Несподівано руки і ноги холоднішають від сумніву, від страшного припущення. Може то самонавіювання, збочений фокус мого голодного мозку? І не було нічого, окрім «Чекайте рятувальників 8 січня 2646 року»? Ні! Я ж не здурів… Було! Я читав це!

Лежати краще, ніж ходити. Цю істину я засвоюю швидко, коли втрачаю свідомість і падаю пляцком посеред нашої каюти. Запах ацетону висмикує з непритомності – це Ігор схилився наді мною. Який дивний сморід із його пащеки…

Восьмий день голодування, сили тануть. Треба їх економити. Я вилежуюся на долівці та не поспішаю вставати, намагаючись не помічати ниючого болю, який викручує мені ноги.

На «Іриді», у цьому царстві штучних матеріалів, нема нічого їстівного… Повільно, завбачливо відпочиваючи по кілька хвилин, коли відчуваю накочування слабкості, обшукую всі приміщення, аж до технічних. Я вже це робив. Неодноразово. Та раптом щось пропустив? Замислено дивлюся на балон із мастилом. Ні, цю отруту ковтати не можна. Погляд униз. На моїх черевиках немає ані клаптика шкіри. Та й ремінь із ластоліміка.

Знесилений після безнадійних пошуків їжі, я сідаю просто на долівку біля балона. Навіщо повзти в каюту, знову витрачати сили? Який нині день? Я заплутуюся у підрахунках, ніяк не можу згадати. Шістнадцятий? Ні, здається, сімнадцятий. Голод ніби вже не дошкуляє, але відполірований бік балона не допомагає повірити у світле завтра. Виснажений тип, який відображається у кривому люстрі, викликає страх і відразу. Кепське видовище.

Не пам’ятаю, котрого дня я помітив лихоманковий блиск очей Ігоря. Він нервово облизує губи і миттю відводить погляд. Щось таке у ньому було. Щось… Не можу впіймати це, знову намагаюся вловити, але дарма. Дика хвороблива жадоба горіла в його бурштинових, тоді дуже схожих на котячі, очах.

І лишень назавтра до мене доходить, що було в його погляді. Ігор подумав про мене, як про… м’ясо! Вчора він дуже збентежився. А щойно я здогадався, бо ось зараз (і не вперше!), у моїй голові виникає ця ж ідейка.

Сьогодні Ігорю дуже зле. Корабельний медсканер блимає червоним. Серце не витримує.
«На кістках ще багато м’яса… Це білок. Ну він все одно довго не протягне, - шурхотить якийсь голос у моїй голові, - а ти можеш скористатися. Що поробиш? Хіба треба здихати обом? Чого чекати? Він однаково помре. А тобі що, теж обов’язково загинатися?»
Я від’єдную прилад і він відразу починає пищати. Неприємний писк посилюється і доводиться вимкнути медсканер.

Лезо скальпеля засліплює блиском. Не треба думати. Просто відрізати шматочок, зовсім невеликий… Багато не можна. Зварю бульйон і вип’ю. Решту треба віднести в розгерметизовану частину корабля. В «анабіозках» зараз мінусова температура, от одна і буде замість холодильника.

Зі звіту слідчого наглядовій раді ЦК організації раціонального існування у справі № 17/4798:
«Підозра в підбурюванні до канібалізму команди корабля «Ірида» Центральною Консоллю не підтверджена. Хоча капітан Микола Возняк стверджує, що отримав розпорядження, в якому Центральна Консоль начебто санкціонувала будь-які дії для виживання одного члена команди, проте в архіві ЦК і в резоприймачі «Іриди» збережено лише повідомлення такого змісту: «Чекайте рятівників 8 січня 2646 року».
Микола Возняк наполегливо просив перевірити на поліграфі його покази щодо підбурювання ЦК до канібалізму екіпажу «Іриди». Під час такої перевірки не виявлено навмисного спотворення правди у показах капітана «Іриди». Однак неадекватна поведінка М.Возняка після порятунку і під час розслідування інциденту змусила мене сумніватися в тому, що капітан «Іриди» здоровий. Згідно з рекомендаціями ЦК проведено обстеження стану здоров’я Миколи Возняка..."


