| © Славко Митрога, 18-02-2013
|
АДВОКАТ
На днях я програв чергову судову справу, просту і нічим непримітну, нічого особливого в ній не було, варто б за неї взятися студенту-першокурснику з юридичного факультету – і підсудний дихав би свіжим повітрям, гуляв би на волі, задоволено жив і радів цьому. Але ж ні. Аж ніяк. Знову я все понаплутував, схибив і перевершив самого себе у власній недолугій “майстерності”, вже не вперше, проте, схоже на те, що востаннє. В адвокатській конторі, де я рахуюсь у штаті, бо сказати “працюю” опісля усіх моїх справ язик не повернеться, головний наш партнер заявив, та ще й привселюдно, на підвищених, зневажливих і геть не тактовних тонах (ні, аби наодинці, без лишніх там свідків і все таке інше, і мені було б менше сорому; хоча, однаково всі б дізналися), що час мій прийшов, що потрібно збирати манатки давно вже, що якого такого дідька вони, роззяви такі, взяли мене на роботу, прогледіли, не додивилися, і взагалі, що це ще можна переінакшити, а ось іншого - вже ніяк: і нагородив щось про шкоду для їхньої репутації; одне слово, шукай роботу деінде, невдахо, лише не сунь свого носа в юриспруденцію.
Наостанку мені лишилось довести ще одну справу в суді до завершення, але вона була безсумнівно програшною. Усі були абсолютно певними, що судді ухвалять вирок на користь обвинувачення, і для мене також у цім ділі жодного сумніву не залишалося, бо всі факти й докази свідчили проти мого підзахисного, та й сам він свою вину визнавав цілком і навіть, таке в мене склалося враження, був радий потрапити знову за грати; йому це не вперше. Гадаю, саме тому, що ця справа була безнадійною і ніхто не бажав захищати жорстокого вбивцю, її довірили вести мені. Ніхто не був зацікавленим хоча б у пом’якшенні вироку і ніхто не бажав мати стосунку до цього діла.
Отож, я міг пакувати свої особисті речі, що були на робочому місці й шукати, куди йти трудитися далі. Аби влаштуватись кудись по професії - не могло бути й мови, бо жодна людина в здоровому глузді не довірить мені власні справи, хоча б найдрібніші. За всю свою невелику, дрібну кар’єру я не виграв жодного разу і, повірте мені, шеф давно постарався, аби про це дізнались якомога більше людей. Усім зрозуміло, що я – жалюгідний невдаха, із якого кепкує й насміхається кожен, кому не лінь; і якби за цю мою жалюгідність і нікчемність платили гроші, то я міг би розбагатіти, проте, зі мною такого дива не трапиться, зі мною може скоїтись одне тільки лихо. Моя дружина, поки-що я можу назвати її дружиною, давно зрозуміла й засвоїла цю мою ваду і вже подала на розлучення. Не минуло й півроку опісля весілля, як вона обзавелася коханцем - мужнішим, спритнішим, сміливішим і досить успішним, як на її власну думку, так і на думку її ліпших подруг; а останнім часом вона з ним навіть не криється, ані від мене, ані від сусідів, ані від своєї рідні, що видається надто принизливим навіть для моєї персони. Не можу сказати, що в ліжку я повний бездара, аж ніяк, не гірший і не ліпший від інших, і навіть дружина це визнає, так і говорить: “Як усі…”; та все, що стосується решти життя: кар’єри, грошей, спілкування чи хоча б найпростішого, здавалося б: сходити до магазину й купити все необхідне, не втрапивши в жодну халепу – тут я повний профан.
Напередодні судового засідання, на якому збиралися ухвалити остаточний вирок у справі мого підзахисного, я мав зустріч із ним на території слідчого ізолятора, де його тимчасово утримували, у спеціально відведеній для цього кімнаті. Я страшенно-страшенно не люблю бувати у подібних закладах: ані в СІЗО, ані в тюрмах, ні в колоніях; мене лякає й страшить тамтешня атмосфера настільки, що не лише у серці і на душі, - хоча, щодо цих високих духовних сфер, існування яких зазвичай одні заперечують і відкидають як несусвітну дурницю, а інші, більш піддатливі до зовнішніх впливів, навпаки, сприймають на віру, без найменших більш-менш розумних підстав – а й у всьому фізичному тілі, й я явно це відчуваю, стає геть моторошно і лячно. І кожного разу, коли я опиняюсь у подібному закладі, мене охоплює страх, цей звірячий інстинкт повністю опановує наді мною: я стаю певен, що ніколи не вийду звідти, що нізащо не виберуся назад – мене або не випустять, тому, що забудуть про моє існування, тому, що я стану для них непомітним, абсолютно невидимим, або переплутають із якимось карником, із місцевих постояльців, і посадять замість нього до камери, а його замість мене випустять; спокійно, без шуму і ґвалту відправлять його на свободу. Певен, що він би не проти. Ця тривога починається вранці, в день відвідин клієнта на території схожих пенітенціарних закладів, а подекуди, що ще гірше, бо тоді я не можу заснути всю ніч, - напередодні, - і це дуже страшно - й не полишає мене аж доти, доки я не опинюся далеко від жахливої “установи”, на відстані гарматного ядра, за тридев’ять земель, аж чи не на місяці. Вибачте за неоковирність у перебільшенні, та воно найсильніше передає весь той стан, весь неспокій і хвилювання, що сповнюють геть усе, чим я є.
