У палаті пахло трояндами. Знаючи мою пристрасть до цих квітів, рідні засипали мене велетенськими букетами різних кольорів. Білі троянди від батьків, рожеві – від сестри, кремові з червоними обідками – від найкращої подруги. І найбільший букет, яскраво-червоні красуні на довгих ніжках, від Олександра, мого коханого чоловіка.
Повертаючись обличчям до вікна, я посміхаюся. Весняне сонце підхоплює мій настрій і посміхається у відповідь. Щойно мені приносили на годування мою крихітку, мого синочка. Я ще відчуваю тепло його тендітного тільця на своїх руках. Думаю про нього, серце наповнюється незнайомою донині ніжністю та енергією.
Дивно, але тепер, з народженням маляти, я стала дивитися на багато речей зовсім по-іншому. Навіть записка, котра тепер лежить зібганою у відрі зі сміттям, не змогла зіпсувати мені настрою.
«Вітаю! Але ти все одно мені не суперниця», - написала вона. Жінка, яка вже багато років мені наче кістка в горлі. Примарна тінь, нездоланна перешкода, виразка на моєму родинному щасті.
Боротьба між мною і цією Ларисою триває вже не один рік. В ній немає переможців і переможених, їй не видно кінця. Вона знає про мене все, а я про неї – майже нічого. Я називаю її «гадюкою», «відьмою», та ким завгодно. От тільки слово «коханка» викликає у мене особливу відразу. Мені здається, що промовивши його, я визнаю, що між нею і моїм чоловіком існує кохання.
Я ніколи не говорила про Ларису з Олександром, не плакала, не скандалила, не качала права, як радили мені подруги. Але я завжди відчувала її присутність, як люди відчувають надокучливу хронічну хворобу. «Чому? Чому?» - катуючи себе подібними запитаннями, я часто плакала в подушку. Я не розуміла дій Олександра, який так вдало поєднує між собою оці два настільки протилежних життя. Чому він не кидає мене, чому не дасть спокій їй? Невже його серце поділене навпіл?
Зі мною він ніжний і люблячий, найкращий чоловік у світі. Я готова заприсягтися, що він мене кохає. Але ж і їй він щось віддає.
Втратити Олександра… Я завжди боялася цього наче смертного вироку. Тому робила все від мене залежне, щоб зберегти родину, щоб заслужити його кохання. «Коли ти, законна дружина, народиш йому дитину, він зробить остаточний вибір», - говорила я собі.
«Ти все одно мені не суперниця», - наполягає Лариса. Але від цих слів уже не так болить, як раніше. Невже це післяпологовий шок, чи за ці два дні я настільки подорослішала?
Вечір туманом лягає на місто. Я заплющую повіки, віддаючись у владу такого бажаного сну. Деякий час перебуваю у приємному забутті. А потім крізь сон проривається голос Олександра:
- Вибач, але зараз я не можу говорити.
Відчиняючи очі, бачу свого чоловіка, котрий, повернувшись обличчям до вікна, розмовляє по мобільному.
- Так, я у неї. Побачимось пізніше… І я тебе.
«І він її». Хіба це те, що я очікувала отримати, коли вірила, що дитина стане чудодійною панацеєю, миттєво діючими ліками від запущеної хвороби нашої родини. Я знову заплющую очі, чекаючи, коли ж прийде той неймовірний біль, яким супроводжувались усі згадки про ту жінку. Його немає. І, здається, вже не буде. Невже, невже я звільнилася?
Це відкриття стало настільки неймовірним, що я просто підскочила на ліжку. Побачивши, що я прокинулась, Олександр трохи перелякано на мене подивився.
- Привіт!
- Привіт! – дивлячись на його винуватий вираз обличчя, я розумію, що нічого не зміниться. Тепер нас в родині четверо. Ми з Сашею, наш син і… Лариса. Годі ілюзій, що у нас колись буде нормальна родина. Цей пазл вже не складеш.
Цілуючи мене в щоку, він дарує черговий букет троянд. А я відчуваю, що єдиним, кого я тепер боюся втратити, є мій син, а не чоловік, котрий ніколи не був повністю моїм.
Потрібно щось змінювати. І саме зараз, бо потім буде пізно. Олександр не може прийняти остаточне рішення, то я зроблю це за нього. Якщо це війна, то я добровільно складаю зброю. Мені більше не потрібно відвойовувати у іншої трофей, навіть якщо ним являється мій чоловік.
Червоніючи, Саша пояснює, що йому потрібно поспішати на якусь там важливу зустріч. Намагаючись не дивитися в обличчя, на якому написано надто багато, я ствердно киваю.
- Я дуже тебе кохаю, - нахиляючись для прощального поцілунку, шепоче мені чоловік.
- І я тебе, - повторюю автоматично. – І я…