Михайло Степанович Коновал був старомодним і одягав білий халат не лише в лікарні, куди часто приводив своїх студентів, але й на кафедрі. Він пишався тим, що обрав фах лікаря-психіатра.

Професор підійшов до дзеркальних дверцят шафи, задоволено кивнув імпозантному двійникові, подумки відмічаючи, що на білосніжному халаті нема ані найменшої плямки, яка могла підірвати б авторитет власника, і  попрямував до панелі ЦК, де блимав сигнал нового повідомлення.  

«Так, що тут у нас?» - промуркотів психіатр і заходився читати завдання. Він негайно взявся за справу Миколи Возняка, яку йому доручила Центральна Консоль. Професор, заповнивши спеціальну форму, відразу запросив доступ до даних пацієнта. ЦК підготувала все бездоганно. Зрештою, як завжди. Вона не лише відфільтрувала потрібну інформацію про пацієнта від зайвої, але й видала рекомендації, як провести обстеження.

Психіатр не хотів витрачати багато часу на розмови з Миколою Возняком. Взагалі-то Коновалу було страшнувато в одній кімнаті з цим жахливим типом. Тому професор усього лишень раз поспілкувався з ним особисто. Таким чином, формально лікар не порушив третього пункту Інструкції про діагностування і обстеження. Решту тестування Михайло Степанович провів дистанційно. Коновал виконав все чітко і вчасно завантажив отримані матеріали про стан психічного здоров’я М.Возняка у панель Центральної Консолі.

Коли ЦК опрацювала все і видала рекомендаційний діагноз, професор, заледве прочитавши його, поставив під ним свій розмашистий підпис. Михайло Степанович давно зрозумів, що ЦК ніколи не помиляється. Все своє свідоме життя Коновал користувався допомогою Центральної Консолі. Вона знаходила потрібні для його наукової роботи матеріали, сортувала, ретельно опрацьовувала їх і компілювала настільки вдало, що результати часто-густо тягнули на нове слово в науці.

Коновал повністю довіряв ЦК і ніколи не шкодував про це. І ось зараз він – професор, поважаний психіатр, кар’єра якого рівно, без вибоїн і ривків, йде в гору.


Зі звіту слідчого наглядовій раді ЦК організації раціонального існування у справі № 17/4798:
«Експертна комісія у складі проф.Коновала М.С., проф.Ніякого О.В., док. Козолупченка З.Ю. надала свій висновок щодо госпіталізації Миколи Возняка. Із висновком лікарів можна ознайомитися у матеріалах справи…»

Із постанови наглядової ради за діяльністю ЦК організації раціонального існування у справі № 17/4798:
«Рада погодилася із пропозицією ЦК помістити капітана корабля «Ірида» Миколу Возняка у психіатричну лікарню, а також одноголосно проголосувала за розширення юрисдикції ЦК на всі кораблі, що перебувають у космосі. Щоб знизити вірогідність нещасних випадків у космосі, наглядова рада наказує у місячний термін встановити на всіх кораблях панелі ЦК. Порушення наказів Центральної Консолі членами екіпажів буде розглядатися судом першої ж бази, на якій з’явиться корабель».

- Ви повинні вибачити…
- Але як?.. – схлипує Ліна, нервово смикаючи полу сорочки.
На мить жінка згадує, що говорить із ЦК. Проте голос, що звучить з динаміків, такий м’який, співчутливий. Удова знову слухає, забувши про те, що спілкується з машиною.
- Поговоріть з Миколою. Йому необхідна підтримка.
- Я не можу! – сум’яття охоплює Ліну. Вона, ніби захищаючись від самої думки про зустріч з тим, хто… хто… з’ї… забрав у неї Ігоря, схрещує руки на грудях.
- Та це потрібно зробити, - знову теплий батьківський тон пригашує бурю почуттів, які мордують згорьовану жінку, - і, в першу чергу, для вас. Ви позбудетеся нічних кошмарів. Однак думайте не лише про себе…