Коли я прийшов, мій підзахисний під наглядом охоронця, що стояв трохи збоку й позаду від нього, вже очікував, і очікував не на мене, бо розумів, що жодної користі з мене і з мого захисту вже не буде, - він хороше знав це, - а на забаву, веселу велику забаву; і я добре це розумів; і знав також, що радісна либа, повна іронії та насмішки, вже не зникне з його обличчя, аж доки я не полишу цієї кімнати, і його в ній заразом; і доки я йтиму гнітючими коридорами туди, де ясніє вихід і біліє, розвиднюється, виринає між сутінків страху, так і скажу, спасіння, і навіть пізніше, коли його вже вестимуть тюремними коридорами, щоб знов запроторити в камеру, його ще довго розважатиме це рандеву; він глузуватиме, насміхатиметься і буде глумитися; вони, ці злочинці, носом чують, коли ти слабкий, немічний, кволий, убогий. Цей не виняток, звичайний злочинець, як у Ломброзо.
І допоки він зирить на мене, чекає, коли розпочну розмову, я стискаюся, завмираю, щулюся, геть дрібнішаю під хижим, що пронизує наскрізь і холодить, поглядом-рентгеном. Мені важко вдавати спокій, і він, тут я певен, вже встиг це помітити; лиш вичікує, щоб ударити, атакувати, схопити слабку й безпомічну жертву і вчинити розправу. Я визбирую залишки сили й мужності, що лишилися в тілі, а ті, що розбіглися далі, намагаюся повернути; марно; але бесіду починаю.
- Що ж ти, адвокатику, неоковирний такий?
Саме так реагує він на слова про те, що суд навряд чи вкоротить терміну, заявленого прокурором, і сподіватися на поблажки варто лише за умови його зразкової, ідеальної поведінки під час ув’язнення, і тоді, дасть Бог, випустять ще до строку; і апеляцію спробуємо; але це - не сьогодні чи завтра, доведеться чекати. Я і далі продовжую щось втовкмачувати у подібному дусі, і мені все здається, ніби я щось недоговорюю, ніби приховую щось, ніби щось перебріхую, і взагалі, зловживаю своїм становищем, становищем людини вільної, свобідної і безневинної; а ось він ось, злочинець, що сидить навпроти і свердлить мене очима, не сьогодні, то завтра, кажучи образно, сяде за грати, (хоча і зараз він там сидить, і сидітиме довго, ми обидва це знаємо, і конвоїр, і ще дехто окрім перелічених тут осіб) і доля його нелегка, і ніхто його там не перевиховає, швидше за все – навпаки, знаємо ми, добре знаємо наші заклади з перевиховання й обмеження волі, нікого там не виховують, доброго і хорошого не навчають, а навпаки, геть навпаки, - з дрібного злочинця роблять великого, з доброго – злого, з недосвідченого – спеціаліста у сумнівних злочинних професіях найвищого рівня і т. д., і т. п. І допоки одне говорю, і в голові думки оце крутяться, трохи інші, які б не мали там бути й мене турбувати, бо і своїх клопотів – вище всіх гімалайських гір - соромно мені стає, перед цим ось, навпроти, сум і печаль залізають у мої кінцівки, органи, шкіру, все тіло моє починає жаліти цього невдаху, - а може, він виправиться, може, праведним шляхом піде до щастя свого, і найде його десь, не знаю де саме, та все-таки знайде, і все буде файно у нього: й у ділах, і в словах – а за тілом й душа прокидається, і починає мене картати, ніби ось він, праведник, ледь не святий, піде в темницю, в затворі сидітиме, все життя собі попсує, а я – захисник препаскудний, повітря свободи вдихатиму, на шашлик, на травневі, до лісу кататимусь, купатимусь на озерах в липневу спеку, на рибалку ходитиму чи ще кудись, де захочу. І ось мій підзахисний пильно, пильніше, ніж завжди, баньки на мене витріщив, мов незрозуміло йому щось, неясно, мов запідозрив у чомусь мене; певне, на фізії у мене щось закрутилося, завертілося, не зрозуміле для нього, гримаса якась скорчилась від отих моїх роздумів, що наповнили весь мій мозок, а він, певне, не може допетрати, що трапилося. Сидить, вичікує, не знає, як поводитись далі: почекати, що далі відбудеться, чи наїхати, познущатися, позабавлятися над адвокатиком, як і завжди; бо ж для того й на зустрічі ходить, хоч якесь, але свято.
І коли я трохи піднявся, аби звернутися до конвоїра із проханням залишити нас наодинці, тет-а-тет, візаві, віч-на-віч, то і сам сторопів, стетерів, здивувався. Варто б бачити мого клієнта в ту мить! Я відразу й почав, ще й двері за вартою не закрилися, що, мовляв, ось таке ось, що у сім’ї у мене негаразди, що дружина від мене йде, що в роботі усе шкереберть, і це ось, остання справа, яку мені доручили, і все життя моє геть нікчемне, й крадіжки дрібної не варте…
- Ги-ги! Ну ти даєш, анекдот ти ходячий! Знайшов собі психіатра! Знав, що ти бовдур, бевзь, дурень, та не знав, що настільки!
Та я все продовжував, під регіт, під свист, під тупіт, і вже видавалось мені, що не один переді мною сидить, а й решта моїх клієнтів, що не виправдав їх сподівань, довір’я, надій; що і дружина уже зайшла, і вигукує, і сміється вся хтиво, і вихиляється, і дзвенить мені у вухах: “Як усі!”; і начальник мій, старший партнер контори, аж заходиться з реготу: “Геть! Манатки збирати!”; і взагалі, вже й судді у мантіях понаходили, і прокурори, і всі кричать, всі збиткуються: “Посадити його! Іменем…!” ; і люди якісь незнайомі вповзають, і знайомі, і не розбереш; “Посадити його!” – скандують. Уже голос тремтить, схлипує, розбивається в гаморі, шумі, ричанні, думки вилітають геть із голови, піди, повизбируй їх потім, та все ж я терплю, я продовжую, не спиняюся, врешті встаю перед ними навколішки, простягаюся перед ними, б’ю поклони, і слізно звертаюсь до мого клієнта, теперішнього клієнта:
- Ти не винен!
А потім до решти:
- Це я… Це я все вчинив…
Справа мого клієнта не стала останньою, в якій я брав участь, я став учасником ще трьох судових засідань, правда, в іншій ролі. Мого підзахисного відпустили на волю, бо ухвалили, що той не винен, і він, виходячи із зали суду, весело козиряв майже всім, кому попадав на очі: і судді, і прокурору, і конвою, і просто так, усім людям, що з цікавості опинилися на цьому процесі; на мене він також звернув увагу, помахав мені ручкою, відіслав повітряний поцілунок, і ще щось вигукнув, певне, образливе, бо хіба він міг мені кинути хоч щось хороше, хоч добре слівце – звісно, аж ніяк! Я був щасливий від цього, навіть від цього. Врешті, радіти було чого, мого підзахисного звільнили, випустили на свободу, не часто таке трапляється, тим паче, у мене, точніше, у мене і не траплялося. Дружина також завітала до суду, не одна, а з новим коханцем, - так, вам не почулося, - старому вона дала відкоша, як і мені, а проходячи повз, кинула, що і той був такий, як усі; звісно, вона мені влестила, бо значить, я не один такий… Шеф… Шеф не прийшов… Та ну його, шефа!.. І взагалі – це все не важливе.
Тепер я сиджу. Радію, що вдало обрав професію, та й не тільки цьому, причин для радощів є багато, але все-таки – вдало! Ніхто не зміг ні на йоту придертися до моїх показів, коли вину мого підзахисного я визнав своєю; я хороше знав усі обставини справи, мій клієнт, все-таки, довірив мені усі дрібниці убивства, що він учинив, і його щастя, що прокурор не володів кожною з них так досконально, як я; таким чином, мені вдалося довести, що я, лише я, і ніхто, окрім мене, - є справжнім убивцею.
Унин, 24-11-2012
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