Микола сидить на лікарняному ліжку, обхопивши руками голову. Уривки думок вирують із запаморочливою швидкістю. Так важко приборкати їх дикий танок після зустрічі з Ліною, котра тепер неначе замурована у чорне… Вона, красуня, завжди така яскрава, стрімка, зараз виглядає незвично. Як залитий зливою вогонь, що затихає на вуглинах. У тій кімнаті, розділеній склом на дві половини, Ліна лишень раз глянула мені просто в очі. Я дурень! На Танатосі здавалося, що смерть жахлива… Але таке життя стократ гидотніше. Я міг би померти і вже нічого не відчувати. Зовсім нічого… Оце щастя! Не пропалювало б до кісток бажання здерти шкіру, стати невидимкою, втекти від людей, від приклеєного до стіни погляду почорнілої, враз споганілої Ліни, яку нудить від мене. Та я, ідіот, вижив. Що я мекав, як виправдовувався? І головне – навіщо?.. Її коханий мертвий. В неї нема навіть тіла Ігоря, щоб поховати. Це зробив я. Я зробив це…

                                                                          ***
Інтерна Байдужка, майбутнього лікаря-психіатра, розбирала цікавість. Було страшнувато. Але цікавість переважила. Він дивився на пацієнта, відомого кожному психіатрові. На його історії хвороби студентів учили розпізнавати схильність до психічних розладів. Ігнорування мудрих розпоряджень ЦК, асоціальна поведінка, легковажне ставлення до власного здоров’я, крайній індивідуалізм, порушення правил – всі ці ознаки сигналізували про нестабільність психіки і тепер слугували для медкомісій підставою відсіву ненадійних людей із екіпажів кораблів.

За спиною Миколи Возняка маячили санітари. У круглій голові гладкого Кузі, здавалося, не ворушилася жодна думка, принаймні млинчик його обличчя нагадував сонне личко великого немовляти. Інший санітар, здоровило Віталя, стрельнув очицями на збентеженого інтерна і неприємно розтягнув рота в кривій посмішці.  

Хворий був збуджений. Схоже, що за дванадцять років перебування у лікарні його стан не покращився. Пацієнт неспокійно нишпорив поглядом навсібіч і щось бурмотів. Щуплий, подібний на циркуль Байдужко, натягнувши маску непохитної впевненості, зробив крок до хворого. Інтерн почув крик: «Я тебе з’їм!» І відразу опинився на долівці. Бо колишній капітан «Іриди», помітивши за спиною Байдужка панель Центральної Консолі, рвонув туди, збивши на ходу живу перешкоду.

Страхітливим зусиллям розлючений пацієнт виламав шматок панелі й запхав його до рота, намагаючись проковтнути. Віталя зреагував першим. Кузя, не дивлячись на те, що виглядав лінькуватим тугодумом, лише на мить пізніше стрибнув до хворого. Обидва санітари заледве врятували Миколу Возняка від смерті, хоча пацієнт встиг зашкодити собі.

У нього були розкришені кілька зубів, сильно порізана порожнина рота. Хворий бився, вириваючись із чіпких клешень Кузі та Віталі, які все ж зуміли швидко витягнути з рота Возняка чужорідний предмет

Несподівано пацієнт припинив звиватися і застиг у незручній позі. Як потім діагностувала цей випадок ЦК, а майбутнє світило психіатрії негайно погодилося з її мудрим висновком, хворий поринув у кататонічний ступор.

Байдужко більше ніколи не вимагав у санітарів, аби вони приводили хворих до нього на огляд. І вже ж не проявляв ініціативи та не навідувався до недужих у палати. Керуючись підказками Центральної Консолі організації раціонального існування і не ризикуючи намарне, Байдужко лікував пацієнтів дистанційно. Так було спокійніше.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

А який же він, той Рай?

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Микола Мисковець, 24-02-2013

Гарно написано

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олександр Балковий, 24-02-2013

То ж чи рай?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 24-02-2013

Наталю!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Nina, 22-02-2013

Це справді якась фанаберія

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Юрій Кирик, 20-02-2013

каталепсичний синдром

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© George, 19-02-2013

Якщо поставити...

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Микола Цибенко, 19-02-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.53052520751953 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари
Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» …
Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …